— Валяйте, — погодився, — може, це й на краще.
— Навряд чи, — не погодився командир, — там нас зустрічають вогнищами, а тут доведеться сідати всліпу. — Він повернувся і пішов до кабіни.
Іполитов дивився йому вслід і хитав головою. Не міг же він пояснити цьому асові, прямолінійній, як більшість військових, людині, що його цілий день мучили погані передчуття. Біс його зна, чи не чекають їх на визначеному місці контррозвідники?
Краусс, правда, казав, що це неможливо, їх перевіряли, якесь там хитре запитання, проте які можуть бути запитання і гарантії, коли сидиш під пістолетом і передаєш у ефір підготовлений для тебе текст?
На запасному ж аеродромі їх ніхто не чекає: ні свої, ні чужі — тепер усе залежить від майстерності командира літака, здається, не підведе, твердий і досвідчений, один з найкращих асів Люфтваффе, й сам Герінг відзначав його.
А літак уже йшов на посадку, провалюючись у повітряні ями, й Іполитов міцніше схопився за ручки крісла.
Дай боже, щоб пронесло!
Відчув, як літак торкнувся колесами землі, побіг, підстрибуючи на вибоях, — нараз Іполитова кинуло на підлогу, боляче стукнувся об щось ліктем правиці, встиг подумати — оце зараз усе розвалиться і вибухне, прийшла смерть, закричав тонко й майже беззвучно, слава богу, беззвучно, бо наступної миті побачив зовсім близько злякані Лідчині очі, минуло ще кілька секунд, нічого не сталося, літак стояв і, здається, ніхто, крім Сулової, не чув його крику.
Скочив на ноги й побачив командира корабля.
— Що сталося? — запитав.
Той лише махнув рукою.
— Вдарилися крилом об дерево, — повідомив, — можливо, пошкодили мотор. Зараз подивимось.
Іполитов полегшено зітхнув. Що йому турботи пілотів? Нехай проваляться хоч у пекло, головне, він за лінією фронту, живий, здоровий і зараз…
— Накажіть відкинути трап! — мовив владно.
Командир корабля проминув його, наче й не почув. Відчинив двері, спустився на землю.
— Ми не маємо права зволікати, — кинув йому в спину Іполитов, але пілот не звернув на нього уваги. Слідом за командиром ще двоє членів екіпажу вистрибнули на землю. Іполитов визирнув з літака: льотчики метушилися біля крила.
— Що там у вас? — запитав голосно.
— Відірвало мотор, злетіти не зможемо.
— Нічого, проб’єтесь через лінію фронту пішки.
Члени екіпажу заходилися опускати трап. Іполитов звільнив кріплення мотоцикла й наказав Судовій сідати в коляску. Мотоцикл завівся одразу. Іполитов вивів його з літака. Потім вони з командиром по карті визначили маршрут, й Іполитов рушив до грунтової дороги, що через кілька кілометрів з’єднувалася з шосе.
26
Вогнища горіли, й Бобрьонок стояв у окопі поблизу бліндажа, чекаючи ворожого літака. Минали хвилини, а його все не було. Через півгодини десь далеко почувся гул моторів, майор вистрибнув з окопу, але гул віддалявся і скоро зовсім ущух.
Хвилини тягнулися повільно: п’ять, сім… Тиша, й тільки сосни шумлять над головою.
Бобрьонок подумав, що, певно, ворожий літак пройшов зовсім поруч і вони чули гуркіт його моторів. Але що ж сталося? Збилися з курсу? Не помітили вогнищ у передранковому тумані? Втратили орієнтацію?
Запитань виникало багато, й ніхто не міг дати на них відповідь.
Бобрьонок спустився до бліндажа, викликав по рації Карого. Доповів, що ворожий літак не приземлився.
— Слухай мене уважно, майоре, — почув трохи схвильований голос полковника, — невідомому літакові, мабуть, тому, якого ми чекаємо, вдалося пробитися через вогонь наших зенітників. Щойно з командного пункту повідомили: літак пішов на посадку в районі одного із колишніх німецьких аеродромів. Сімдесят кілометрів на північний схід од нас. Зараз я зв’яжусь з працівниками районної держбезпеки, нехай піднімають по тривозі групи перехоплення. Вам наказую перекрити тринадцяте шосе в районі за двадцять п’ять кілометрів од Квасова.
— Слухаюсь, товаришу полковник!
— Виконуйте.
— Що? — запитав Толкунов, який нетерпеливився поруч.
На пояснення не було часу, і Бобрьонок потягнув капітана.
— На тринадцяте шосе, — тільки й мовив, — треба швидше перекрити шосе. Лейтенанте, — підкликав командира взводу, — зв’яжіться із штабом, одержите вказівки, літака вже не буде.
Він скочив на мотоцикл, Толкунов примостився на задньому сидінні, й вони запетляли поміж дерев на дорогу, де у вілісі на них чекав Віктор.
27
Стара вантажівка гуцала й скрипіла на розбитому шосе, в кузові тряслися четверо з автоматами: лейтенант держбезпеки ІОров, капітан з військкомату Шалалай і два бійці. На розвилці машина зупинилася, капітан Шалалай з автоматником вилізли, а машина подеренчала далі.
Шалалай суворо подивився на солдата з автоматом.
— Завдання ясне? — запитав.
Перед виїздом усіх їх інструктував начальник районного відділу держбезпеки капітан Варавка, і Шалалай запитав солдата просто так, з цікавості, щоб почути його голос — був солдат ще зовсім молодий, років вісімнадцяти — дев’ятнадцяти, а виглядав ще молодшим, мало не хлопчаком, з-під пілотки було видно недавно підстрижену під нулівку голову — шкіра там ще не встигла засмагнути й робила солдата якимсь беззахисним з вигляду.
— Ясне, товаришу капітан, — відповів солдат тонким голосом і шморгнув носом.
Їхній пост розташувався на розвилці доріг. Одна вела на схід — вибите машинами й танками асфальтоване шосе, друга — бруківка з півночі на південний захід. Ще місяць тому, коли фронт проходив близько, тут стояли військові регулювальники, йшла техніка, тепер рідко коли проїжджали тилова машина — або віз тутешнього селянина. Ліворуч до бруківки притулився ліс, за розвилкою він трохи відступав, далі виднілося роле, було воно засіяне житом чи пшеницею, врожай уже давно зібрали й вивезли, але поле ще не зорали під озимину — стояло сиротливе й покинуте, якесь незатишне.
Хмари затягнули небо, драглили над самими деревами. Зовсім уже розвиднілося, повітря було важке й пронизливе, і Шалалай пошкодував, що не одягнув шинелі. Правда, дощовик був у капітана зовсім новий, хотілося похизуватися ним перед іншими офіцерами райцентру, піднятими посеред ночі по тривозі, та навряд чи хтось у нічному безладному тлумі помітив його, а зараз капітан трохи замерз і з заздрістю подивився на солдата у великуватій, але теплій шинелі. Різко повернувся до нього.
— Прізвище? — запитав, наче скомандував.
— Горобець! — солдат посміхнувся, хоч за статутом цього не можна було робити, і додав: — Горобець Микита.
Десь у далечині попід лісом почувся гуркіт мотора, й скоро до розвилки під’їхала, скрегочучи іржавим залізом, полуторка. Вів її чоловік у старій гімнастерці, поруч нього сидів ще один у кітелі, а в кузов набилося десятка півтора жінок.
Шалалай підвів руку, щось заскреготало в машині, вона викинула клуб чорного диму й зупинилась якось нехотя.
Капітан підійшов до машини. Він знав чоловіка, котрий сидів у кабіні, сам виписував йому документи після демобілізації — нинішній голова тутешнього колгоспу імені Леніна Іван Сидорович Мурейко, а веде машину відомий на весь район аматор-механік і колишній танкіст Микола Жила — це він фактично з металобрухту склав єдину на весь район колгоспну полуторку, предмет заздрості голів навколишніх артілей.
— Привіт, капітане, — помахав йому рукою Мурейко.
З цією машиною та її пасажирами все було ясно, але Шалалай запитав суворо:
— Сторонніх нема?