Кремер зрозумів його по-своєму: певно, не хоче остаточно зв’язувати руки і зондуватиме грунт у інших ювелірів. Та не такий він дурний — валізка з коштовностями не повинна залишити стіни його особняка. Ювелір натиснув на кнопку дзвінка і, коли у дверях з’явився продавець з маленькими хитрими оченятами, наказав:
— Викличте таксі. І попередьте фрау Лотту, що ми їдемо. За вашим багажем потім пошлемо шофера, — обернувся до Шпехта, наче у них все давно було вирішено.
Герман підвівся, нахилив голову.
— Мені не хотілося б обтяжувати вас своєю особою, та, — розвів руками, — нічого не залишається, як прийняти з вдячністю ваше запрошення.
— Їдемо, — потягнувся Кремер за старомодним чорним котелком. — Сьогодні я маю право трохи розважитись.
Того вечора Харнак був у доброму гуморі. “Нарешті пан Сливинський влаштувався на роботу за фахом!” — підсміювався він.
Модест Сливинський трохи злостився на гауптштурмфюрера, та не погодитись з ним не міг: цей чортів гестапівець мав-таки рацію. Тим більше, що доручення, одержане від Менцеля, у глибині душі подобалось йому, навіть тішило його самолюбство. Він почувався як актор, котрий нарешті одержав вимріяну роль: коли в тебе давно все готове й продумане — мізансцени, паузи, навіть окремі наголоси, але ж цього ніхто не знає, — і ти дивуєш усіх ніби геніальними експромтами та примушуєш подивитися на себе зовсім новими очима.
“Важко, та спробуємо…” — відповів він тоді Менцелю, точно знаючи, що для нього це доручення не таке вже й складне. Але ж чому не покомизитись трохи перед цим опасистим німцем! В усякому разі це підносить тебе навіть у власних очах, надає солідності й ваги. От тільки цей Харнак! Пан Модест весь час бачить смішинку в його очах, ніби клятий гауптштурмфюрер зазирнув йому в душу і прочитав усі його найпотаємніші думки. Але ж для чого це: “Влаштувався на роботу…” Свиня цей Харнак — не може й тут утриматись від своїх вульгарних жартів. Більше того, невдячна свиня — адже завжди розплачується він, Модест Сливинський, а напоїти Харнака не так уже й просто…
Пан Модест не знав, що цю, так би мовити, “роботу” вигадав для нього саме Харнак.
Перед цим гауптштурмфюрер довго сперечався з Менцелем. Шеф гестапо був прихильником кардинальніших заходів. Виявивши, ким насправді був скромний коректор газети Заремба, Менцель підняв на ноги всю свою агентуру, та дізнався про Зарембу не так вже й багато: старий холостяк жив замкнуто, додому повертався пізно і майже нікого не приймав у своїй господі. Іноді його бачили з жінкою, котра мешкала поруч: Марія Харчук — молода й вродлива вдова досить помітного комуніста, який загинув у перші дні війни. За “совєтів”, розповів один з сусідів, колишній дрібний крамар, її чоловік був працівником чи то обкому партії, чи то обіймав керівну посаду у профспілках. Цього було досить, щоб зв’язати окремі ланки у єдиний ланцюг.
Менцель хотів негайно заарештувати Марію Харчук. Він вважав — молода жінка не витримає “фізичних методів дізнання”, як любив висловлюватись, і розповість. про все, що знає. Харнак доклав чимало зусиль, аби переконати шефа не робити цього.
— Ваш план завжди можна здійснити, штандартенфюрер. Ця фрау Харчук від нас не втече. Але ж уявіть собі, що вона нічого не скаже… На жаль, тут це вже стало системою… На світі буде менше на одну вродливу жінку. А нам яка користь? Знову починати спочатку?.. Давайте спробуємо інший варіант. Він надійніший. Зрештою, можемо й помилитися, цілком ймовірно, що вона не зв’язана з комуністами, та хто ж його зна… Треба завоювати її серце, шеф. Жінка у такому віці особливо прагне кохання — зважимо на це.
— Але ж хто зможе зіграти цю роль? — все ще не хотів здаватися Менцель.
— Ви дивуєте мене, шеф, — дозволив собі фамільярність Харнак. — Модест Сливинський.
Менцель на мить замислився. Вдарив по столу м’ясистою долонею, затрусився від беззвучного сміху.
— Їй-богу, чудова думка, Віллі! Кращого, ніж цей бундючний фазан, ми не знайдемо.
Побачивши Марію Харчук віддалік, Модест Сливинський відверто зрадів. Вродлива жінка — мало не античні лінії фігури, повні плечі й красива голівка, прикрашена важкою, туго заплетеною косою.
“Поєднаємо приємне з корисним!..” — подумав пан Модест, проводжаючи її поглядом.
Коли б ще не Харнак, то було б “вшистко в пожонтку” (Модест Сливинський, хоча й вважався одним із “стовпів” українського націоналізму, любив, за давньою звичкою, “шикнути” польським словом, вважаючи це за ознаку високої інтелігентності). Цей гестапівець, особливо коли добряче набереться, стає неможливо цинічним. Що він верзе? Пан Модест вдав, що не дочув гауптштурмфюрера, але той з п’яною настирливістю повторив запитання:
— Пан Модест не підвередився на тій роботі? Хе-хе… Це дуже небезпечно, мій любий друже…
“Цинік, — з огидою подумав Модест Сливинський. — Цинік і пошляк…”
— Бачу по очах, що ви думаєте зараз про мене, — продовжував Харнак. — Мовляв, який цинік. Ну, скажіть, чи не так?.. Ну, думаєте так, чесно?.. Не хочете признатись, біс з вами. Я певен — думаєте… Так, згоден — я цинік… А ви — вдвічі! Дивитесь на жінку закоханими очима, а готові послати її на шибеницю. То хто ж цинік?
— Для чого ж так… — пан Модест запнувся, підшукуючи слово, — загострювати? Не в цьому ж суть!
— А в чому? Відкрийте мені цю таємницю. Обгрунтуйте її філософськи… Ха-ха… Це буде нове слово у філософії… Ви чули про філософію підлоти, пане Модест?
— Не розумію вас, — насупився Сливинський. — Я маю на увазі ті вищі інтереси, які ми обстоюємо разом з вами. Заради них можна покривити й своїми почуттями.
— І ви вважаєте, що це — не підлота?.. — не вгамовувався сп’янілий Харнак.
— Це тактика, гер гауптштурмфюрер, — знайшов собі раду Сливинський, — тактика, яку видумали задовго до нас.
— Ви — геніальна людина! — підняв брови Харнак. — Налийте мені коньяку, невизнаний генію!
Вони сиділи у квартирі Модеста Сливинського і допивали вже другу пляшку. Харнак, дізнавшись про коньячні запаси короля чорного ринку, почав учащати до нього. Сливинський не заперечував: на пляшку — другу він завжди знайде гроші, а дружні стосунки з гауптштурмфюрером — це, прошу панства, не так уже й погано.
“Невизнаний генію!” Харнак і не знав, що зачепив болючу струну пана Модеста. Він, міністр і мало не вельможний магнат, вимушений власноручно наливати коньяк якомусь паршивому гестапівцю.
Сливинського підкинуло на стільці, він гнівно блиснув очима й сказав різко:
— Наливайте самі, коли хочете! Мені набридло дудлити з вами спиртне!
Сказав і злякався: з вогнем все ж не жартують. Та Харнак лише зареготав у відповідь:
— Вам не вдасться вивести мене сьогодні з рівноваги, пане Сливинський. Маю добрий настрій і не зважатиму на вашу нечемність, хоча, на всякий випадок, запам’ятаю це…
Та Сливинський уже схаменувся.
— Я мав на увазі запропонувати вам каву, — запопадливо посміхнувся. — Каву з коньяком…
— Ну й хитрий же ви, — посварився пальцем Харнак. — Та добре… Розкажіть краще, як у вас справи з цією скомунізованою феміною.
План знайомства Сливинського з Марією Харчук був докладно розроблений у гестапо. Власне, нічого нового не придумали, та й для чого сушити голову, коли є вже давно вивірені варіанти, які за участю досвідчених виконавців завжди звучать свіжо й переконливо.
…Марія Харчук поверталась з роботи. Працювала у друкарні на другій зміні — давно вже настала комендантська година, і на вулицях було безлюдно: лише в центрі патруль перевірив її перепустку. Йшла, заглибившись у невтішні думки. Нещодавно її повідомили — Заремба вимушений перейти на нелегальне становище, і їй тимчасово слід припинити усі стосунки з членами організації. Наказ був суворий: заборонено було навіть вітатися з товаришами по підпіллю при випадкових зустрічах на вулиці.
Марію ця новина приголомшила: треба було поставити крапку на всьому, що заповнювало її життя до останку, давало наснагу. Розуміла — так треба, та не могла змиритися. Виходить, уже хтось, а не вона, повертаючись уночі з роботи, розклеюватиме на стінах листівки. І якась інша жінка візьме кошик і піде до лісу буцімто за грибами, щоб передати лісникові акуратно згорнутий у трубочку папірець із зашифрованим повідомленням.
Як часто вона думала про дальший шлях цієї паперової трубочки — з рук у руки аж до партизанського загону. А там радист схиляється над рацією. Ті-ті-ті… Полетіли передані нею цифри за сотні кілометрів, і поважний військовий десь там, за лінією фронту, вивчаючи свіже повідомлення, може, згадає її теплим словом… Він не знає її, та все одно згадає, мусить подумати про ті десятки рук, в яких побувала паперова трубочка, поки не лягла розшифрованим повідомленням на його стіл…
Замислившись, Марія й не помітила, як із затінку навперейми їй рушили двоє чоловіків.
— Хвилинку, пані, — зупинили її. — Чи не скажете, котра година?
Марія зупинилась, глянула на циферблат. Двоє підійшли впритул.
— Файний годинник, — схопив жінку за руку один з них. — Подаруй його мені, красуне!
— Що вам треба? — ледь видихнула, злякавшись, Марія. — Я кричатиму!
— Спокійно! — другий показав ножа. Дихнув винним перегаром, грубо поклав руку на плече. — А сукенька теж нічого собі… Ану, знімай!..
Марія хотіла закричати, та здавалося, у легенях не було повітря. У якомусь відчаї, добре не розуміючи, що робить, з силою вдарила у груди того, хто знімав з руки годинник, ойкнула і побігла. Та другий підставив ногу, і жінка впала на тротуар. Боляче вдарившись головою об кам’яні плити, закричала. Кричала, знаючи, що навряд чи хто прийде їй на допомогу — патрулі тут бувають рідко, а хто ж іще висуне носа. на вулицю після комендантської години?..
— Ану, замовкни! — грабіжник замахнувся на Марію ножем. — Жити набридло?..