— Четверо.
— Де?
— В лісовому схроні.
— Далеко?
— Верстов десять. Чи трохи менше,
— Дорогу знаєш?
— Знайду.
— Чого затрималися в Семенюка?
— Мірошника нема вдома, і диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.
— А ти до нас?
— Так.
— Чому?
— Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.
— І проти нас?
Юрко розгублено опустив голову.
— Тепер наче ні…
— Коли припре, всі так кажуть! — люто видихнув у нього за спиною юнак.
— Мені не приперло. — Юрко нараз озлився. — Чом нікуди не дзвоните? Я ж кажу вам: диверсант!
Голова подумав кілька секунд і запитав:
— Чим озброєний?
— Диверсант?
— Ні, папа римський! — тонким голосом вигукнув юнак.
Голова розлютився.
— Помовч, Федоре, — сказав різко. — Займистий ти, а тут міркувати треба.
— У нього лише пістолет, але стріляє, хвалився, файно, — пояснив Юрко.
Третій хлопець, огрядний і у вишиванці, дістав з-під лавки карабіна.
— Візьмемо запросто, — мовив. — Самі візьмемо, нас троє, а він один.
— З цими пукавками? — висловив сумнів Юрко. — А може, у мірошника в хаті є зброя!
Голова сільради завагався, та білявий юнак загрозливо насунувся на Юрка ззаду.
— Я тобі дам — пукавки! — просичав. — Бачили ми ваших з автоматами!
Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі “шмайсером”, однак промовчав. Він зробив своє діло й не мав права голосу.
Голова покрутив ручку телефону — мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:
— Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? — Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку.
— Що передати? — запитала сонним голосом.
— У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами, бо може втекти. — Озирнувся на Юрка. — А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, нікуди не виходь, бо погано буде!
Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко надумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже… Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув…
Юрко помітив вагання голови й запропонував:
— Хочете, я віддам вам свій “шмайсер”?
— Автомат? — не повірив білявий. — У тебе є автомат? Де?
— Залишив під клунею.
— Даси мені? — Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його і наказав:
— Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.
— Мені? — Юнак утупився в голову сільради, але, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.
“От чому його не взяли до армії”, — збагнув Юрко й рушив за білявим.
Вікна мірошникової хати вже не світилися, Юрко хотів першим прослизнути на подвір’я, та голова затримав його за плече.
— Ти, хлопче, тепер постій, — наказав, — тепер наша справа. — Він пропустив наперед хлопця у вишиванці, той, зігнувшись, югнув до клуні і з’явився одразу з Юрковим “шмайсером”. Рука голови, яка все ще лежала на Юрковому плечі, легко стиснула його — це можна було зрозуміти як вияв довіри чи вдячності, проте голова нічого не сказав — взяв у “яструбка” його карабін і подався на подвір’я.
Вони зупинилися біля криниці. Хлопець із “шмайсером” зайняв позицію саме тут — звідси проглядалися вікна з другого боку хати й він міг вільно скосити автоматною чергою людину, яка вистрибнула б з вікна й намагалася втекти через городи. Білявий зупинився біля вхідних дверей, а голова постукав у вікно.
— Хто? — запитала господиня трохи згодом, не розсуваючи фіранки.
— Скажи, Зіно, своєму гостеві, — мовив голова твердо, — аби здався. Бо ми оточили твою хату, й нікуди йому не дітися!