«У чому ж він?»
«У тому, щоб люди повірили в абсолютність смерті. А в глибині міфа якраз і закладено розгадку таємниці царства Аїда: там, де люди бачили смерть, — заховано джерело вічного життя. Що — химерна проблема? А хіба не те саме зробив Христос, подарувавши вражаючу формулу: «Смертю смерть подолав»? Шукай винуватця диверсії, який посіяв страх перед сферою Тайни, де струменить Джерело Сили й Життя…»
Що це зі мною? Позасвідомі глибини шукають утіхи у самозаспокоєнні? Чи, може, моя інтуїція знає щось таке, що недосяжне буденному розумові?
— «Капела», «Капела»! — Не вгавала Земля. — Чому мовчите? Другий квантовий корабель «Сонце» готовий стартувати з Місяця на пошуки. Повідомте ваші координати!..
Легко сказати: повідомте! Галасувати на весь Космос? Включити телепатичний сигнал? Та я завжди скептично ставився до експериментів всіляких екстрасенсів та ясновидців. Я — це космонавт Буревій. Командир корабля «Капела»…
З пітьми наближалася зеленкувато-присмеркова поверхня Плутона, виростала на круговому екрані. Гострими жалами поблискували піки гір під променями далекого Сонця. Гадюками чорніли химерні звивини: чи то прірви, чи то річища колишніх річок.
— «Капела»! Друже Буревій! Чому мовчиш? — 3 болем вигукнув простір.
Це вже не просто Земля, а найближчий друг, командир групи космольотів на Місяці. Однокашник з юнацької школи зореплавання, соратник у багатьох польотах. Звати його — Колослав. Перед внутрішнім зором виникли прозорі аквамаринові очі, рудувато-русява чуприна, вертикальна зморшка між брів. Знаю, друже, що ті зараз у відчаї, але чим маю зарадити? Прощай! Якщо моя підсвідомість не обманює, і в царстві тіней є надія на рятунок — я знайду таку стежку. А ні — згадайте мене добрим словом!
З планети назустріч кораблю звихрилася хмара блискучих кристаликів, піднятих вибухами двигунів «Капели». Зеленкувата мряка затуманила перспективу в оптичних отворах. І в ту ж мить почувся удар.
Корабель затріщав. На півслові обірвався поклик Землі. Мене жорстоко втиснуло в антигравітаційне крісло. Зовні долинали удари, скрегіт, потужна руйнівна вібрація.
А потім тиша й пітьма.
На якусь хвилю моя тяма вкрилася пеленою забуття. Потім до слуху, ніби крізь вату, проникло тихе шипіння, свист. Я прислухався, відганяючи вольовим зусиллям хвилі знемоги. Свист не припинявся. Почало пощипувати щоки й ніс, ніби на сильному морозі.
Невже виходить повітря? Я хутко закрив шолом скафандра. Ввімкнув подачу кисню, обігрівання. По щоках потекли холодні струмки талого інею. Я розплющив очі.
Пульт, покритий памороззю, погас. Померкли вічка електронних пристроїв, індикатори навігаційного обладнання, локаторів. Серце «Капели» перестало битися. І десь у щілини виходить її останній подих.
Зціпивши зуби, затамувавши біль, я підвівся з крісла і пройшовся по каюті. Автомати не працювали — ні основні, ні дублюючі. Марно старатися зупинити агонію корабля.
Обтерши іній на дверцятах автономного управління, я відчинив їх і виключив подачу повітря в каюту. Його треба зберегти для скафандра. Сам до себе іронічно осміхнувся: «Навіщо це? Аби довше агонізувати?»
Вийшовши в коридор, я дошкандибав до реактора. Де-не-де товстелезні стіни космолайнера були розірвані страхітливим ударом, — крізь рани дихало морозною темрявою, блищали зірки.
Оглянувши записи автоматів, я зібрав усі касети і переніс до керівної каюти. Хай все буде разом: свідчення комп’ютерів і мої висновки. Можливо, друзям це стане в пригоді, якщо вони знайдуть залишки «Капели».
А поки що — треба вийти назовні. Дослідити (наскільки це можливо) поверхню Плутона. Адже тут ще не ступала нога людини. Я перший. Може, знайдеться щось цікаве. Хай це буде моїм останнім внеском до скарбниці знання.
Я рушив до шлюзів. Ліфт не працював, довелося йти спіральними сходами, вкритими інеєм. Кілька разів послизнувся і впав, боляче забившись. У шлюзах апаратура розблокування дивилася на мене мертвими екранами. Розшукавши потужний домкрат, я висадив перший люк, а за ним зовнішній.
На мене посипалася хмара зеленкуватих кристаликів. Ноги потонули в крижаній каші. Звідусюд мене оточували примарні нагромадження мерехтливих скель. Корабель теж нависав наді мною, майже не відрізняючись від навколишніх гір. До середини він був засипаний замерзлими газами тутешньої атмосфери.
Я пройшов кількасот метрів від корабля, насилу переставляючи ноги в ковзкому місиві. Нарешті вибрався на тверде. Освітив прожектором. Під ногами чорніла плавлена, суцільна, без єдиної щілини порода. Я колупнув її портативним електромолотком. Порода не піддавалася. Я здивовано повторив спробу. Знову марно! Речовина Плутона виявилася твердішою від земних алмазів. Оце відкриття! Жаль, що люди не скоро дізнаються про нього. Але що це за порода? З чого вона? Якої щільності?
Зовсім недалеко виднівся обрій. На ньому зубцями громадилися такі самі скелі, як і поблизу. В світлі яскравих зірок вони здавалися моторошними, загадковими. Досить невелика планета. Не більша від Марса. Але ж порода, маса? Чому така немислима щільність?
Звірившись з пеленгатором, я зафіксував на ньому координати «Капели» і пройшов ще трохи, вибираючи проходи між скелями. Гірський масив раптово обірвався. Від нього півколом розіслалася до обрію рівнина, рясно всіяна рівним шаром зеленкуватого інею. Захопивши жменю кристаликів, я помилувався дивними гранями. Треба проаналізувати в лабораторії: може, це вода? Тоді Плутон згодом можна буде оживотворити. І натяк еллінського міфа стане реальністю: цар смерті виявиться прихованим володарем джерела життя.
Я постояв, прислухався, ввімкнувши зовнішні мікрофони. На планеті панувала тиша, цілковита тиша. Ба ні! Щось вирує — глухо, бунтівливо. А-а, то моя власна кров пульсує, виконуючи свою невпинну рутинну роботу. Треба вчитися в неї, в кожної клітини власного тіла.
Чи голод, чи холод, а чи будь-який життєвий іспит — вони не знижують ритму життя, віддано служать своєму організму.
З-за гір випливло деформоване коло супутника, заблищало мертвотним зеленим сяйвом. А, це Харон. Супутник Плутона. Чи, може, рівноцінний компаньйон. Яке походження цих учасників древнього космічного катаклізму? Хто скаже про це? Де той зоряний детектив, котрий розгадає таємницю правічного злочину, що розтерзав цільне буття на жалюгідні уламки?
Я вибрався трохи вище, зупинився на скелястому виступі. З-за гір блиснула сліпуча зірка, заграла райдужними променями на шоломі. На душі потепліло: це ж Сонце! Воно маленьке, майже не відрізняється від інших світил, проте серце відчуває його животворне тепло, рідні промені. Десь там і Земля. Навіть в телескоп її не побачиш у променях Сонця.
Груди залила гаряча хвиля любові. Земле, світлице моя! Лише ось так, у пустелі далеких світів, ми пізнаємо глибину своєї спорідненості з материнським лоном. Пориваємося за променем розуму у Безмірність, а серце наше, ніби пуповиною, зв’язане артерією ніжності з твоїм серцем, кохана Плането.
Хай моє тіло, мої тлінні останки проковтне чужий світ, проте я повернуся до тебе, Матінко Земле. Обніму думкою твої небесно-сині озера, бурхливі й спокійні моря та океани, таємничі гори і пісенні ліси та гаї. Моє серце з тобою. Візьми його, передай новим синам своїм, які теж підуть шляхом Вічності, шляхом Любові.
Я заплющив очі. Стишив розбурхані думки. Перед внутрішнім зором пропливли поля золотої пшениці, квітучі сади, блакитна стрічка Дніпра. По ній пливуть біловітрильні яхти, хвиля гойдає човники рибалок — такі ж смішні й милі, як і тисячоліття тому. Сонце золотить бані прадавніх церков, вітер хитає білі та рожеві суцвіття каштанів. Так було… Так було в дитинстві, в юності. Так буде для грядущих спадкоємців його мрії.
Я зітхнув, похитав головою, ніби відганяючи милі видіння. Досить сентиментів. Пора працювати. Треба поставити якийсь знак, щоб його помітили люди, щоб зрозуміли, хто тут був.
Рушивши назад до корабля, я зненацька відчув, що поряд хтось є. Хтось живий, розумний. Ніби чиїсь незримі руки торкнулися чола, уважний погляд зазирнув у душу.
Здивовано озирнувся. Що за мара? Довкола скелі, урвища, нагромадження криги. Раптом… в око впав дивний предмет. На кам’яному майданчику височіло щось подібне до скульптури. Невже утвір розумних істот? Тут, серед мертвої пустелі?
Я осяяв предмет прожектором. У променях вирізьбилося неземне обличчя, висічене з чорної породи, міцно притулені до грудей руки. Вся титанічна постать була уособленням зібраності, зосередженості. Складалося враження, що істота оберігає долонями найбільший скарб свій. І той скарб — у грудях. А погляд, подібний до стріли духа, запущеної в глибини Світобудови, передає свою внутрішню суть далеким невідомим братам. Як вдалося таємничому творцеві висловити свій задум через мертву породу? Я ще не зустрічав на Землі такої майстерності! Хто були творці? Пришельці чи аборигени Плутона? Чи, може, мандрівники з системи Юпітера або Урана? Мислячі істоти, про яких ми вже знаємо, але ще не зустріли.
Мовчить пустеля. Мовчить простір. Лише очі невідомого Брата заглиблені в Космос, поєднуючись з вогнями далеких світів.
Я повертався до корабля схвильований, вражений. Тепер мені буде легше жити серед царства Аїда, бо знаю: тут побували мудрі істоти, одухотворивши творчістю холодну країну тіней…
…Минали години. Десятки. Сотні.
Я вже не відзначав їх. Це було б марною тратою часу. Завзято працював, щоб забути про тіло й час.
Полагодивши трохи каюту (я наклав на розриви пластмасові шви), наповнив її повітрям, обігрів од атомної батареї. Спочивши в ліжку кілька годин, знову виходив назовні — вивчати околиці, шукати знаків чужої культури. Проте, окрім статуї, мені не пощастило більше щось знайти. Плутон ніби пожартував наді мною, виявивши поміж мороком пустелі прекрасний фантом, щоб роздирати моє серце надіями та сумнівами.
Я приніс до корабля чимало зразків гірських порід та кристалів. Аналіз показав, що щільність речовини планети перевершує земні породи в десятки разів. Це був особливий стан елементів. Чи не є Плутон грандіозним штучним ковчегом, створеним таємничою цивілізацією для мандрів у зоряних просторах. А може, й в інших координатах часу-простору.
Я вирішив розширити коло досліджень. Намітив маршрути. Саме в цей час, неподалік від статуї Невідомого, мене чигала несподівана пригода.
Над зубцями скель зійшла зірка — Сонце. Я кілька хвилин з ніжністю споглядав ЇЇ, посилаючи в той бік свої думи, серце, найкращі почуття. Зненацька на тлі зоряного простору майнуло ніби мерехтливе крило. Невловима мить — і вертикальна людська постать з’явилася на шляху до скульптури. Вона була тремтлива, нестійка і міняла інтенсивність своїх барв. Колихнувшись, постать рушила до мене.
Морозець прокотився поза спиною. Що це? Невже житель Плутона? У світлі далекого Сонця істота здається напівпрозорою. Подібна до людини Землі. Граціозна жінка. В серці з’явився острах: може, галюцинація?
Постать жінки наблизилась. Обриси її імлисті, але видно яскраві очі, повні вуста. Почулися схвильовані слова:
— Друже Буревій! Нарешті ми знайшли вас. Ми врятуємо вас.
Я занімів від несподіванки. Ні, ні, це не може бути! Це гра втомленого розуму.
А жінка, простягнувши руки до мене, лагідно промовила:
— Ми пишаємося вами. Ще трохи — і ви будете на Землі. Ви чуєте мене? Ви розумієте?
Я проковтнув клубок у горлі і хрипко сказав:
— Я чую вас. Але хто ви? Тут відсутнє повітря, а ви — без скафандра. Як же я чую вас?
— Не бійтеся, — усміхнулася вона, — я не привид. Нема часу пояснювати. Майте терпіння. Я мушу зникати… Повідомте ваші координати. І ввімкніть прожектор через двісті годин. Чуєте? Через двісті годин!
Я продиктував координати. Хотів ще щось запитати, але постать жінки розпливлася туманом і зникла.
Долаючи сумніви й зневіру, я наступні сто п’ятдесят годин монтував на скелі біля корабля прожекторну установку. Підвівши кабелі, ввімкнув атомну батарею. Потужний блакитний сніп променів пронизав простір, загубився в безмежжі. Полегшено зітхнув. Якщо в моєму видінні є якась правда — то друзі побачать прожектор. Знайдуть і корабель, і мене.
Минали тягучі години.
Я виходив вартувати біля прожектора, палав на багатті надії та відчаю.
І ось… зненацька… з боку Сонця заіскрилася маленька зірочка. Сяйво її потужно посилювалося, наростало.
О доле! Це ж квантовий корабель! Те видіння не було привидом. Вони своєчасно прилетіли, як і обіцяла жінка.
Зірка лягла на планетну орбіту, зникла за обрієм. У мене потемніло в очах. Невже не помітили прожектора? Його видно за тисячі кілометрів у космосі. Невже промах?
«Спокійно, спокійно!» — Промовляв я сам до себе. Вони повернуться, обов’язково.
Чому так важко? Паморочиться в голові, спазми в грудях.
Я похитнувся, впав. Розкинув руки, щоб утриматися. Та прірва нездоланно тягла вниз.
«Тільки б не було пробоїни в скафандрі», — майнула остання думка.
Зірки сплелися в барвисте мереживо, закружляли, оточивши мене мерехтливою спіраллю. Тіло безвільно занурилося в шар дрібних крижинок.