— Невже гадаєш, що я і зовсім недогадливий? Ідіть до старшини Яковлєва, він знає, і все, що бажаєте… У межах можливого, звичайно.
Толкунов задоволено гмикнув у кулак.
— Дякуємо, товаришу полковник.
— Як бути з хлопцем? — запитав Бобрьонок.
— Яким?
— Що допоміг нам узяти радиста,
— Юним бандерівцем? — пожартував Карий.
— Не такий уже він і юний… — втрутився Толкунов.
— Гарний хлопець, — сказав Бобрьонок упевнено. — І зробив усе, що міг.
Полковник подумав і розпорядився:
— Скажіть Щеглову, щоб зв’язався з місцевим відділком держбезпеки. Як цього хлопця? Юрій Штунь, якщо не помиляюсь? Нехай випишуть йому документи й відпустять.
— Він хоче вчитися.
— Навчений вже… І так розумний, — сказав Толкунов.
— Не ти, Олексо, даремно, — гаряче заперечив Бобрьонок. — Хто ліз у схрон, ризикуючи життям? А хто поклав їхнього старшого? Невідомо, чи взяли б ми без нього радиста живим. Я б йому навіть рекомендацію дав — нехай вчиться, користь буде. Піде в армію, повоює, а потім…
— Ну, давай, давай… — примирливо пробуркотів Толкунов.
Розшукувачі пішли, а Карий накидав текст радіограми й наказав покликати агентів.
— Ознайомтеся, — наказав радистові, — усе правильно?
“Майданчик для приземлення літака за шість кілометрів на південь від села Квасова. Підготовлений для посадки. Чекаємо вказівок. Тридцять сьомий”.
— Усе правильно, — ствердив, — коли передавати?
— Ваш графік виходу в ефір?
— Необмежений. Нас чекають цілодобово. Тому, — посміхнувся похмуро, — я нічого не запідозрив, коли той бандера викликав мене із схрону.
— Скажіть йому спасибі, — порадив Карий, однак радист лише насупився і нічого не відповів.
— Можете не сумніватися, — нараз заскочив Олексюк, — ми все виконаємо, як потрібно.
Полковник зміряв його байдужим поглядом: від Олексюка, власне, нічого не залежало, й взагалі у запланованій радіогрі він був як зайва спиця в колесі — Карий лише на всяк випадок тримав його під боком і, як виявилося згодом, дуже передбачливо.
А тепер полковник наказав провести агентів до кімнати, де було підготовлено для виходу в ефір рацію, захоплену в диверсантів.
Радист натягнув навушники й застукав ключем. “Цепелін” одізвався мало не одразу, отже, справді, на них чекали, і агент сказав правду. Радист передав у ефір зашифровану радіограму. Одержав підтвердження, що повідомлення прийняте й відповідь буде через десять хвилин.
Карий нетерпляче походжав кімнатою. Нарешті “Цепелін” вийшов в ефір, на папір лягли цифри, і одразу полковнику подали розшифрований текст:
“Негайно повідомте, де старший групи Вячеслав Харитонов провів вечір перед вильотом на завдання?”
Ясно, це була перевірка. Але ж старшого групи вбито, і, якщо не відповісти на запитання, “Цепелін” припинить зв’язок.
Карий відчув холодок під серцем: невже вдало розпочата операція закінчиться так безглуздо?
Прочитав радіограму агентам. Радист лише похитав головою, а Олексюк наморщив чоло й підвів застережливо руку.
— Чекайте, — сказав нерішуче, — чекайте, Харитонов щось хвалився… Дай, боже, пам’яті…
Полковник нетерпляче втупився в нього — невже не пригадає?
— Так, — раптом рішуче мовив Олексюк, — точно, він казав, що цілий вечір сидів разом з оберштурмфюрером Телле. Той інструктував його востаннє.
Чоло в Карого розгладилося.
— Пишіть, — наказав Щеглову й продиктував відповідь.
“Останній вечір перед вильотом на завдання старший групи Вячеслав Харитонов провів з інструктором школи Телле. Прошу врахувати, якщо ви нам не довіряєте, то ми без вас обійдемося легше, ніж ви без нас. Тридцять сьомий”.
Телеграму швидко зашифрували й радист знову вийшов в ефір. Потяглися хвилини чекання. Нарешті надійшла відповідь:
“Чекайте літак через три доби. О двадцять другій годині післязавтра виходьте на зв’язок, одержите підтвердження. “Цепелін”.
Полковник обтер акуратно складеною хусточкою чоло. Наказав вивести агентів. Хвилину чи дві сидів, обдумуючи повідомлення, і пішов дзвонити по ВЧ генералові Рубцову.
19
Після обіду Марков мав ще вільних півгодини й скористався з цього, щоб почитати газету. Навіть від читання геббельсівських газет іноді мав задоволення, особливо коли йшлося про скорочення лінії фронту й залишені німецькими військами різні міста.
Читав і розмірковував: скоро, через місяць — два, ну, в крайньому разі через три, Червона Армія звільнить місто, “Цепелін” знову передислокується кудись у тил, потім ще раз — і до Берліна рукою подати. Наші дивізії увірвуться в столицю рейху.
Нема ні “Цепеліну”, ні головного управління імперської безпеки, ні Гіммлера з Кальтенбруннером, не буде навіть самого фюрера, черговий портрет якого надруковано сьогодні в газеті.
Фюрер обіцяє нову зброю!
А дідька, малошановний, черговий блеф, у який ще вірять тільки дурники.
Хтось сів поруч Маркова на лавку, той незадоволено скосував поглядом, та, побачивши Сидоренка, забув про газету. Сидоренко працював на аеродромі — досвідчений інженер, який потрапив у полон і після поневіряння по таборах був зарахований до обслуги аеродрому. Вже рік, як Сидоренко працював з Сивим.
— Ну? — запитав коротко Марков, не відкладаючи газети.
— Такі справи, Григорію Григоровичу: вчора на аеродром прибув літак. Унікальний. Називається “Арадо-332”. Висока швидкість і стеля польоту, точно не знаю скільки, але до біса. Самих лише кулеметів дев’ять штук, і цікаво от що: літак оснащений зовсім новим шасі — дванадцять гумових котків, де завгодно сяде, і відкидний трап, по якому просто з літака можна виїхати мотоциклом. Я сам не бачив, й близько не підпускають, але німці-технарі хвалилися.