Саме в цю мить і сталося…
Попливло в просторі блакитне сяйво, ніби ніжна морська хвиля прокотилася над головою. А з того проміння ущільнилися (саме ущільнилися із світла, іншого образу я не можу підібрати) дві постаті. Я їх одразу пізнав: блакитна — Горіор, і лілово-фіолетова — Гледіс. їхнє сяйво було стримане, м’яке, приємне.
— Це мені сниться? — прошепотів я.
— А що таке сон? — Серйозно відповів запитанням на запитання Горіор.
Гледіс ніжно-докірливо глянула на нього.
— Любий, подалі від філософських сентенцій. Він ледь-ледь повернувся до життя, а ти…
— Байдуже, — зрадів я. — Хай буде філософія, хай буде схоластика, аби лише поряд була жива душа.
— О! — Задоволено сказав Горіор. — Раз ти вважаєш нас живими душами, тоді все гаразд. Сни кінчаються, Горикореню, пора прокидатися. Ми тебе насилу вирвали з перехідного стану. Одна мить, і Аріман торжествував би. Чорний Папірус допоміг тебе воскресити. І крапля вина з Келиха Безсмертя. Його передали твої друзі.
— Де вони? — Підхопився я на постелі, аж болем віддалося в спині.
— Заспокойся, — лагідно мовив Горіор. — Тобі шкідливо різко рухатися. Після катастрофи хроностанції я відправив твоїх друзів сюди, у фронтове буття. Та Аріману, певно, вдалося переплутати ниті причинності. Вони тепер в одній з паралельних реальностей. Рік сорок восьмий…
— О, ідіот! — скрикнув я. — Знав же, що експеримент підготовлено на живу нитку, що розуміння тайни часу на гріш… поліз у пороховий льох із смолоскипом. Неук!
— Заспокойся, — тихенько засміялася Гледіс. — Хто винен, хто не винен? Як розпізнати? Ми разом розплутуємо клубок космоісторії. Можливо, ти більше зробив, аніж ми… бо ми ширяємо у небі ноосфери, інколи марно намагаючись осмислити актуальну мить, важливу для вашого фронтового буття.
— Це правда? — запитав я, звертаючись до Горіора.
— Правда. Ми можемо доторкнутися до вузлових моментів, там, де Аріман порушив Космічне Право, але прорвати стіну неуцтва, темряви, містифікації повинні самі люди, бо вашою ментальністю вона зіткана. Згадай Будду, згадай Христа… Які вражаючі подарунки Духа! А що люди зробили з цього? Диявольський спектакль! Подаровано Радість, а виросли плоди жаху й ненависті!
— Що ж діяти з друзями? — простогнав я. — Як порятувати?
— Питання хіба полягає в рятуванні тіл? — Ласкаво запитала Гледіс. — Скільки тіл ми вже залишили на цій згорьованій Землі? Та хіба лише Землі? Питання в тім, як розімкнути браму обману, колапс псевдобуття, ментальну пастку, лабіринт псевдоісторії.
— Ключ? Де ключ?
— Ключ у тобі. У вас. Як у пісні одного вашого поета сказано:
Вічно суще крило
Хай не втомиться понад віками,
Путь назад замело
Ураганами літ і зірками…
— Розумієш? Декорації псевдосвіту намальовано об’єднаним думкопензлем міріад душ. Це — знаменитий Гордіїв вузол, що його розрубав Александр Македонський.
— Де ж узяти того меча?
— У слові, в мислі. Меч двосічний, що виходить з вуст Вершника на білому коні. Пам’ятаєш Одкровення Івана? То є Логос — Слово і Мисль. Ти маєш цю зброю, Горикореню! Ми сподіваємося, що ти знайдеш щілину в мурі Хроноса. Вже багато зроблено. Ось тобі кілька добрих вісток на прощання. Там, у сусідній сфері, пощастило зібрати всіх Космократорів. Дуже хистке поєднання, але ж пощастило. Ми відправили їхніх ментальних двійників у епоху Троян-поля,
— Навіщо? — здивувався я.
— Для коригування Світотворення, — втрутився у розмову Горіор. — Ти це збагнеш сам. Аріман безсилий повторно пройти ментальне конструювання космоісторії, а ми — можемо. Ми, як маркшейдери, будемо пробивати тунель деміургів з минулого і майбутнього, щоб сформувати світ-моноліт, де будуть збратані в гармонії та любові стихії, люди, елементи, боги, тварини і флора. Знання, точне знання всіх причинностей, які породили сатанинську вакханалію долі Землі і Системи Ара, — ось що буде потрібне для остаточної перемоги творящого Духу. Думай, Горикореню, думай. Готуйся до нового експерименту. Ми допоможемо врятувати друзів із сусідньої сфери. Але від тебе багато залежить. Хоч там і є твій двійник.
— Інший я? — здивувався я.
— Чому ти вражений? Треба давно розуміти такі феномени. Ми розсипані в тисячах світів. Інакше були б всемогутні. Тільки тому Аріман має силу, що розпанахав нас на здрібнені краплі. Настав час злитися краплям в єдину ріку. Ось… я залишаю тобі Чорний Папірус. Він допоможе тобі ввійти в річище потужної мислі, в інформаційну ріку Всесвіту. Одужуй і дерзай… До зустрічі, друже! Пам’ятай, побратими й посестри чекають у всіх світах і епохах. Гроза бою гримить над віками.
Сон чи видіння? Яв чи марення?
Вони зникли так же раптово, як і з’явилися. Тільки який же це сон, коли ось біля мене на столику іскриться фосфорично мій давній супутник — Чорний Папірус, моя казкова Грамота з козацьких часів. Треба запитати, чи не принесли мені її лікарі або сестри? Гм, гидкий сумнів і тут просовує своє жало поміж сліпучого сяйва вищої реальності.
Тиша. Ніч. За вікнами примарне сяйво ліхтарів.
Спробую ввійти в медитативний стан з допомогою Чорної Грамоти. Горіор та Гледіс запевнили, що в мені є можливість прориву. Треба лиш згорнути докупи розсипані перлини думок, осяянь і задумів. Де ж критерій?
Безжальний аналіз усталених штампів думки. Перемішування наукових парадигм. Надто глибоко в болото вони завели пас. А що вже говорити про релігійні канони? Вони стали вартовими на брамі до духовного космосу, щоб грізно гарчати на сміливих шукачів. А часом і нищити їх! Тисячі гекатомб страшних жертв в ім’я голодного бога обману. Як сильно сказав Христос про цих воротарів: «Взяли ключі від Царства Небесного, самі не входите, інших теж не пускаєте…»
— Добрий ключ до аналізу, — схвально шепоче сфера Чорного Папірусу. — Так тримай вітрило завжди. Як козаки — пам’ятаєш? їх розпинали, катували, нищили пам’ять про них, згиджували їхні ідеали, а вони, як святі, огорнулися небесною аурою і стали богоподібними у пам’яті народу. Чому? Тому, що високо здіймали вітрила під історичними грозами, зневажаючи смерть і саму думку про небуття. Тому так лютують руйнатори, згадуючи їх, тому й жадають перетворити їх у комічних танцюристів та пияків на догоду сучасним боягузам і забобонним неукам.
— Гарно, гарно, Папірусе! Тоді давай одразу до діла. В чому моя невдача? Чому сталася катастрофа, яка тепер вимагає такого велетенського коригування?
— Деякі суб’єктивні причини ти знаєш сам: ігнорування реального буття космічних сил опору. Ця думка сформована на Землі, де панує Великий Антагоніст, ось чому ти потрапив у полон псевдонаукових стереотипів, посіяних ним. Славетний Гете у «Фаусті» чудово відтворив цей лукавий тип. Проте навіть цей геніальний твір сповитий серпанком містифікації. А визначальна причина катастрофи та ж сама, що і в усіх земних обманах: окоцентризм…
— Окоцентризм? Що це?
— Догадайся.
— Ти маєш на увазі нашу давню звичку довіряти очевидності? Тому, що можна помацати, понюхати, почути, лизнути, побачити?
— Так.
— Ми вже розуміємо, що почуття людини сформовані для життя в обмеженій сфері буденного функціонування. А тепер ці майже мавпячі рецептори безсилі аналізувати потік високої космічної інформації, що плине з Таємниці. Проте ми моделюємо математичні аналоги парадоксальних можливостей, готуємося до зустрічі з Дивом.
— Цього мало. Треба інколи вірити буквально абсурду.
— Абсурду? Ти вважаєш, що наука може щось взяти від абсурдних гіпотез? Про божевільні припущення казав ще Бор, але щодо абсурду…
— А хіба саме життя — це якась узгодженість, закономірність, норма? Хіба Всесвіт не волає про аномальність життя? Хіба ваша одвічна мука збагнути тайну свого походження відрізняється від абсурду?
— Може, ти під абсурдом розумієш щось інше, не те, що розумію я?
— Гаразд. Давай міркувати разом. Тебе цікавить причина фіаско експерименту з хрональиим проривом… Як ти мислив (та й хіба лише ти?) суть часу, хронопотоку буття? Минуле–сучасне–майбутнє. Так? Так. Одномірне річище подій, де суворо обумовлено розміщення тих чи інших явищ, речей, динамік, еволюцій, творень, руйнацій. А насправді — глянь! — навіть проста річка у тримірності тче безліч стариць, розгалужень, озер, заток. А що ж казати про струмені часу, що визначають саму глибинність і сутність усіх змін? Спробуй припустити, що векторів часу — безліч.
—Безліч?
—Так.
— У такій фантасмагорії можна заблукати навіки. Навіть наша модель односпрямованості приводить до розгубленості у різних фазах Хроноса. А якщо безліч векторів…
— Ось тут — твоя помилка. Навпаки. Суть у тім (я можу тобі це сказати, бо ти наблизився до такого розуміння), що координата Вічності — сучасна мить. Чуєш? Суща лише сучасна мить.
— А минуле, грядуще?
— О, дивак! Де минуле? Де грядуще? Спіймай.
— Але ж мені вдалося відправити друзів у минуле. Маємо доказ, що Аріман відправив Громовицю в минуле. Отже…
— То й що? Ти просто міняєш для суб’єкта, для спостерігача вектор уваги. Минуле, грядуще — це вектори динамічної уваги для тих індивідуальностей (колективних чи осібних), котрі зацікавилися тією чи іншою реальністю. Це — нагромадження «тіла космосу», тіла творення, це те, що древні називали ЯВОЮ для актуальної тями-свідомості. Координата Вічності бігуча і разом з тим — монолітна з іншими митями, взаємопереливаючись в них. Тому мить вічна. Тому всесвіт — вічний, бо він еманує, генерується з миті.
— Чудова думка. Тоді й хронохвиля може розпливатися не лише в минуле й грядуще…
— …а й в безліч вимірів, котрі ще й не мислимі для людей Землі.
— О Папірусе! Який же я був дурень!
— Гадаєш, що одразу порозумнішаєш? Посмійся над собою, над тим, що я мовлю.
— Чому?
— Тому, що ти готовий сформувати нову парадигму в яку знову заженеш свій експеримент. Головне, пам’ятай: центральність сонця миті стане революцією в свідовідчутті і дасть важіль для всеохоплення розірваного континууму, для Воскресіння всіх минулих і грядущих поколінь в єдиній миті. Це те, що ясновидець прадавності висловив у чудовій фразі! «І часу вже не буде…»
Коли ж і чому сталося наше страшне падіння з вершини всеосяжної миті у хитросплетений Лабіринт Хроноса?
Невже знову й знову мені розпочинати працю Сізіфа, викочуючи камінь пізнання на гору обману?
Задрімав удень. І приснився мені химерний сон. Ніби я йду луками, шукаю таємничого притулку, де мені відкриють правду про мене, про світ. І раптом бачу сліди на траві. Трава всіяна густою росою, сходить сонце, і краплинки мерехтять у променях світила розмаїтими барвами. А сліди ті (я це добре знаю) залишені Гаутамою Буддою. З слідів складаються літери, речення. Я читаю, дивуючись, вражаючу фразу: