Але нічим не виказав свого здивовання — перебування в бандерівському курені дечого навчило його: служба безпеки не знає пощади, і якщо хочеш вижити, вмій приборкувати свої почуття.
— Я не чув такого прізвища, — заперечив сотник.
— Дуже велике цабе! — підвів угору вказівного пальця Харитон. — З самого імперського управління безпеки.
“Гестапо, — подумав Юрко, — їх послало гестапо; це німецькі диверсанти, а я із сотником Мухою мушу допомагати їм!.. Але чому не здивувався Муха? Адже німці — ніби їхні вороги? Сам Бандера буцімто ув’язнений гестапо, оунівсвкі пропагандисти кричать про це на всіх перехрестях, а виявляється…”
Але про що веде далі Харитон?
— Наше завдання не таке вже й складне, але дуже відповідальне. Треба… — нараз затнувся, насторожено подивився на мірошника і Юрка: — Але про завдання потім, головне, щоб ви усвідомили його важливість. Прошу виконувати всі мої накази, навіть вимагаю, бо в цьому запорука нашого успіху. Можу тільки поінформувати, що найвищі чини рейху знають про нашу місію, і в разі успішного виконання завдання заслуги кожного з нас будуть належно відзначені.
Рейх і найвищі чини?
Юрко хотів поцікавитися, до чого тут чини рейху, але зустрівся очима з паном Харитоном і промовчав. Проте той щось прочитав у Юркових очах, бо запитав:
— Тобі щось незрозуміло, хлопче? Юрко відповів якомога впевненіше:
— Я повинен виконувати всі накази сотника Мухи.
— Тепер виконуватимеш мої.
— Зрозуміло.
— В якщо зрозуміло, то лягайте спати. Ви йдете, пане Семенюк?
— Звичайно, — реготнув той. — Мені що, це вам слід ховатися, а я місцевий: пішов до лісу по гриби. Дайте мені тільки кошика. Того, в якому Зіна вам продукти принесла. — Узяв кошика, повісив на ліву руку: тепер він і справді нагадував запеклого грибника. Церемонно потиснув усім, зокрема і Юркові, руки й поліз зі схрону. — Атож, ще й грибів на зворотному шляху назбираю, — мовив і засунув за собою ляду.
Юрко лежав із заплющеними очима, але не спав. Поступово в схроні все заспокоїлося. Першим заснув радист: засопів тихо-тихо, посвистуючи. Юрко подумав, що заснув той якось спокійно, й сон його, либонь, був легкий.
Харитон захропів басовито, як і належить начальникові, — ніхто не насмілиться зауважити йому. Певно, заснув і Муха, бо коли Юрко торкнувся його плеча, сіпнувся невдоволено, але нічим не виказав свого невдоволення.
Юрко присунувся до нього близько, прошепотів у саме вухо:
— Це ж німецькі диверсанти, друже сотнику, з гестапо, чи зрозуміли?
Муха потягнувся на солом’яному матраці, відсунувся трохи, й тепер Юрко міг бачити в тьмяному світлі прикрученої лампи його обличчя.
— Ну й що? — запитав сотник.
— Але ж німецькі диверсанти, невже ми допомагатимемо їм?
— Дурний ти ще, — поклав Юркові на плече міцну руку сотник, легко стиснув і повернувся на бік. — А “шмайсер” у тебе звідки?
— У бою взяли.
— Набралися б… Німецька зброя, й залишили її нам недаремно.
— Фашисти?
— А тобі не все одно? Фашисти, чорт, диявол, аби не було червоних. Ти що, — запитав нараз здивовано, — вперше про це чуєш? — Юрко не відповів, і сотник вів далі пошепки: — Німці ще сильні, а якщо навіть їх поб’ють, сюди прийдуть інші. Англійці чи американці, вони нам допоможуть, за це й б’ємося, хлопче, бо жити з червоними ми не згодні, збагнув?
Юрко кивнув автоматично, мабуть, це задовольнило Муху, бо повернувся до хлопця спиною й заснув одразу: тихо, як миша, спокійним сном впевненої в собі людини.
Юрко крутився, сон змагав його, але заснути ніяк не міг — думав: вони разом з диверсантами, і цілий рейх стежить за ними. Цілий рейх — фашисти, одягнені в форму й без форми, ось вони підвелися всі разом, викинули вперед руки — “хайль Гітлер!”.
А він, Юрко Штунь, людина, яка вважала себе інтелігентною і освіченою, також горлає разом з усіма “хайль Гітлер!”, бо виконує для рейху надзвичайної ваги завдання. Разом із сотником Мухою, який перед цим задушив удавкою господаря хутора та його спритного десятирічного сина.
Очі цього хлопчика — великі, сірі й розумні — весь час стояли перед Юрком, певно, він уже давно спав, а очі не зникали, великі й сумні, і Юрко читав у них докір.
11
Літак стояв посеред великого ангара, захований від чужих очей, і це ще раз порадувало Іполитова: отже, операція справді вельми секретна, й німці надають їй великого значення.
Підійшов інженер у цивільному, вклонився ввічливо, це сподобалося Іполитову — мовив вимогливо, наче був не звичайним агентом, а принаймні генералом Люфтваффе:
— Я хотів би вислухати ваші пояснення, гер…
— Ханке, — догідливо уточнив інженер, — доктор Ханке, до ваших послуг.
— Так от, докторе, покажіть літак. — За останні дні Іполитов явно знахабнів, тримався з Крауссом на рівних, бували навіть випадки, коли перечив йому.
А штурмбанфюрер терпів. Міг будь-якої хвилини поставити Іполитова на місце, але вважав це недоречним: нехай хизується, це надасть йому впевненості, яка так потрібна при виконанні цього надзвичайно важливого завдання.
Іполитов перший ступив до літака, доктор поштиво пропустив його: либонь, велике цабе, хоч і говорить ламаною німецькою, — адже сам штурмбанфюрер догідливо посміхається йому,
— Літак називається “Арадо-332”, — почав інженер пояснення. — Сучасний транспортний літак, над створенням якого працювали кращі наші спеціалісти.
Цей початок сподобався Іполитову: кращі спеціалісти рейху — це те, що треба. Він відступив, милуючись зовнішнім виглядом літака. Вражаюче видовисько: величезний, довгий і, певно, потужний.
— Продовжуйте пояснення, — наказав інженерові.
— “Арадо-332” — унікальний десантний моноплан, що має високу стелю польоту й велику швидкість, — вів далі інженер. — Літак оснащений найновішими навігаційними приладами, завдяки яким може літати за будь-якої погоди, вдень і вночі, а також сідати на непідготовлене поле обмежених розмірів. Гляньте, будь ласка, — вказав на шасі. — Бачите, літак має спеціально сконструйоване всюдихідие шасі. Крім звичайних коліс; воно складається з двадцяти пар гумових котків. Озброєний літак дев’ятьма кулеметами, може відбитися від будь-яких винищувачів. — Обличчя інженера торкнулася легка посмішка, мабуть, він сам не вірив, що “Арадо” відіб’ється від радянських “Яків”. Ця посмішка викликала в Іполитова роздратування, інженер одразу збагнув це, бо стер її з обличчя й запропонував: — Прошу зайти всередину.
Літак сподобався Іполитову і всередині: просторо, вистачає місця і для десанту, і для обслуги. Сів у крісло біля борту, замислився.
— От що, — мовив нараз, — я мушу якнайшвидше залишити місце приземлення літака. Це можна зробити тільки на мотоциклі, — ніхто не подасть нам туди “опель-адмірала”, — пожартував, — чекісти, звичайно, з задоволенням зробили б це, та доведеться відмовитися від їхніх послуг. Отже, мотоцикл… В літаку мусить стояти мотоцикл, докторе, як вас, здається, Ханке? І треба сконструювати спеціальний трап, яким ми з’їдемо просто на землю, вам це зрозуміло, Ханке?
Інженер розвів руками, але сперечатися не посмів, запитально зиркнув на Краусса.
— Блискуча ідея, — ствердив штурмбанфюрер, — і треба зробити все, щоб втілити її в життя.
— Але ж, — заперечив Ханке, — потрібно багато часу…
— Ні, — рішуче обірвав його Краусс, — багато часу ми вам не дамо. Три — чотири дні щонайбільш, це вас влаштує?
— Спробуємо. — Ханке знав, що потрібен принаймні тиждень, але вирішив, що потім можна буде вигадати якусь об’єктивну причину, перекласти вину на когось — для чого ж йому самому підставляти голову?