— Тепер, хлопче, вже скоро… Хочеш туди? — помахав рукою на сиглу, за якою сідало сонце.
— Куди саме?
— На кудишню гору… — засміявся Харитон, видно, дуже задоволений своїм жартом. — Ти мені подобаєшся, і, може, я тебе заберу.
Цього тільки йому бракувало — потрапити на німецьку службу, подумав Юрко з відразою, але нараз усвідомив, що вже, власне, служить — хоче цього чи ні, а вже на гачку, бо допомагає гітлерівським агентам і робить це цілком свідомо. Адже знає, хто такі Харитон з Михайлом — шпигуни й диверсанти, а зараз вони, мабуть, шукають майданчик для посадки літака, точніше вже знайшли, бо он як усміхаються.
Підійшли Муха з Михайлом, і Харитон наказав:
— Ви, пане сотняку, повертайтеся з Михайлом до схрону, а я з хлопцем підскочу до села.
— Це для чого? — не збагнув Михайло. — Мірошник удень поїхав до міста й повернеться завтра.
Муха зневажливо поплескав його по плечі.
— Я б на твоєму місці був догадливішим…
— Мірошничиха? — чомусь аж зрадів Михайло. — Ти про неї? Про Зіну?
— Коли пана Семенюка нема…
— Можна й побавитися… — додав радист. — Шкода, я б також не відмовився.
— Годі, — обірвав їх Харитон. — У мене в Квасові справи.
Але ніхто йому не повірив, навіть Юрко — проте ніхто до хлопця й не звертався, наче він був порожнім місцем.
Отже, із злістю подумав Юрко, до чого він докотився: попихач, який прикриватиме брудні справи клятого диверсанта… Але нічого не сказав і поплентався за Харитоном, як побитий собака.
Село облягалося рано, надто тепер, коли гас привозили рідко, а від сліпаків люди вже відвикли: Квасів світився поодинокими вогниками, і Харитон, постоявши трохи на узліссі, посунув до села через леваду. Він ішов тихо і обережно, обираючи низини, де лежали смуги вечірнього туману, але не дуже крився, та й, зрештою, мав справні документи, а чого й від кого критися старшому лейтенантові Червоної Армії?
У Семенюка гас був, і вікна світилися. Харитон постукав вимогливо й голосно, і Зіна відчинила йому, не вагаючись. Можливо, чекала на когось іншого, однак зовсім не збентежилася, побачивши гостя, і з готовністю пропустила його до хати.
Юрко ступив за Харитоном, але той загородив дорогу.
— Ти, хлопче, — реготнув коротко, — заночуй у клуні, там тепло й сіном пахне, а я тебе підніму, коли треба.
Клямка за ним клацнула визивно, та що робити, цей Харитон був, починаючи зі спадистого лоба, дзьобатого обличчя і кінчаючи чобітьми сорок четвертого розміру, якимсь уособленням нахабства й самовпевненості.
Юрко подався до клуні, проте не зайшов усередину, всівся на кругляках, що лежали біля дверей, притулившись спиною до одвірка. Сидів і дивився на зоряне небо без жодної хмаринки; Чумацький Шлях блищав сріблом, і якась зірка мерехтіла й, здавалося, рухалася. “Отак і Земля наша мерехтить комусь”, — подумав Юрко і одразу згадав Катрусю, точніше, думав про неї завжди, але тепер вона ніби сіла поруч на кругляки, помацав навіть рукою — боже мій, що б він віддав, аби дівчина справді опинилася тут!..
Помацав знову — й рука торкнулася холодной сталі “шмайсера”. Юрко з відразою відштовхнув зброю, підвівся і пішов з подвір’я.
У хатах навколо сліпо темніли вікна. Спочатку Юркові здавалося, що на нього дивляться і стежать за кожним кроком, однак згодом це відчуття притупилося — він прошкував серединою вулиці зовсім відкрито, бо знав, куди йде й для чого. Тільки спершу, коли щойно вийшов з Семенюкового подвір’я, не складав собі звіту в цьому, але рішення прийшло відразу, правда, може, він обманював сам себе й вирішив усе давно, просто вагався і збирав силу волі для останнього кроку, але нарешті зробив його й тепер ішов, важко ступаючи по піску роз’їждженої вулиці.
Вулиця трохи поширшала, й нарешті Юрко опинився на центральному сільському майдані. Ліворуч стояла дерев’яна церква, навпроти неї цегляна крамниця з зачиненими віконницями, а поруч неї притулився будинок з одним освітленим вікном — Юрко попрямував туди, слушно розрахувавши, що будиночок без паркану навколо може бути тільки сільрадою.
Він увійшов, зупинився на порозі, огледівся. Чоловік, що сидів за столом, вкритим червоною скатертиною, почав насторожено висовувати шухляду, де в нього, мабуть, зберігалася зброя, а другий, що сидів у кутку, потягнувся за приставленим до спинки стільця карабіном — це було закономірно, час воєнний, та й з лісу можуть вийти бандерівці, і Юрко, щоб продемонструвати, так би мовити, мирність своїх намірів, ступив просто до столу — тепер люди побачили, що він неозброєний, і заспокоїлись.
За столом сидів чоловік середніх років з довгими сивими вусами, у пом’ятому бавовняному піджаку. Вуса в нього посивіли, а сам був ще чорнявий, і очі дивилися зовсім по-молодечому гостро.
Тому, хто потягнувся до карабіна, було щонайбільше років двадцять, одягнутий він був у солдатську гімнастерку, широкі штани, з-під яких визирали важкі черевики на грубезних підошвах. Військова гімнастерка й карабін не робили його соліднішим, мав зовсім хлопчачий вигляд, що підкреслював вихор, який задерикувато стирчав на маківці.
У кімнаті сидів ще й третій чоловік, котрого Юрко відразу не помітив. Ще молодий, але огрузькуватий, у вишиванці, заправленій у галіфе. Примостився вій на лавці попід стіною і, мабуть, щойно казав щось, бо застиг з розкритим ротом, наче його обірвали на найцікавішому, й дивився на Юрка невдоволено.
— Ви голова сільради? — запитав Штунь у сивовусого.
— Я. Що вам?
— Маю розмову… — Юрко обвів вивчаючим поглядом присутніх, і голова зрозумів його.
— Це наш актив, і можете казати все. Хто ви?
— У мене надзвичайне повідомлення. Зараз у селі ховається німецький диверсант.
Голова знову висунув шухляду, витягнув парабелума й засунув його до кишені штанів. Підвівся й підійшов до Юрка.
— Хто ви й звідки вам відомо? — запитав суворо,
— Бо я привів його до села…
— Ти? Сам?
— Точно. Він зараз у хаті Семенюка. — Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.
Білявий юнак з вихором схопив карабін і став позаду Штуня. Вони, так би мовити, оточили Юрка, але все було правильно, хлопець аніскілечки не образився, ковтнув води й сказав:
— Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде, а може, й раніше.
— Хто ти? — запитав голова ще раз.
— Звуся Штунем. Юрій Штунь зі Львова.
— І як же ти?.. З диверсантом?..
Юрко безнадійно махнув рукою.
— Трапилося…
— Бандера?
— Точно. — Почув, як за спиною клацнули затвором карабіна, але голова застережливо підвів руку.
— Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?
— Мірошник — зв’язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку, й ми також. Отож і зійшлися.