«Допит провів старший слідчий Міністерства Державної Безпеки Української Комуністичної Республіки Олексій Громов.
— Добрий день, громадянине слідчий!
— Стань у той кут!
— Зніміть з мене наручники. Навіщо мене в них закували? Я не збираюся на когось нападати. Крім того, я жінка.
— Стань у той кут. І закрий пащу. Будеш відповідати лише тоді, коли я запитаю. Наручників не зніму, доки не зрозумієш, куди потрапила.
— Я вже починаю розуміти.
— Тим краще.
— Дозвольте мені сісти. Адже ви мужчина, лицар…
— Заткнись, суко. Я тобі покажу лицаря. Стоятимеш як миленька і день, і ніч. Доки я не відправлю тебе в камеру.
— Ваш колега все-таки дозволяв мені сидіти. І не велів одягати наручники. Невже Революція відбулася для того, щоб до влади прийшли ще жорстокіші монстри, ніж при самодержавстві?
— Ти підписала свій вирок, падла, цими словами. Мій колега просто тюхтій! Таких, як ти, треба випалювати нещадно, як отруйну траву. Відповідай коротко… і лише на запитання. Твоє прізвище?
— Самійленко.
— Ім’я?
— Катерина.
— По батькові?
— Іванівна.
— Рік народження?
— Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий.
— Кажи правду, суко! Рік народження?
— Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий. Ой! Як ви смієте? Як ви можете бити жінку?
— Ти не жінка! Ти класовий ворог. Ти агент контрреволюційних сил. Я з тебе виб’ю визнання! Кажи, стерво, де вас викинули?
— Звідки викинули?
— З літака, суко! Де ви приземлилися? Як потрапили на територію Видубицького заповідника?
— Я вже розповідала. Відбувався експеримент у часі. Ми потрапили у вашу сферу випадково.
— Я тобі покажу сферу, мать твою перемать! Я з тобою такий експеримент проведу, що…
— Ох! Припиніть! Майте ж хоч крихту совісті! Я беззахисна черниця, а ви — сильний мужчина! Невже перебування в цих органах перетворило вас у механізм?
— Ах ти, авантюристко! Ще й філософію розводиш? Ось тобі, ось тобі, щоб не була такою розумною! Цить! Не галасуй! Це ще лише квіточки, ягідки — попереду!
— Краще вбийте мене одразу, жорстокий чоловіче! Мені соромно, що я народилася подібною до гомо сапієнс!
— Ха-ха-ха! Ну й ідіотів готують розвіднички за бугром! Не інакше — буддійська школа! Філософські сентенції, атака на сумління! Гомо та ще й сапієнс! Слухай ти, шлюха! Наш мудрий вождь Троцький і його вірний учень Сталін давно розгадали психологічну диверсію тисячолітніх паразитів — перетворити людей у слинявих наївняків, а потім осідлати їх і експлуатувати. Ми готуємо орден безжальних воїнів, а не проповідників царства небесного. Мене не цікавлять твої марення про інші світи, про мандри в часі. Твої супутники вже розкололися і все розповіли. Отже, признавайся: хто ваші господарі, коли й куди вас викинули?
— Чому ви не хочете прийняти мої слова хоча б як версію? Спробуйте цю версію відпрацювати вичерпно… спробуйте спіймати мене на алогічності… і тоді ви побачите, що…
— Заткнись! Я сам себе не поважатиму, якщо слухатиму подібні вигадки. За кого ти мене вважаєш?
— Але ж ви були присутні на зустрічі з ученими. Академік аналізував багато наших речей і…
— Бачив я таких академіків у труні в білих пантофлях. Чуєш, падла? Потрапить він сюди, буде говорити те, що я звелю! Таких академіків через мої руки пройшло сотні. Де вони тепер? Про те знає земелька тундри!
— Боже! Яка ж ви страшна потвора! Я відмовляюся говорити з вами. Мені важко дихати з вами одним повітрям! Ой! Ой!
— Ось тобі! Ось тобі! Так я для тебе потвора? Я для тебе монстр? Признавайся — хто твій господар? Вставай! Не прикидайся благородною дівицею, дворянська сучко! Вставай, кому кажу? Гм. Вона справді безтямна. Сопля, а не жінка! Гей, сержант! Тягни її в камеру. Хай лікар приведе її до тями. А потім вкинеш до камери. Та зніми наручники. А тепер — марш…»
(Кінець стенограми).
— Юліано… Юліано… Ти чуєш мене? Отямся, Юліано…
— Хто це?
— Громовиця. Твоя подруга.
— Де я?
— Ми в камері. У в’язниці, Юліано. Спочатку нас роз’єднали, а ось тепер тебе вкинули до моєї камери. Ти побита, знівечена. Хто тебе так? За що?
— Боже мій… Громовице… Знову цей страшний сон… А я мандрувала знову під променями Блакитного Світила… Дивні польоти, зустрічі… Наша космічна казка… В який жорстокий лабіринт ми потрапили, подруго. Хто допоможе нам визволитися?
Галя поклала голову подруги собі на коліна, пестила її чоло, щоки.
— Заспокойся, Юліано. Заспокойся. Нам треба зосередитися і зрозуміти, як діяти.
Марія-Юліана розплющила очі, ледь-ледь підвелася па лікоть, оглядаючи камеру. Тьмяна лампочка в заґратованому віконечку, металеві двері, дощана підлога. Біля дверей — «параша», дерев’яне відро з водою. За ґратами — сутінки, кілька зірок на темно-синьому тлі неба. Звідти долинає ніжне туркотіння голубів.
— То справді голуби, Громовице? Чи мені ввижається?
— Голуби, Юліано, вдень вони навіть сідали на підвіконня. Я їм сипала крихти хліба.
— А чому ти сидиш на підлозі? Ні ліжка, ні стільця. В моїй камері було ліжко.
— Мені байдуже, Юліано. Я можу витерпіти будь-які злигодні, аби лише…
— Аби що?
— Знати, як діяти. Григір окремо, довкола жорстока, безжальна сила. Хто допоможе нам знову з’єднатися? На що ми можемо сподіватися? Чи відає Горіор, в яку халепу ми потрапили? Адже він обіцяв…
— Так… Обіцяв… Такі обіцянки Вищих Сфер, Громовице, звучать у сумлінні шукачів тисячоліттями. А в’язниця стоїть.
— Невже ти втратила надію?
— Та ні… Не втратила. Ти ж знаєш, що ми поза смертю. Умремо — знову народимося. Проте я думаю про секрети Лабіринту. Ти ж знаєш принцип лабіринтної Гри. Можна вийти з пастки миттю, а можна блукати там мільйонноліттями.
— А якщо додати, що Аріман вічно ускладнює Лабіринт, то надія вибратися з нього вельми химерна.
— Тоді треба зосередитися і викликати Горіора або Гледіс.
— Тут? У підземеллі?
— Треба спробувати, Громовице. Тебе ще не викликали до слідчого?
— Ні.
— А мене вже двічі. Перший слідчий був люб’язний і хитрий. А другий — цілковитий монстр. Жорстокий кат.
— Він бив тебе?
— Так. І дуже безжально. Потік брудних слів… удари… Боже мій! Як зберегти рівновагу поміж такими полюсами? Я турбуюся, що й з тобою вони вчинять так…
— Примітивний метод дресирування, — холодно промовила Галя, зосереджено дивлячись десь у простір. — Не турбуйся, з мене вони не витягнуть жодного зайвого слова. Григір казав, щоб ми казали їм правду? Нізащо! Велика розкіш для мерзотників — слухати про наші чарівні світи. Хай уб’ють, а я замкну свої вуста.
— Такою ти була завжди, Громовице! — прошепотіла Юліана. — Ось чому боюся за тебе. Спробуємо об’єднати силу, щоб послати телепатему Горіору. Розповімо йому про ситуацію.
— Ти гадаєш, що він не знає?
— Інверсія свідомості зі сфери в сферу вимагає колосальної сили. Можливо, він відчуває лише психологічне сум’яття нашої групи. А конкретно…
— Добре, подруго. Я готова. Зосередимося на он тій зірочці, що заглядає у віконце. Серце в мене загорілося. Вірю, що Зоряний Корсар прийде через цей канал.
Тиша.
Ніжний стогін голубів.
Кроки наглядача за кутими залізом дверима. Затихають. Шурхотить заслінка на вічку. З’являється в отворі око. То хіба людина дивиться в сутінки камери? То повноважний представник найвищого мучителя, світового Тюремника. І він це знає, відчуває. Саме тому всі службовці в’язниць сповнені містичної зверхності до інших людей: вони несуть космічний імператив вічної неволі. Ти можеш жити і спати в «своєму» будинку, але те відчуття — лише сон, уява: тобі на якусь мить мучитель подарував право безконвойного життя. Адже ти сам щоденно вертаєш на звичні нари-ліжко, слухаєш веління начальника, водія тролейбуса, диктора радіо, продавця в магазині, сигналу світлофора, голосу власного шлунка, страху втрати тілесної оболонки — цього таємничного скафандра псевдобуття.
— Що за дивні думки терзають тебе? — шепоче Юліана, пригортаючись до подруги. — Ти десь далеко… ти забула про зосередження?
— Навпаки, — тихо заперечила Галя. — Хай Корсар і його Кохана відчують нашу безмірну муку. Може, тоді вони хутчіше шукатимуть виходу з цього безумного світу.
Клацає вічко. Кроки наглядача віддаляються. Простір напружений грозовою силою очікування. Пливуть іскри біля заґратованого вікна, в’ються в марній спробі намалювати обриси знайомої істоти.
— Хто тут?
— Це я, Гледіс, рідні подруги мої. Чуємо муку вашу, бо то є наша мука. Не можу явно з’явитися перед вами, бо панцир Мари майже непроникний. Опануйте хвилю спокою, вірте друзям позавидимим. Хто скаже, що таке хутко, що таке повільно? Згадайте нашу прощальну зустріч перед тим, як ви рушили в інфернальні світи. Ви тоді знали, що вас чекає. Безсмертні в країні смертних! Вічна мука, вічне терзання. Перемога суджена нам, але вона прийде через вічність поразок.
— Твоє слово, Гледіс, ніби прохолодний легіт у спеку. Хай навіть ти — наша мрія, наше знеможене марення.
— Ми завжди поруч, подруги мої. Зробимо все, щоб захистити вас, зберегти поміж ураганами Землі.
— А Зоряний Корсар — твій друг… де він?
— Прокладає мости понад віками. Готує кармічні кладки над прірвами порушених зв’язків, щоб звести докупи Космократорів. Ця пора гряде, а поки що… всі ми живемо на розпутті високім, на грізних вершинах катастрофічного світу. Пробачте, якщо ми не завжди відгукнемося.
— Прости й нам, Гледіс. Ми тепер лише страждаючі люди… ми постараємося все витерпіти…
— Незабаром знову будете вкупі зі своїм другом. Парадоксальні сплетіння доль наближаються. Не загубіть певності. Пам’ятайте: найвища творчість у повному самоспаленні. Дарую вам пісню Шиви. Вона про всіх нас. Про тих, котрі взялися будувати міст життя понад мороком смерті.
— Гледіс, ти ще тут?
Мовчання. З глибин моторошної тиші ледь чутна мелодія. Чи, може, то любовний гімн голубів? Або пісня далеких зірок? Здається, співають самі стіни. А чому б і ні? Адже стіни — шкаралупа яйця, в якому знемагає птах казкового світу. Задихається, прокльовує камінь власної темниці, плаче, кличе Матір, котра знесла космічне яйце поміж безумними вихорами космічних самумів. Чи діждеться? Чи задихнеться у само-сформованій сфері?
— Ти чуєш, Юліано? Які дивні, тривожні слова.
— Чую, Громовице. Мені здається, ніби я вже чула їх.
Ми живем на розпутті високім,
Де лиш небо, гроза і орли.
Не побачиш його ветхим оком —
Боги всякі сліди замели…
— Боги всякі сліди замели, — задумливо повторила Юліана, заплющивши повіки. — Я це глибоко відчула, коли потрапила до монастиря. Яка потужна гіпнотична гора, щоб застрахати дух! Прищепити безсилля, нікчемність, гріховність, приреченість. Подруго! Ми ще не встигли з тобою осмислити навіть початкові знаки абетки Буття. Але я знаю — Знання вернеться до нас. І тоді…
— Тихо, Юліано, — пригорнулася Галя до подруги. — Послухаємо далі подаровану нам пісню…
Тільки Шива всевладно панує
Поміж тиші, ущелин і гір,
І йому та душа імпонує,
Що вирощує крила для зір!
Самоспалення, самогоріння
Нагромаджує силу Вогню,
Зачинаю нові покоління
На посіви грядущому Дню.
У земних катакомбах-імлищах
Тіні плачуть, жадаючи див,
Але диво одне — попелище
Шива їм на прощання лишив.
Самоспалення, самодостатність!
Лише смертю долається смерть!
Треба в гори високі дістатись,
Щоб наповнитись грозами вщерть!
Ми живем на високім розпутті
Громоводами людям Землі,
Динамітом для тих, що закуті,
І дощами для зернят в золі.