— Степан.
— Який Степан?
— А Маріччин.
— Ваш сільський?
— А який же іще?
— Що в нього з ногою?
— Від народження.
— А-а… — Бобрьонок одразу втратив цікавість до чоловіка в гімнастерці. Запитав: —Чого це ваш голова так бариться?
— Так коней на все село лишилося тільки троє. — І додав розсудливо: — Раніше труну носили, тут і недалеко, так чоловіків катма.
За хвірткою почався якийсь рух, майор подумав, що нарешті приїхав голова, але виявилось, що прийшов піп. Він приплуганився із сусіднього села, старий і немічний, з жовтуватою рідкою бородою, в пошарпаній з тороками рясі, і жінки посунули слідом за ним.
— Старий, — люто сплюнув на траву дідуган, — старий наш піп, помре, хто правити стане?
“Певно, — подумав Бобрьонок, — він не міг уявити собі в церкві іншого попа”. Але, виявилося, майор помилився, бо старий нараз присунувся до нього й запитав тихо, немов ішлося про сувору військову таємницю:
— А попів до армії беруть?
Це запитання було таке несподіване, що Бобрьонок лише розвів руками, але Толкунов не розгубився і пояснив:
— А піп що, не громадянин?
Нараз дід зареготав — тихо й прикриваючись рукою, але якась бабця все-таки помітила це аж із ганку і осудливо насварилася на нього. Але дід не звернув на неї уваги.
— А най його… — мовив крізь сміх. — Отець Василь з автоматом… із “шмайсером”, прошу пана…
Картина й справді видалася Бобрьонку кумедною, дістав ще цигарку й пригостив діда. Але прикурити не встигли, бо на вулиці почулося рипіння фіри — приїхав голова.
Він зайшов на подвір’я, широко ступаючи, високий, вусатий чоловік у вишиванці, одразу побачив офіцерів під грушею й круто повернув до них. Ішов, приязно всміхаючись і простягаючи ліву руку, бо правиці не було.
— Гавришків, — назвався, — Федір Антонович. Тутешній голова сільради.
Бобрьонок із задоволенням потиснув міцну й шерехату руку, а Толкунов запитав:
— Давно демобілізувалися?
— Третій місяць.
— Сержант?
— Старшина.
— Непогано, — схвалив Толкунов і наказав дідові, який з цікавістю прислухався до розмови: — Ідіть, діду, бо скоро вже труну виноситимуть.
Старий заховав подаровану цигарку під стрічку капелюха, підвівся, крекчучи, й почимчикував, озираючись, іти йому не хотілося. Голова сів на його місце, дістав кисет, Бобрьонок запропонував йому цигарки, але Гавришків відмовився, пояснивши, що вже звик до махорки і все інше не смакує. Напрочуд спритно скрутив із заготовленого раніше газетного папірця товсьу цигарку й задимів, пильно позираючи з-під густих брів на офіцерів.
Бобрьонок показав йому посвідчення, старшина вивчив його уважно й запитав по-діловому:
— Чим можу служити?
— Ви місцевий? — уточнив Толкунов.
— Ні.
— Зі Сходу?
— Із сусіднього села.
Відповідь розчарувала Толкунова, куточки губів у нього опустилися, і обличчя набрало ще похмурішого виразу. Певно, Гавришків збагнув, що саме не сподобалося капітанові, бо додав:
— Я на війні з червня сорок першого, товаришу капітан, маю два поранення і чотири ордени.
— Гімнастерку міг би носити й бойові нагороди, — Толкунов кивнув на вишиванку.
— Щоб усі в селі знали, який герой?
— А що в цьому поганого?
— І так знають, — пояснив голова. — Але ж тут навколо бачите, які ліси! І в людей з орденами стріляють з-за кущів.
— Злякався?
Старшина набурмосився.
— Прошу вас, у якій справі? — запитав суворо.
Бобрьонок спробував хоч трохи згладити різкість Толкунова.
— Капітан мав на увазі… — почав делікатно.
— Знаю, що він мав на увазі, — перебив його сердито Гавришків. — Але ж шановний капітан, напевно, не кожного дня буває в наших селах, а тут стріляють, зокрема, у сільрадівські вікна, й без цього, — витягнув з кишені гранату, — та без автомата до лісу й не потикайся.
Звичайно, він не знав, що в Толкунова на рахунку мало не три десятки диверсантів, та Бобрьонок не мав права нічого пояснювати старшині й тільки поцікавився:
— Бандерівці приходили в село?
— Ще ні, але в Кодрах були позавчора, — махнув куксою на ліс. — За п’ять кілометрів. Та береженого й бог береже.
— Сторонніх у селі нема? — запитав Толкунов, вирішивши, певно, покласти край пустопорожній балаканині.