Голова вказав на двері сусідньої кімнати.
— Комора там, — пояснив. — Без вікон, не втече.
— А труп шпигуна?
— Лишили на подвір’ї. І наш Трохим там лежить. Не було часу, — додав винувато, — сюди спішили, щоб зателефонувати.
Все було правильно. Бобрьонок подумав кілька секунд і прийняв рішення.
— Ти, — кивнув на білявого юнака, — лишайся тут і стережи жінку. Це тобі, — передав “шмайсера”, — заслужив у бою. А ми до мірошникового подвір’я. До речі, а він сам де?
— Поїхав до району.
— Повернеться, не прогавте.
— Овва! — аж образився голова. — Ми того клятого посіпаку!..
— Поїхали, — наказав майор. — І ти з нами, — взяв Юрка за лікоть, — треба побалакати. — Він пішов уперед, не озираючись.
Бобрьонок освітив ліхтарем убитого диверсанта. Точнісінько такий, як описав його Степан Олексюк: високий, чорнявий, горбоносий. У формі старшого лейтенанта. Толкунов обшукав його, але нічого, крім ще однієї гранати, документів та цигарок із запальничкою не знайшов.
Офіцерська книжка виписана на старшого лейтенанта Іллю Івановича Горохова. Командировочне посвідчення, власне, все. Ні, не все: намацав у комірі ампулу, спритно вирізав її. Отже, за інструкцією не мали права здаватися — краще легка смерть від ціанистого калію.
Лишивши голову сільради на подвір’ї, Бобрьонок з Толкуновим, прихопивши з собою Юрка, зайшли до хати. Хлопець сів на лаву під стіною, капітан засвітив лампу, влаштувався поруч, а майор присунув важкого стільця і сів навпроти.
З розбитого вікна тягнуло свіжістю, світло в лампі мерехтіло. Юрко намагався не дивитися на нього, але притягувало — бачив, як поступово закіптюжується скло від невміло прикрученого гнота, й слухав майора, не дивлячись йому у вічі. Бо зустрітися з ним очима було важко, не тому що боявся, страх уже минув і не хвилювався за те, що станеться з ним, відчував навіть не вину, а незручність і тривогу, як школяр, котрий стоїть перед суворим учителем і не знає, яке саме запитання поставлять йому.
— Ваше прізвище, ім’я та по батькові? — сухо запитав Бобрьонок.
— Штунь Юрій Пилипович.
— Звідки?
— Зі Львова.
— Давно в курені Сороки?
— Півроку.
— Брали участь в акціях?
— Ні.
— Чому?
— Я гімназію закінчив і був у курені начебто писарем. Гімназистом і називали — прізвисько.
— Що привело вас до бандерівців?
— Хотів визволити свою батьківщину.
— І довизволявся… — докинув Толкунов. — З автоматом проти своїх пішов.
— Я йшов проти німців.
— Зажди, — зупинив капітана Бобрьонок. — Звичайно, Юрію, ваша провина велика, однак ви фактично заслужили прощення. Казали, що допоможете нам…
— Я від своїх слів не відрікаюсь.
— Треба взяти радиста. Обов’язково живим.
— Розумію.
— Нічого ти не розумієш, — знову втрутився Толкунов. — Знаєш, як беруть диверсантів живими?
— Не доводилося.
— Справа ця не вельми легка…
— Вночі упевнився.
— А якщо упевнився, мусиш розуміти, на що йдеш.
— Розумію.
І знову ініціативу взяв Бобрьонок:
— Треба виманити із схрону радиста. Бажано самого, без Мухи. Здається, так сотника звуть?
— Авжеж, Мухою.
— Зможеш викликати радиста із схрону?
— Дуже просто.
— Як?
— А звідки йому знати, що Харитон загинув? Скажу: кличе його разом з рацією.
— Правильно міркуєш, — пожвавішав майор. — Скажеш: наказ старшого групи.
— А якщо не повірить? — вставив Толкунов.
— Чого йому не вірити? Мусить.
— Так… — роздумливо ствердив Бобрьонок. — Підеш до схрону сам. Із зброєю. Тьху чорт, віддав автомат “яструбкові”.