— Вибач, любко, — мовив, повернувшись до Галі, але дружина затулила йому долонею рота. Ігорів вчинок зворушив її, очі зволожилися і навіть сльозина з’явилася на них. Що й казати, люди на війні серед загального горя зачерствіли, тут, на станціях, особливо при посадці в поїзди, ніхто не зважав ні на що, брали вагони штурмом, і рідко хто допомагав іншому.
З сусіднього вагона спустився чоловік з єфрейторськими погонами, не мав лівої ноги вище коліна й стрибав на милицях, та, либонь, вже звик до цього, бо був у доброму гуморі — на нього чекали кілька військових, проводжали товариша й трохи випили, а єфрейтор хильнув більше за всіх, бо відпускав солоні жарти й наспівував сороміцькі солдатські частівки.
Галя вдавала, що не чує їх, а може, й справді нічого не чула серед перонного гамору — дивна здатність у людей: усамітнюватися серед натовпу, нікого не чути й не бачити, поринувши в свої думки.
Гамір на пероні поступово вщухав, і черга за окропом поменшала, поїзд мав уже скоро відійти. Бобрьонок хотів уже підсадити Галю до вагона, але вона зупинила його, усміхнулася й замахала рукою комусь за його спиною, майор озирнувся і побачив Толкунова: видно, капітан щойно вийшов з вокзальних дверей, стояв і роззирався, не бачачи їх, нарешті помітив Галю. Ішов, не поспішаючи, ніс під пахвою якийсь пакунок, загорнутий у газету. Підійшовши, зовсім по-домашньому зняв пілотку, вітаючи Галину та Бобрьонка, обтер рукавом піт з чола й подав Галі пакунок.
— Це тобі дарунок від мене.
Галю згорток затулив наполовину, був-таки досить великий, але не об’ємність пакунка й незручність від нього збентежили Галю та Бобрьонка, а сама поява Толкунова на пероні й наче зовсім незвичайний для сухуватого й несхильного до виявлення емоцій капітана жест — проводжати жінку, ще й з дарунком прийти. Тим більше, що Бобрьонок знав: Толкунов відсилає мало не всі свої гроші багатодітній сестрі, а зайвих речей, особливо для презентів, у нього нема.
Капітан сам поклав край їхнім сумнівам.
— Це тобі німецький парашут, — пояснив. — Отже, шовк, я чув, жінки хвалять, можна сукню пошити або кофтину. Щоб пам’ятала мене, розшукувачів, значить, а якщо на сукню не підійде, на пелюшки піде.
Галина уявила собі пелюшки з парашутного шовку й засміялася весело й невимушено. Толкунов одразу не зрозумів її і навіть образився, але Галина передала згорток Бобрьонкові, обійняла капітана за шию і цмокнула в не зовсім добре виголену щоку.
— Спасибі, мій дорогий, спасибі, капітане, для мене це справді коштовний дарунок.
Суворе капітанове обличчя розпогодилося — чи тому, що його обійняла справді гарна жінка, чи тому, що зрозумів її щирість, але відповів м’яко й привітно, такої приязні Бобрьонок ніколи не помічав у ньому — подумав, як мало все ж він знає Толкунова: здається, пуд солі з’їли, у неймовірних ситуаціях були, життя одне одного тримали в руках, він був певен, що весь Толкунов у нього на долоні, а зась, от усміхнулася йому жінка, сказала гарне слово, і зовсім іншою стала людина, відкрилася якась нова його душевна грань — і нема колишнього капітана, грубого й різкого, аж зачерствілого.
— Носи на здоров’я і будь щаслива, — сказав Толкунов, — і щоб усе в тебе було гарно.
— А я вже й зараз щаслива, — відповіла Галина й нарешті прибрала руки з капітанових пліч. Раптом якось злодійкувато озирнулася на Бобрьонка, притулилася до вуха Толкунова, попросила пошепки:
— Збережи мені Ігоря, добре?
Капітан подивився на неї зовсім серйозно й відповів так, як і належить справжньому чоловікові:
— Звичайно.
Галина розчулилася і ще раз цмокнула його в щоку.
— Я покладаюсь на тебе. — Вона зовсім несподівано й невимушено перейшла на “ти”, але це нікого не подивувало, либонь, ніхто й не помітив цього. — Бо ти справжній мужчина, і мені хотілося б… — У цей час голосно, на весь перон прозвучали два дзвінки, люди на пероні заворушилися в останньому від’їздному пориві: бігли з чайниками й без них, цілувалися й прощалися, військові біля сусіднього вагона на руках внесли по східцях безногого єфрейтора, а Бобрьонок, тримаючи під лівою пахвою згорток, пригорнув до себе жінку й поцілував, задихнувшись, а поїзд уже вдарив буферами й рушив, майор підсадив Галю на східці й подав капітанів дарунок, вона стояла поруч провідниці й махала йому рукою, усміхалася, але очі дивилися сумно.
А вони йшли поруч, щось казали їй, якісь звичайні слова із зовсім незвичайним змістом, поїзд набирав швидкість, вони почали відставати, проте не зупинилися, наче сподівалися на щось, нарешті востаннє побачили Галину, однак витягнуту руку її бачили ще кілька секунд, поки не прогуркотів по рейках останній вагон.
23
Іполитов перевірив мотоцикл І лишився задоволений: потужна машина з бездоганним мотором, легко заводиться, в колясці обладнані тайники для зброї, прикріплені валізи з одягом, документами, різним шпигунським обладнанням.
Мотоцикл надійно кріпився в літаку, ніякі віражі не могли зрушити його з місця. Іполитов попросив відкинути спеціальний трап, сам звільнив мотоцикл від кріплень, одним рухом ноги завів його й виїхав з літака. Дав газ і проїхав по аеродрому. Мотоцикл слухався найменшого поруху, вмить набирав швидкість.
Іполитов поплескав по бензобаку долонею І запитав:
— А номери? Чи відповідають номери військовій частині, зазначеній у документах?
Валбіцин, який був допущений на аеродром, запевнив:
— Усе гаразд.
Іполитов ще раз поплескав долонею по бензобаку — на жаль, більше не було підстав для зволікання. Мовив, удавано посміхнувшись:
— Отже, завтра. Завтра, панове, ви попередили агентів, що завтра вночі мусять приймати нас?
Краусс кивнув ствердно, але запитав у гауптштурмфюрера Кранке:
— Коли група виходить на зв’язок?
— Сьогодні між десятою та дванадцятою.
— Ще раз попередьте: завтра о другій годині ночі повинні запалити вогнища.
Іполитов з жалем відійшов од мотоцикла.
— Сьогодні останній вечір, — сказав скрушно, — останній вечір у вашій компанії, панове. Мені шкода…
— Мусимо відсвяткувати його! — запропонував Краусс.
— Так, — погодився Іполитов, — але завтра в мене вже не буде ні настрою, ні бажання перевіряти вміст валіз.
— Я перевірив усе особисто, — запевнив Кранке.
— Покладаюсь на вас, гауптштурмфюрер, — нахилив голову Іполитов, — але хотів би знати, в якій валізі що лежить і як мені зручніше дістати потрібне.
“Нахаба, — подумав Кранке, — ще два місяці тому я б тобі показав перевірку!” Проте посміхнувся й відказав:
— Дуже прошу, гер Іполитов. Прошу пройти до приміщення.
До барака принесли витягнуті з мотоцикла дві невеличкі валізи. Іполитов почав перевіряти їх. Спочатку схилився над валізою із зброєю: справді, все складено акуратно, з німецькою педантичністю. “Панцеркнакке” й комплект снарядів-ракет до нього, портфель з міною — Іполитов підозріло скосував на нього, чорт, він завжди трохи упереджено ставився до вибухівки, звичайно, знав, що без детонатора вибух неможливий, та все ж сусідство з міною… Іполитову здалося, що Краусс помітив його нерішучість — цього тільки йому бракувало: він переклав портфель зручніше. Але ж Краусс, виявляється, і не дивиться на нього, клята підозрілість, коли він здихається її?
Автоматичні пістолети з комплектом отруєних та розривних куль… Начебто із зброєю все гаразд…
Іполитов торкнувся кобури на пасі. Так, він матиме кілька пістолетів, ті, що у валізі, й “вальтер”, нікельований офіцерський “вальтер”, безвідмовну й красиву зброю, — Іполитов знав, що деякі радянські офіцери мають такі трофейні пістолети, носити їх вважалося якоюсь мірою шиком.
Схилився над другою валізою, перебрав її вміст уже не так старанно, хоча в глибині душі розумів, що ця валіза має не менше значення. Радіостанція, комплект незаповнених бланків різних радянських установ, паспорти, дипломи, посвідчення… Близько півмільйона карбованців радянських грошей. “Молодець, Валбіцин, — подумав, — досконало знає свою справу”.
Здається, тільки подумав про Валбіцина, а той уже, відтиснувши Кранке, також схилився над валізою. Почав пояснювати, наче робив це вперше й Іполитов ніколи не бачив цих пристосувань:
— Оце комплект літер і складальна каса. Ручний металевий прес для паспортів, металеві штампи польових пошт, печатки та штампи різних радянських військових частин… Сподіваюсь, ви не забули, як користуватися штампами?
Менторський тон Валбіцина розлютив Іполитова, і він закрив валізу, мало не прищемивши довгі пальці інструктора. Обернувся до Кранке.
— Так, тепер я переконався, що все гаразд, — мовив, наче був не звичайним агентом-диверсантом, а принаймні інспектором головного управління імперської безпеки.
Кранке догідливо нахилив голову, ще раз присягнувши розквитатися з цим нахабою в разі благополучного його повернення.