Чорний “опель-адмірал” швидко мчав по шосе, й гума повискувала на поворотах. Іполитов сидів на шкіряному задньому сидінні, поруч нього напівлежав його новий наставник — штурмбанфюрер СС Краусс. Іполитову хотілося також вільно відкинутися на спинку сидіння і недбало простягнути ноги, але сидів напружено, вчепившись руками за переднє сидіння, визирав у вікно, стежачи за дорогою. Від Берліна від’їхали вже кілометрів з двадцять, нараз машина притишила швидкість і повернула на бічну дорогу: також асфальтова стрічка, але вужча, і ліс ближче приступав до неї.
Іполитов не знав, куди вони їдуть, — товариський Краусс охоче розмовляв про дівчат і ресторани, але замикався в собі, коли йшлося про справи. Мав точно визначені інструкції: чим менше знатиме поки що Іполитов про характер завдання, тим краще, — секрет перестає бути секретом, якщо про нього знатимуть більше трьох осіб. А коли ще й жінка…
Жінок Краусс не цурався, вважав себе одним із знавців та поцінувачів прекрасної половини роду людського, проте псі його дівчата чомусь були схожі одна на одну.
— Чим більше має “добра” дівчина, — полюбляв жартувати Краусс, — тим більше віддасть, і кому хочеться обіймати кістки?
Іполитов глибоко в душі поділяв шефові уподобання, йому також подобалися дівчата тілисті, й тому, коли постало питання про так звану подругу життя для нього, одразу згадав Ліду Судову. Груди в Ліди, либонь, більші, ніж у берлінських крауссівських Кетхен і Гретхен, але тугі й високі, все інше, як кажуть, теж на місці. Найголовніше ж — своя, більшовиків ненавидить не менше, ніж він сам, хоробра, вміє стріляти, й кебети їй не позичати.
Але Ліду ще не привезли до Берліна, вона прибуде завтра чи післязавтра, й цим слід скористатися: Краусс сказав, що сьогодні в них зустріч із зовсім новими дівчатами, не в ресторані, а в інтимній компанії, про все вже домовлено, й красуні чекають на них.
За ці дні Іполитов і справді повірив у своє виняткове становище й аніскілечки не сумнівався, що все так і залишиться навічно, німці — нація практична, даремно нічого не роблять і нічого не дають, але розкішний “опель-адмірал” із шкіряними сидіннями й не менш розкішні красуні — тільки завдаток, скоро він стане одним з героїв рейху, а героїв слід і шанувати, і дбати про них.
Правда, десь далеко, вглибині, точив хробачок, він постійно нагадував про себе, хоч як Іполитов глушив його пиятикою в ресторанах. Бо знав: одна справа йоржитися тут і зовсім інша — там, за лінією фронту.
Але сподівався на щасливий випадок, на свою кмітливість, на збіг обставин, біс його зна на що, на бога чи чорта, на обох разом — зрештою, намагався не думати про це й жити сьогоднішнім днем.
Ліс розступився, і дорогу попереду перегородив шлагбаум. Похмурий унтерштурмфюрер перевірив документи. За шлагбаумом тягнувся високий бетонний паркан з колючим дротом нагорі — розчинилися залізні ворота, і “опель-адмірал” в’їхав.
Відразу за ворітьми починалася довга сіра будівля, фактично кам’яний барак з вузькими загратованими вікнами, казенний і неоковирний, як усі бараки світу. Іполитов, не поспішаючи, виліз з машини. Намагався копіювати Краусса й робив усе солідно й неквапливо, як людина, котра знає свою вагу, усвідомлює становище й воліє, щоб оточуючі віддавали їй належне.
Майор у формі технічних військ привітав їх, точніше привітав лише Краусса, але Іполитов зупинився поруч штурмбанфюрера, й вийшло, що майор вітає і його, людину в цивільному, однак яке це має значення — люди в цивільному командують генералами… А цей недолугий майор…
Іполитов не встиг вигадати ще хоч би один дошкульний епітет, котрий якнайкраще схарактеризував би цього довготелесого, носатого майора, як той чітко повернувся і запропонував гостям пройти до барака.
З коридора сходи круто вели вниз, до просторого підвального приміщення.
Майор з Крауссом пропустили Іполитова вперед, той сприйняв це як цілком закономірний вияв шани — спускався, гордо випнувши груди, ступив нарешті на останню приступку, і тут раптом на нього з обох боків кинулися молодики, одягнуті в форму офіцерів Червоної Армії.
Іполитов розгубився лише на мить. В австрійській школі розвідників їх навчили прийомів самозахисту — підставив ногу одному й пірнув під другого, однак, відчувши страшний біль у заламаній назад руці, заточився і впав на цементну підлогу незручно, трохи не забивши щоки.
Але чому тут, під Берліном, офіцери Червоної Армії?
А вони тримали його міцно, викрутивши руки й притиснувши обличчям до холодного цементу. Іполитов над силу повернув голову й побачив зовсім близько, буквально за кілька сантиметрів, блискучий чобіт штурмбанфюрера. Нараз йому видалося, що той вже приготувався до удару й розквасить йому зараз обличчя, заплющив очі від жаху, але його підвели, поставили на ноги й відразу відпустили.
Краусс, побачивши розгублене обличчя Іполитова, зареготав.
— Не хвилюйтеся, це наші спеціалісти, — пояснив, — і вони випробували вашу реакцію.
Іполитов, щоб приховати збентеження, нагнувся і обтрусив коліна.
— Теж мені експерименти, — пробуркотів, — кидаються, як навіжені.
Штурмбанфюрер махнув рукою, і спеціалісти зникли.
— Реакція у вас є, — схвалив Краусс, — але техніку треба ще відшліфувати.
— Нас в Австрії вчили…
— Як рядового агента, а ви мусите стати асом.
— Але ж так несподівано…
— До цього ви й повинні звикнути. Не соромтеся, брали вас кращі спеціалісти рейху, у них і пройдете подальший курс. А тепер прошу… — Краусс відчинив важкі залізні двері, й вони зайшли до тиру, в кінці якого чорніли висвітлені лампочками мішені.
Штурмбанфюрер вибрав елегантний нікельований “вальтер”, любовно потримав його на долоні, підкинув і схопив міцно, видно, полюбляв зброю і вмів користуватися нею.
— Безвідмовна штука, — пояснив так, наче Іполитов уперше в житті бачив пістолет, — давайте випробуємо.
Мішені з’являлися і зникали з різними інтервалами і в різних місцях. Іполитов бив по них із задоволенням, уявляючи, що стріляє саме по переодягнених молодиках, котрі так принизили його. Поміняв обойму і знову стріляв, а Краусс і майор уважно стежили за ним.
— Досить, — нарешті зупинив його штурмбанфюрер, — досить, бо патрони потрібні рейхові на фронті… — Задоволений жартом, зареготав перший, весело й голосно, проте одразу обірвав сміх і поцікавився в майора: — Ну, як?
— Дев’ять з десяти, — пояснив той. — Мусить бути десять з десяти.
— Хочете зробити з мене снайпера? — Іполитов завжди пишався своїм мистецтвом стріляти і вважав, що дев’ять з десяти вибитих мішеней дуже пристойний результат.
Штурмбанфюрер помітив його незадоволення.
— Гансе, — попросив майора, — покажіть йому, як стріляють офіцери рейху.
Майор витягнув свій “вальтер”, подумав трохи, поклав назад до кобури і взяв пістолет Іполитова. Тепер мішені зникали вдвічі швидше — однак майор вибив усі десять. Відстрілявшись, повернув “вальтер” Іполитову.
— Я сам вибрав для вас зброю, — пояснив, — бережіть її, тут усе вивірене.
Іполитов не втримався від запитального погляду на Краусса, той кивнув ствердно, і Іполитов заховав “вальтер” до кишені не без задоволення — тепер знав, що йому довіряють цілком і, може, навіть прийняли до своєї компанії. Це одразу підігріло його гонор, пістолет приємно обтяжував кишеню, надавав упевненості — Іполитов наріз зупинив Краусса, який уже рушив до дверей, і мовив твердо, наче наказав:
— Давайте ще… І швидше.
Побачив вдоволену посмішку на майоровому обличчі — тепер пістолет його працював, здається, як автомат. Іполитов стріляв розлютовано й несамовито, та рука не тремтіла — вважав, що всі кулі лягають у ціль.
Але майор знову констатував майже байдуже:
— Дев’ять з десяти.
Іполитов засунув нову обойму до пістолета, але Краусс заспокійливо взяв його за лікоть.
— Результат цілком пристойний, — похвалив, — на сьогодні досить, Ганс займеться шліфуванням вашої майстерності. — Штурмбанфюрер попрямував до дверей, не озираючись, — він був тут начальством і приймав рішення самостійно. Іполитов збагнув це, і попереднє відчуття зверхності раптом полишило його. Але ж, зрештою, все логічно, все йде, як і наложить, він і справді поки що учень, а от коли повернеться звідти…
Нараз подумав: якщо повернеться, але тут же відкинув цю думку, як негідну справжнього мужчини, — хіба не може зробити все, що захоче, людина, котра щойно вибила дев’ять з десяти мішеней? І він попрямував за офіцерами, високо звівши голову й торкаючись пістолета в кишені.
Тепер вони зайшли до зали, схожої на тир, тільки в кінці її стояли не мішені, а досить велика сталева плита, пройнята, певно, снарядами. Іполитов здивовано роззирнувся, проте гармати не було, та яка взагалі може бути гармата в приміщенні, це тобі не полігон, а підземний тир.
Майор підвів їх до столу, на якому лежала чудернацька металева труба з ременями, дротами та кнопковим вмикачем. Він узяв трубу мало не урочисто, як беруть дуже коштовну річ, підважив на долоні й мовив тоном доповідача, який зробив дуже важливий винахід і пишається ним:
— Нова зброя, панове, називається вона “панцеркнакке”. Труба діаметром шістдесят міліметрів шкіряними пристяжками кріпиться до правої руки. Бачили плиту, — кивнув у кінець тиру, — так от, панове, снаряд, пущений з “панцеркнакке”, пропалює мало не п’ятисантиметрову броню, як розпечений дріт шматок масла. Стріляють з “панцеркнакке” реактивними снарядами кумулятивної дії. Снаряд має досить велику відстань польоту. Постріл безшумний. Уявляєте, панове, безшумний постріл з рукава пальта снарядом такої великої сили!