Майор швидко прикинув: схрон зроблено із знанням справи — має запасний вихід до струмка, можна зимувати, на боячись залишитись без води. Крім того, струмок виконував, так би мовити, санітарні функції.
Розвиднялося, небо посірішало, й береза на галявині чітко вирізнялася на світлому тлі.
— Ну що? — запитав пошепки Толкунов. — Оточуватимемо?
— Так, — погодився майор. — Давай тільки порадимось. Я гадаю, ми з тобою чекатимемо тут — ти за дубом, а я в кушах. Юрко виведе радиста саме сюди, тут єдина стежка, і радист пройде за три метри від тебе. Береш його, а я підстраховуватиму й беру Муху, якщо сотник вийде.
Толкунов роззирнувся, оцінюючи майорову пропозицію. Видно, лишився задоволений, бо кивнув, не відповідаючи.
— А зараз дай команду: нехай оточують галявину, — наказам Бобрьонок.
На вантажівці з району прибуло п’ятеро працівників районного відділу держбезпеки з автоматами, і майор був певен, що диверсантові, коли навіть щось запідозрить, втекти не вдасться.
Толкунов рушив, але в останній момент Бобрьонок зупинив його.
— От що, — порадив, — ти двох автоматників постав у яру.
— Запасний вихід? — одразу зрозумів Толкунов.
— Звичайно.
— Не випустимо! — капітан зник, і жодна гілочка не тріснула в нього під ногами.
Він повернувся хвилин через двадцять: коли небо на сході пояснішало. Дихав рівно, наче щойно прокинувся, а не шастав кущами й дебрями по пралісі.
— Ну, хлопче, давай! — потихеньку підштовхнув Юрка Бобрьонок.
Штунь рушив, трохи згорбившись, здавалося, “шмайсер”, що метлявся на грудях, пригинав йото. Сонце викинуло свій перший промінь з-за обрію, і той зажахтів на оболоці золотом. Юрко лише зиркнув на нього — здається, добра прикмета, але одразу забув і про промінь, і про березу, що лопотіла листям під ранішнім вітерцем, і про лісові квіти, які м’яв чобітьми, лишаючи в зарошеній траві довгі смуги.
Сорока злетіла з берези, зацокотіла сердито, та Юрко не почув її, прихилився до стовбура плечем, передихнув і постукав руків’ям автомата по березі.
Стояв і слухав биття власного серця — видавалося, все завмерло: жодних звуків, навіть птахи припинили своє нескінченне галасування.
Постукав ще раз, почув легке шарудіння під ногами. Люк зсунувся ледь-ледь, завмер на мить і тільки тоді відчинився. На галявину визирнув заспаний Муха.
Юрко сів, знявши автомат, — кинув його недбало поруч, але так, щоб можна було дотягнутися правицею. Сказав, позіхнувши:
— Спите… Будіть, друже сотнику, радиста, пан Харитон кличуть.
Муха невдоволено закліпав очима.
— Що трапилося?
— А нічого. Радиста, кажу, кличуть.
— Де Харитон?
— У лісі лишився.
— Як так? — У сотника прокинулась вроджена обережність. Сторожко поглянув довкола і, не побачивши нічого підозрілого, заспокоївся. Але наказав: — Давай до схрону.
Юрко насупився.
— Вам добре, цілу ніч спали, а тут шастай туди-сюди… — Але схопив автомат і поліз до схрону.
Муха засвітив свічку. Стояв перед Юрком босий, в розстебнутій спідній сорочці й шкрябав нігтями груди.
— То що тобі? — запитав, немов тільки щойно усвідомив, що Юрко повернувся.
Хлопець, не відповідаючи, розштовхав радиста, який солодко посопував, наче спав удома на м’якому ліжку. Михайло сів на нарах, звісивши босі ноги й протираючи очі.
— Що трапилось? — запитав. Нараз зіскочив з нар, сон у нього як рукою зняло, присунувся до Юрка, схопив за груди. — Де Харитон?
Хлопець відсахнувся.
— Вас кличе, — пояснив.
— Де він?
— У лісі лишився, версти за чотири звідси.
— Чому сам не прийшов?
— А в нього й питайте. Я що — наказувати йому можу? Каже, поклич Михайла з рацією, а мені що? Я і пішов кликати.
Радист зиркнув недовірливо.
— А чого він у лісі лишився? — запитав.
— Притомилися вони. Кажуть: для чого мені йти, коли знову від схрону треба відходити. Залягли в кущах спати, а мене послали. Я так гадаю, — посміхнувся нараз єхидно, — пан Харитон набавилися з тамтою мірошницею, цілу ніч не спали, ну й вирішили відпочити.
Згадка про мірошницю виявилася вдалою — Муха зареготав і мовив із заздрістю:
— Я вам скажу: від тої жінки і я б не відмовився. Вродлива мірошниця, з нею не скучиш, вона з тебе все витягне, навіть душу…
Радист ще раз позіхнув, сів і почав узуватися. Юрко примостився навпроти нього, попросив Муху:
— Дайте, друже сотнику, чогось попоїсти, бо дехто й бавився, і вечеряв, а інші — до клуні спати…
— Начальство! — не те що схвалив, а й не полаяв Муха. — Начальство, воно завжди вище, і йому треба догоджати. — Він відкраяв хліба, присунув Юркові півкільця ковбаси. — А мені йти чи ні? — запитав.
Юрко встиг обговорити з Бобрьонком і цю проблему. Вихід Мухи із схрону ускладнював ситуацію. Не тому, що розшукувачі боялися упустити когось із двох — були впевнені в своїх силах і знали, що впораються з обома. Але радиста треба було взяти живим, обов’язково живим і бажано непораненим. Сотник же, власне, не дуже цікавив контррозвідку: ще один звичайний бандерівець, які, на жаль, ще не перевелися в лісах. Природно, бандитів треба виловлювати, однак куди ж він подінеться: схрон оточено, й вихід у Мухи один — або здатися, або кулю в лоба…
— А як хочете, друже сотнику, — одповів Юрко й взявся за ковбасу. — Про вас мови не було.
Муха задоволено потягнувся.