— Не кажи так, ми ж за діло.
— Всі кажуть: за діло. А діло — це робота. Німців поперли, а ви й досі по лісах вештаєтесь…
— Так за свободу ж… — Юрко подивився на Катрине розпашіле від збудження обличчя, побачив зовсім близько сині, синіші за небо очі й додав невпевнено: — За народ ми…
— А батько в Підгайцях школу відкривають, — наче між іншим мовила Катря, але Юрко зрозумів увесь глибокий підтекст її слів.
— Щоб учити дітей більшовицької науки, — заперечив.
— За німців зовсім нічого не вчили. Твою гімназію коли закрили?
— У сорок першому.
— От бачиш. А ти в університет хотів. У Львові університет скоро відкриють.
— Може, й відкриють, — погодився Юрко, але удав, що це йому байдуже: навіть заплющив очі й почав обкушувати якусь гірку стеблину.
— А я поїду до Ковеля.
— Звар’ювала?
— Як бачиш… — дівчина засміялася безжурно, але все ж якась силуваність відчувалася в її сміху.
— Чого ти не бачила в Ковелі? — Юрко швидко підвівся, сів, поклавши Катрі руки на плечі й зазираючи у вічі. — Чого?
— Піду в школу.
— А в Підгайцях?
— Тут тільки сім класів, а я у восьмий.
— Так з тебе ж сміятимуться: сімнадцять років — у восьмий…
— Нехай сміються, все одно вчитимусь. А потім до Львова…
— Катрунцю, — нараз мовив Юрко жалібно, — і ти хочеш кинути мене?
— Давай разом.
— Не можу, — похитав головою, — маю обов’язок.
— Тато казали, хто з бандер добровільно здається, більшовики прощають.
— Так я й повірив…
— У Підгайцях на сільраді відозва…
— На сільраді? — подивував Юрко. — Сорока їм пропише відозву!
— Червоні німців доб’ють і за вас візьмуться.
Юрко безвільно махнув рукою. Чесно кажучи, він думав так само, але що вчиниш? Піти від Сороки лячно, есбісти лютують: зрадникам нашого руху, кажуть, нема прощення, двох стрільців з їхнього куреня, від яких тільки почули розмову про вихід з лісу, задушили удавками — так, мовляв, буде з кожним.
Сидів, похнюпившись, потім рішуче підхопився, випростався і мовив:
— Ти, Катрунцю, зачекай… — Подав дівчині руку, пригорнув до себе — високий, сильний, ставний і рішучий, принаймні сам видавався собі таким. — Зачекай тиждень, я повернусь, і ми все вирішимо.
Дівчина поклала йому руки на груди, підвела очі, обпекла блакиттю, і Юрко одразу втратив усю свою рішучість. А вона скуйовдила йому русявого чуба й засміялася тихо.
— Дурний ще, — прошепотіла. — Вирішувати слід: лишаєшся з Сорокою чи зі мною?
— З тобою, — мовив Юрко, — тільки з тобою. Засміялася щасливо й припала хлопцеві до грудей..
— Ну, не можу я… — сказав прохально. — Ми ж домовились, і я не хочу порушувати слова. Мужчина я чи ні?
— Куди йдете?
Юрко забув про сотникові настанови, та й які можуть бути таємниці від коханої?
— До Квасова.
— Де це?
— Далеко, сто верстов.
— Для чого? — посуворішала. — Я не хочу…
— Ти ж знаєш, в мене руки чисті.
— Якась акція?
— Треба зустріти когось… — невизначено відповів Юрко. Подумав трохи й додав: — Якщо за тиждень не повернусь, їдь до Ковеля.
— А ти?
— Від Квасова до Ковеля ближче.
— Знайдеш мене в тітки. Вулиця Піщана, сім.
— Піщана, сім, — повторив. — Через тиждень чекай на мене.
— Чекатиму. — Катря всміхнулася чомусь сумно, та не витримала, розсипалася сміхом і побігла галявиною до березового гаю. Юрко біг за нею, дивився, як миготять її засмаглі ноги, тріпочеться на вітрі червона стрічка.
За березами починалася позаторішня, поросла вже кущами спаль, а за нею виблискувало озеро. Між очеретом тягнулася вузька піщана смуга, на ній чорнів старий, підгнилий човен, вода хлюпала в ньому, та вони спустили його в озеро й попливли, відштовхуючись жердиною, вздовж прибережних комишів, За ними починалися мілководдя і піщаний берег. Катря, соромливо позираючи на Юрка, швидко роздяглася — вони купалися й загоряли, поки сонце зовсім не схилилося на спадень, і тоді пішли до хутора, тримаючись за руки, якісь принишклі, стомлені й стривожені…
4