— Звідки?
Старий вказав головою на шосе — за ним тягнулися луки з поодинокими стіжками. Запитав нараз:
— Курити не знайдеться?
Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.
— І куди возите сіно? — запитав майор.
Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до воза, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.
Толкунов негайно скористався з цього.
— Ти скажи нам, батьку, — попросив, — нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?
Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.
— Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.
У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.
— І давно? — запитав.
Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:
— От фіру відвіз…
— Звідки ті офіцери?
— Та вийшли з лісу.
— Точно офіцери?
— Звідки ж я знаю? Погони — це бачив…
Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.
— Такі?
— А хто ж його зна…
— Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? — втрутився Бобрьонок.
— Якраз до соші доїхав.
— І куди вони подалися?
— А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.
Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе воза хвилин за п’ятнадцять, ще назад п’ятнадцять, розвантажити — стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу з годину тому. Все приблизно збігалося, і не можна було гаяти часу.
— На яку машину сіли й куди поїхали? — уточнив.
— А вантажівка. До Луцька й подалися… — махнув дід ліворуч на шосе.
— Номер? — урвався терпець Толкунову. — Номер машини бачив?
— Так я ж неписьменний…
— Скільки років прожили, а цифр не знаєте, — з жалем проказав капітан. — Ось вам наслідки проклятого панського режиму!
Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.
— Пригощайтеся, — мовив мало не улесливо, — і скажіть, будь ласка, один з них був чорнявий? Схожий на цигана? А другий лисуватий?
— Так у кашкетах же… — завагався дід.
— Але ж цигана й під кашкетом примітиш!
— Цигана — це точно. — Старий на хвилину замислився. — Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.
— Озброєні? — Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.
— Ні. Хіба що з пістолями.
— Щось несли? Рюкзаки чи мішки?
— Ні, з порожніми руками.
Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав:
— І ви нічого не переплутали?
— А чого ж тут плутати? У машину сіли й поїхали…
— Машина, кажете, вантажна? Бачили, є такі великі й менші?..
— Невелика, — похитав головою старий. — І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й пострибали ззаду, бо легше.
Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв’язатися з Карим.
— Спасибі, — хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.
Старий вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й віз знову заскрипів. А Бобрьонок уже пробирався крізь кущі до віліса, відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання.
— Вони, — вигукнув Толкунов із злістю, — вони, падлюки, й мають годину фори!