— Він мусить жити! — Гітлер зупинився і втупився в Кальтенбруннера холодними очима. — Він мусить жити, поки я сам не подивлюсь на нього, вам ясно, Ернесте? Поки я сам не побачу жах на обличчі цієї брудної свині — це він винен у наших поразках, клятий шпигун і зрадник, я ніколи не прощу йому, я хочу бачити, як він повільно вмиратиме й проситиме пощади, але ніколи не дочекається, ніколи! — Гітлер вимовив усе це єдиним духом: стояв, не зводячи очей з Кальтенбруннера. Обергрупенфюрерові на мить зробилося лячно, немов це він опинився на місці Канаріса, мороз пройняв шкіру, Кальтенбруннер стенув плечима, відвів очі й ствердив:
— Ніколи!
— Але ж ви не для того прилетіли з Берліна, щоб розповісти мені про самопочуття Канаріса, — нараз посміхнувся Гітлер. — Я слухаю вас, Ернесте, уважно слухаю, бо розмова з вами завжди дає мені задоволення. Незважаючи на ті рідкісні випадки, коли у вас неприємні звістки.
— Цього разу неприємностей нема.
— Отже, у вас з’явилася якась ідея, Ернесте? — одразу пожвавішав Гітлер.
— Так, — Кальтенбруннер визнав за краще не казати, що ідея, власне, належить не йому, а виникла в нікому не відомого гауптштурмфюрера з “Цепеліну”. Гауптштурмфюрер одержить своє: черговий чин і хрест, хіба йому мало? Можливо, колись його ім’я стане відоме самому фюрерові, все можливе на цьому світі, але всьому свій час, а поки що у важкі для рейху дні фюрер мусить знати, що головне управління імперської безпеки не спить і що він може покластися на його керівництво.
Гітлер зупинився. Стояв, заклавши правицю за спину, перекочуючись з носків на п’яти, й зацікавлено дивився на Кальтенбруннера.
— Ну, кажіть! — мовив нетерпляче.
— Є можливість провести акцію, від якої здригнеться весь світ! — не без пафосу відповів обергрупенфюрер.
Водянисті очі Гітлера ожили.
— Уточніть, — наказав.
— Диверсія проти їхнього верховного командування. Гітлер аж потягнувся до обергрупенфюрера, піднявся на носках і знову поклав йому руку на плече.
— Невже?.. — вигукнув захоплено. — Невже ви справді здатні на це, Ернесте?
— Гадаю, що так.
Нараз Гітлер опустився з носків, згорбився і махнув рукою.
— Ви здатні тільки обіцяти… — мовив розчаровано. — Ви обіцяли мені Тегеран, Ернесте, а що з цього вийшло?
Кальтенбруннер чекав такого заперечення і заздалегідь підготувався до нього.
— Там діяли люди Канаріса, — відповів твердо. — Росіянам вдалося пронюхати про нашу акцію і вжити заходів. У Тегерані не обійшлося без зрадника, мій фюрере.
— Що ж пропонуєте ви тепер?
— Ми закинемо в радянський тил людину з унікальними документами. Росіяни шанують своїх героїв. Наша людина матиме новітню зброю, а також вибухівку…
Гримаса невдоволення скривила обличчя Гітлера.
— Це тільки в нас дехто може безкарно носити в портфелі бомби, росіяни не такі дурні, Ернесте, і ваша ідея…
— Звичайно, мій фюрере, — спробував втрутитися Кальтенбруннер, — ви, як завжди, маєте рацію, але…
— Ніяких “але”, Ернесте, ви знаєте, яку вони мають охорону?
— Найкращу в світі охорону маєте ви, мій фюрере.
Гітлер почовгав по гравію доріжки ногою, що постраждала під час вибуху, і Кальтенбруннер одразу зрозумів натяк.
— Таке більше не повториться… Кляті військові, тепер вони підтягнули хвости!
— Гадаю, що у радянського командування охорона не гірша, і ваші проекти, дорогий Ернесте, не варті мильної бульбашки.
— Але ж ми залучили найкращих спеціалістів рейху. Створено принципово нову зброю, такої ще не бачив світ, у вмілих руках вона безвідмовна, і ми сподіваємось на цілковитий успіх операції.
— Нову зброю? — зацікавився Гітлер.
— Принцип “фау”, мій фюрере. Снаряд кумулятивної дії, що пробиває мало не п’ятисантиметрову броню. І весь пристрій вміщається в рукаві піджака.
— В рукаві? — не повірив Гітлер. Підвів правицю, витягнув її і навіть обмацав. — І п’ятисантиметрова броня?
— Так.
— То чого ж ви тягнете, Ернесте? Чого я мушу чекати? Чого мусить чекати цілий рейх? Найлютіші наші вороги роблять, що хочуть, Скоро їхні солдати ввійдуть у Польщу…
— Ось ми й пропонуємо, мій фюрере…
— Я приймаю вашу пропозицію, Ернесте. Ви знаєте, якого розголосу набуде така диверсія!
— Вам завжди видніше, — Кальтенбруннер поштиво схилив голову, та Гітлер, певно, вже не бачив його. Вигукував, трохи подавшись уперед, і сам, мабуть, не чув своїх слів:
— Акція проти верховного командування посіє серед росіян зневіру! А знаєте, що таке зневіра під час війни? Поразка. Ми зупинимо червоних, точно зупинимо, нарешті й мої генерали будуть чогось варті. Але ж ви до кінця не уявляєте собі, Ернесте, ще одного аспекту цієї акції. Негайні чвари між союзниками, розвал коаліції!.. Черчілль, цей старий лис Альбіону, давно чекає приводу, і ми дамо його.
Гітлер викинув угору правицю, точно як на мітингах, але у відповідь не ревнуло звичне “хайль”, і фюрер одразу обірвав себе. Перейшов на діловий тон, буцім і не було щойно пафосу й погрозливих вигуків. Оці незбагненні перепади в його настрої, у виявленні емоцій дивували всіх і багато в чому сприяли авторитетові першої людини рейху, дехто вбачав у цьому винятковість натури.
Гітлер запитав:
— Що вам потрібно, обергрупенфюрере, для здійснення цього плану державного значення?
— Ваша згода, мій фюрере.
— Ви вже її маєте. Ще?
— Я хотів лише попередити, що ретельна підготовка акції коштуватиме…
— У вас нема грошей? Хтось обмежує?
— Ні, але ж…
— Скільки б це не коштувало, кінцевий результат вартий того.
— Сьогодні я ще раз переконався в цьому.
Гітлер обернувся, знову заклав руки за спину й почвалав назад, до мольберта.