— Ліворуч. До готелю.
У Бобрьонка засвербіли пучки, що бувало в секунди найбільшого нервового напруження.
— Точно пам’ятаєте?
— Один з них казав, що там живуть.
— Коли казав?
— Ну, висіли вони, через задній борт пострибали, я його відремонтувати не встиг, вчора важкі ящики розвантажували й поламали, а офіцери висіли й стоять. Я до Луцька часто їжджу — питаю: куди потрібно? А старший і каже: приїхали, ми тут живемо. Ну й пішли до готелю.
— Зможете їх упізнати?
— Чого ж… Дуже просто. Старший чорнявий, а лейтенант, значить, звичайний.
— Не лисий?
— Хто ж його зна. У кашкетах обидва, чорного — того видно, чорнявих, воно, значить, завжди видно…
Бобрьонок зробив шоферові знак, щоб помовчав. Запитально зиркнув на Толкунова — той кивнув, у такі хвилини вони розуміли один одного без слів. Майор наказав солдатові:
— Почекайте тут. — І слідом за Толкуновим вийшов із кабінету.
Комендант сидів біля друкарки, перебирав папери. Глянув на Бобрьонка і одразу, без прохання відклав папку. Бобрьонок подумав: приємно, коли в комендатурі сидить людина тямуща, можливо, цей комендант і службист, як усі вони, а от кебету бог йому дав, і треба скористатися з цього.
— Маєте список військовослужбовців, які живуть в готелі? — запитав.
— Звичайно, всі зареєстровані в нас.
— А можна подивитися?
— Прошу.
Виявилось, що в готелі мешкали лише двоє лейтенантів і троє старших, переважно тут селилися полковники й підполковники, а для цих було зроблено виняток, зокрема старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко мали відрядження штабу фронту.
— Чи не могли б ви влаштувати перевірку документів у готелі? — попросив Бобрьонок.
— Простісінька справа.
— Нас цікавлять Сахаров і Колісниченко.
— Як, дозвольте, це зрозуміти?
— Треба якось показати їх шоферові. Якщо не ті, покажемо інших.
Комендант замислився.
— Зробимо так, — запропонував, — мій помічник зайде з нарядом до їхньої кімнати. Перевірить документи й попросить вийти до адміністратора. Шофер з вами сидітиме там.
— Ні, — категорично заперечив Бобрьонок, — якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють, що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.
Комендант знизав плечима.
— З вами підуть солдати з автоматами й мій помічник з пістолетом. Чорта затримають.
Що вдієш: навіть комендант міста не уявляє собі, якими хитрими й спритними бувають ворожі агенти. Бобрьонок рішуче заперечив:
— З патрулем піду я. Випишіть мені відповідні документи, а капітан Толкунов підстраховуватиме нас.
Комендант скорився.
— Будь ласка, але…
— І все ж зробимо так, — заперечив Толкунов.
Комендант лише покрутив головою, однак сперечатися не став.
За чверть години комендантський патруль почав перевірку документів у мешканців готелю. Бобрьонок уже знав, що Сахаров з Колісниченком мешкають на другому поверсі в сімнадцятому номері, проте почав перевірку з першого, як і належить патрулеві. За ним слідували два бійці з автоматами, але знали, що стріляти суворо забороняється, ні б якому разі, що б не сталося, — так наказав майор, — навіть коли хтось чинитиме збройний опір. Двері кожного номера під час перевірки лишалися відчиненими, й біля них стояв Толкунов, готовий кожної миті втрутитися в події.
У шістнадцятій кімнаті мешкали полковник і майор, штабіст та інтендант, Бобрьонок знав їхні прізвища й те, що вони живуть давно, вселилися за тиждень до висадки агентів, — отже, швидко й трохи недбало перевіривши документи, погрюкав у сімнадцятий номер.
— Увійдіть, — одізвався басок.
Бобрьонок натиснув на ручку дверей і зайшов до кімнати — невеличкої і вузької, майже всю її площу займали три ліжка, тумбочки біля них і маленький столик, за яким сидів у розстебнутому кітелі чоловік із погонами майора медичної служби. Щось писав, весь столик був завалений паперами, майор невдоволено відірвався від них, але, побачивши людину з червоною пов’язкою на рукаві та озброєних солдатів, пом’якшав і, нічого не питаючи, поліз до внутрішньої кишені по документи.
Майор медичної служби Попов також не викликав підозр: приїхав з Києва два тижні тому для організації допомоги армійським медикам. І все ж Бобрьонок перевірив його документи прискіпливо й потому запитав:
— А де ваші сусіди?
Майор невизначено знизав плечима.
— Вони не в моєму підпорядкуванні.
— Гадав, що знаєте.
— Діло молоде, — усміхнувся майор, — мабуть, зайшли до когось…
— Чому так гадаєте?
— А вони не дуже й криються.
— Звичайно, — іронічно мовив Бобрьонок, — і вертаються пізно й на підпитку?
Майор заперечливо похитав головою.
— Мої хлопці не такі. Спиртного не вживають.