— Не кажи, до Луцька звідси скільки? П’ятдесят кілометрів, вони вже зовсім близько коло міста, а ми на цих вибоях не розженемося…
Карий одізвався одразу, либонь, чергував біля рації — вислухав майорове повідомлення і наказав:
— Негайно до Луцька. Швидше, скажіть Вікторові, щоб не шкодував машини, а ми зараз спробуємо перекрити в’їзд до міста.
Віліс стрибав на вибоїстому шосе так, що невідомо було, як машина витримує. Толкунов з майором трималися за скоби, а Віктор тиснув на акселератор і скаржився:
— Добре, машина гарна, а що б ви з полуторкою робили? І треба ж: через якихось двох паршивих шпигунів такий віліс гробити! На чому далі їздитимете? Машина — це не агент, спробуй таку дістати… — Але буркотів для порядку — спритно об’їжджав вибої, мчав узбіччям, і за вілісом тягнувся довгий шлейф куряви.
Вони подолали відстань до підміського КП хвилин за сорок — старший сержант і солдат, які чергували на ньому, були вже в курсі справи, бо старший сержант запитав:
— Ви із “смершу”?
Бобрьонок показав посвідчення, і старший сержант доповів:
— Ми одержали розпорядження затримати вантажівку з пошкодженим заднім бортом і двох військових на ній, — зиркнув на годинник, — тридцять шість хвилин тому. Але вона проїхала до міста раніше.
— Коли?
— Хвилин за десять до розпорядження.
— Документи перевіряли?
— Аякже, — аж розсердився старший сержант, — порядок.
— Якої частини машина?
Старший сержант похитав осудливо головою.
— Їздять тут… Усіх не запам’ятаєш.
— А військові на ній?
— Старший лейтенант і лейтенант.
— Прізвища? — все ще сподіваючись хоч на якийсь успіх, запитав Бобрьонок, але, звичайно, старший сержант не пам’ятав їх.
Толкунов вилаявся. Лаявся він, мабуть, для розради: спробуй запам’ятай всіх, хто минає КП! Документи в порядку, нічого підозрілого — давай їдь, нема чого затримуватися, час воєнний, все в русі, і чим швидший цей рух, тим краще.
Нараз Бобрьонок подумав, що доля була прихильною до цього старшого сержанта. Якби він запідозрив щось і намагався затримати двох озброєних, навчених і досвідчених диверсантів, навряд чи вціліли б вони з напарником, зовсім те салатою. Тим більше, що агенти мали перевагу, вони завжди в чеканні, напруженні, вміють бездоганно користуватися зброєю — навряд чи старший сержант з солдатом упоралися б з ними..
Комендант міста, літній і втомлений майор, уважно вислухав Бобрьонка, покликав свого помічника й’ розпорядився:
— Накажіть постам і черговим стежити за всіма грузовиками, машину з пошкодженим заднім бортом негайно затримати й доставити сюди. І старшого лейтенанта з лейтенантом, вони ходять разом: один чорний і горбоносий… Тільки обережно, певно, це шпигуни, можуть вчинити збройний опір.
Очі в помічника коменданта округлилися, мабуть, уперше одержав таке важливе завдання, зник одразу, наче розчинився, і Бобрьонок з його досвідом навіть не встиг помітити, як вислизнув з кімнати цей піжонистий лейтенант у свіжовипрасуваній гімнастерці. Але був певен: той виконає наказ.
— Обідали? — запитав комендант. — У нас непогана їдальня, і я дам розпорядження…
— Спасибі, — подякував Бобрьонок, хоч так захотілося гарячого борщу чи навіть каші, що під грудьми аж засмоктало. — Спасибі, нема часу. Мусимо поїздити містом, може, щось і надибаємо.
Вони їздили годину й навіть трохи більше, на ходу й перекусили бутербродами з салом. Звичайно, бутерброди — це не гарячий борщ, пропонований комендантом, проте не така вже й погана їжа.
Біля центру міста віліс зупинив патруль.
— Комендант просив негайно прибути. Знайшли грузовик, — доповів старший наряду.
Бобрьонок поклав Вікторові руку на плече, й той рвонув з місця, обдавши молодшого лейтенанта пилюгою.
Біля комендатури справді стояв грузовик — в задньому борті не вистачало двох дощок — машина мала пошарпаний вигляд, навіть дивно було, що півсотні кілометрів подолала за годину. А в приймальній коменданта стояв солдат у брудній, замасленій гімнастерці з такими ж промасленими погонами, дивився спідлоба й тривожно. Його можна було зрозуміти: кому приємно, коли тебе затримують, доставляють до комендатури, та ще й не кажуть чому.
Комендант дивився на солдата зверхньо. Був на голову вищий за низькорослого шофера, певно, він щойно давав йому прочуханку: очі в нього горіли благородним гнівом і буквально випромінювали презирство до такого нікчемного, брудного й зачучвереного вояки, який ганьбить гарнізон міста. Побачивши Бобрьонка, комендант тицьнув у солдата пальцем, немов запрошував усіх помилуватися таким не дуже приємним видовиськом, і мовив:
— Солдат Гончаренко, й мені соромно за автобат, в якому він служить…
Мабуть, комендант тільки набирав силу для розносу, тільки ще розпалював себе. Бобрьонок одразу збагнув це — він не зовсім поділяв комендантів погляд, бо часто зустрічав зовні недбалих і недбало одягнених солдатів, але справжніх бійців і чудових знавців своєї справи, взяти хоча б Толкунова — мимоволі скосував на капітана, але одразу осмикнув себе й попросив коменданта:
— Дозвольте нам поговорити з Гончаренком.
Комендант подивився на Бобрьонка трохи здивовано, та біс їх знає, цих “смершистів”, може, і справді цей нікчемний солдат стане їм у пригоді.
— Прошу, — вказав на двері свого кабінету.
Він залишив їх на самоті з шофером. Бобрьонок сам підсунув солдатові стільця, той не чекав цього, відступив на крок, але одразу повернувся боком і сів, насторожено дивлячись на офіцерів. Стягнув з голови пілотку, бгав її чорними від мастила пальцями — цей жест був такий домашній, що майор засміявся і присунув стільця мало не впритул до шоферового, вмостився на ньому верхи, упершись підборіддям у спинку, й запитав:
— Ви взяли на розвилці під Микулинцями двох офіцерів?
Солдат зробив спробу підвестися, та майор зупинив його коротким жестом.
— Так… — насторожено відповів солдат. — В якій частині служите?
— Рядовий Гончаренко, шофер окремого автобату.
— Угу, — кивнув Бобрьонок, наче почуте дало йому задоволення. — І ці два офіцери чекали на дорозі?
— Якраз вийшли з лісу. Старший лейтенант махнув рукою, і я загальмував. Хіба не можна?
— Можна, Гончаренко, нема тут жодного криміналу. Вона обидва сіли в кузов?
— Я пропонував старшому до кабіни, але він не схотів.
— Де висадили їх у місті?
— А в центрі.
— І куди вони пішли?