— Ні, чого б мав лякатися? Хто знав, що ми в селі?
— То чого ж?
— Так він же німецький диверсант!
— А ти хто?
Юрко знітився.
— Але ж не гітлерівець, — відповів тихо.
— Бандерівець?
— Так.
— Звідки?
— З куреня Сороки.
— А що робив з диверсантом?
— Мали завдання прийти до Класова й надати допомогу якимсь людям. Але я не знав, що німецьким диверсантам.
— Тепер ти скажеш, що бандерівці воюють з німцями…
— Ні, — впевнено перервав його Юрко, — тепер не скажу.
Бобрьонок побачив, що допит іде трохи не так, як потрібно, й вирішив утрутитися:
— Ти прийшов до села з одним диверсантом, — запитав, — де ж другий?
— У схроні.
— У якому схроні?
— Кілометрів за десять.
— Хто там?
— Німецький радист і сотник Муха.
— І що вони робили разом з диверсантами?
— Вони шукали галявину. Гадаю, для посадки літака.
— І знайшли?
— Так.
— Де?
— На захід від села верст вісім.
— Ходили туди всі?
— Так, усі четверо. Потім Харитон, старший групи, наказав мені йти з ним до села, а Муха з радистом повернулися до схрону.
— Знаєш, де схрон?
— Знаю.
— І знайти зможеш?
— Звичайно.
— Хочеш допомогти нам?
— Чого ж ні? — махнув рукою Юрко. — Я вже вирішив: мені вороття нема. І робіть зі мною, що хочете.
Голова подав майорові “шмайсер”.
— Ось зброя, — пояснив. — Добровільно передав нам, а потім з цього ж автомата поклав диверсанта.
— Дострілялися… — поремствував Толкунов.
Голова образився:
— Хто знав, що ви приїдете? А він би побачився з мірошницею і до лісу…
Що ж, він мав рацію, і Бобрьонок мовив:
— У нас нема до вас жодних претензій, вибачте, як ваша прізвище?
— Василем Стефураком звуся.
— А по батькові?
— Лук’яновичем.
— Шкода тільки, Василю Лук’яновичу, що хлопець ваш загинув.
— Шкода. Гарний був хлоп. Фронтовик, там пронесло, а тут поклали.
— Смерть у бою!
— Так, — погодився голова, — почесна, та коли гине свій чоловік…