— Поки що в готелі.
— Коли хочете акліматизуватись тут, — невдоволено насупився той, — підшукайте пристойну квартиру. — Подумав трохи й додав: — Я хотів би, щоб племінник мого давнього друга іноді відвідував мій дім. Це буде для вас найкращою рекомендацією, — сказав пихато, — і не зашкодить у ділових стосунках. Секретар вас повідомить…
Кирилюк попрощався. Ішов до дверей, знаючи, що губернатор дивиться йому вслід. Ступав повільно, хоч хотілося стрибати з радощів. І лише коли вийшов на вулицю і минув сквер, вистелений жовтим осіннім листям, усвідомив нарешті, — головні труднощі позаду, і він успішно склав найважливіший у житті іспит. Радів і не знав, що труднощі тільки починаються, але хто ж у такі хвилини зазирає вперед?
Городами Кирилюк пробрався до будинку Стефанишиних. На нього вже чекали Богдан з Катрусею, Заремба і незнайомий літній чоловік з вольовим, спокійним обличчям.
— Денис Васильович Ковач, — відрекомендував його Заремба. — Метранпаж нашої друкарні.
Петро з пошаною потиснув велику жилаву руку Ковача. Він знав: Денис Васильович, або просто вуйко Денис, як його всі називали, разом із Зарембою керує великою групою підпільників.
Богдан дивився на Петра сяючими від радості очима, ходив навколо, приказуючи:
— А ми тут мало не вмерли від хвилювання. Розказуй швидше, бо вже терпець урвався…
Петро розповів, намагаючись не пропустити жодної подробиці, про зустріч з губернатором. Передав навіть його інтонації і жести, вважаючи, що кожна дрібниця може мати значення.
По розповіді у кімнаті хвилину панувала тиша. Першим висловився Заремба:
— Ти, хлопче, сам ще не знаєш, яке діло зробив. Я й не припускав, що все так штудерно вийде.
Богдан поклав свою велику руку на Петрове плече.
— Але ж як бути з магазином? — запитав. — Ти, либонь, там пропадеш. Уявляю собі — Петро за прилавком!.. Вмерти можна…
— Треба буде — і ти станеш, — обірвав його Заремба. — Магазин слід негайно відкривати. По-перше, чудова явка, по-друге, Петрові необхідно завоювати авторитет у комерційному світі. Як ви вважаєте, вуйку Денисе?
— А що думає він сам? — кивнув той на Петра. — Йому діло починати, нехай і скаже.
— Свою думку я висловив самому губернаторові, — весело засміявся Кирилюк.
— То загалом, а докладно?
— Докладно теж продумав. На вулиці Капуцинів, у центрі міста, є пристойне приміщення з великою підсобкою. Там можна розташувати магазин. Торгувати не лише ювелірними товарами — у нас для цього пороху не вистачить, — а й різним мотлохом. Створити щось на зразок комісійного магазину. Думаю, я з цим упораюсь.
Ковач похитав головою.
— Я теж думаю — впораєшся. Тебе загнати на слизьке не кожному вдасться — про це-історія з ювеліром говорить. А от для чого все це, розумієш?
— Тут і дитині зрозуміло!
— Здається мені, йой, не зовсім зрозуміло. Працюватимеш у магазині, закрутиш комерцію, а вона тебе закрутить. І ойкнути не дасть. А нам треба, щоб і магазин був, і щоб ти… тобто Карл Кремер не був прикутий до нього, щоб для нього комерція була ширмою. Ось чого ти не збагнув, хлопче.
— Як же бути? — розгубився Кирилюк.
— Не така вже й складна ця проблема, — посміхнувся вуйко Денис. — Найдемо тобі помічників. Вони торгуватимуть, і треба, щоб з прибутком, — нам гроші знадобляться. Була в мене думка у підсобці друкарню розмістити, та Євген Степанович заперечує.
— Чому? — вигукнув Петро
— А ти не гарячкуй, — сказав Заремба. — Не хочемо, бігме, під удар тебе ставити. Сподіваємось, ти цінну інформацію збиратимеш. Вчора відповідь одержали на повідомлення про передислокацію танкового корпусу. Тобі подяка, розумієш! А за зошитом літак висилають. Ти можеш збагнути, що це таке?
Петро відчув, що почервонів.
— Коли ще косовиця, а ми вже сіно возимо, — мовив ніяково. — А якщо той зошит — мильна булька…
— Може, й так, — погодився Заремба. — А може, й ні. Але ж це така карта, на яку варто ставити.
Ковач закурив, попросив у Катрі попільничку. Поставила перед ним дерев’яну, різьблену гуцулами, і знов сховалась у куток, мерзлякувато закутавшись у темну вовняну хустку. Здавалося, дівчина дрімає, та Петро, спостерігаючи за нею, зрідка перехоплював її уважний погляд.
— А що скаже Катруся? — раптом запитав, бажаючи почути її голос, побачити, як гляне, блисне очима.
— А що казати! — знизала плечима Катря. — Все вже сказано. Мушу лише додати — починаємо велику гру і повинні все продумати, бо якась абищиця може зруйнувати все…
Ковач ходив по кімнаті, задоволено поглядаючи на дівчину.
— Овва! — підняв жовтий обкурений палець. — Сказала, як ножичком відрізала. А тепер, — глянув на годинник, — час закінчувати. Отже, відкриваємо магазин. Всю цю комерцію фінансуємо. Потік, — зупинився напроти Кирилюка, — мусите все робити самі. Це не основне, та, зважте, фірма повинна годувати не лише тебе. Для цього візьмеш двох помічників. Вони з’являться, коли владнаєш справу з приміщенням. Па роль: “Ми чули, пан торгуватиме не лише ювеліркою, а й хутром”. Відповідь: “З хутром нині справи кепські”. Люди надійні. Зв’язковими будуть Богдан і Катря. Майте на увазі, безпосередні контакти, — посміхнувся, — з паном Карлом Кремером заборонено. Все повинно йти лише через продавців. Попереджаю, жодних записок, пам’яток тощо. Про мене забудьте. Власне, все… Тепер — по домівках. По одному.
Першими пішли Ковач і Заремба. Петро ще посидів кілька хвилин. Богдан і Катря мовчали, мовчав і він, втупивши погляд у підлогу.
— Як на похороні, — усміхнувся Богдан.
— Ховати, друже, рано, — підвівся Петро. Підійшов до Катрі й побачив, як вона зашарілась. Богдан ніяково гмикнув і, буркнувши щось про чай, вийшов на кухню. Петро взяв Катрусину руку, зазирнув у чорні, зволожені очі, та сказати нічого не зміг. Відчував, вона чекає його слів, але…
Повернувшись до готелю, довго лежав із заплющеними очима і раптом відчув такий приплив ніжності до Катрусі, що ледь не схопився і не побіг на далеку темну вулицю. Потім побачив Лотту — вона сиділа на пухнастому килимі й плакала. Витерла сльози, лукаво усміхнулася йому і нараз показала язика. Петро хотів образитись, проте Лотта пригорнулась до нього, і він відчув, як заболіло в нього серце. Знав, усе це вже сниться йому, та серце боліло… Заспокоївся, коли вже світало.
Марія Харчук виявилась міцним горішком. Тижні минали за тижнями, Менцель лаявся, а Марія все ще не була відвертою з паном Модестом.
Модест Сливинський з місяць уже не був у пані Стелли, а панна Ядзя даремно кілька разів дзвонила йому, сподіваючись на побачення, — пан Модест думав лише про Марію Харчук.
Якось дивно склалися в них стосунки. Сливинський напевно знав: Марія радіє, коли він приходить до неї; він бачив, як розцвітала вона в ці хвилини, як тяглася до нього, та все ж… Варто було панові Модесту заговорити про свої душевні сумніви, про необхідність не лише плескати язиком, а й боротися з окупантами, як Марія зразу звертала на інше. Вона ніби й довіряла Сливинському, погоджувалась з ним, підтакувала, та… вивідати щось конкретне панові Модесту не вдавалось.
Марії подобався пан Модест, вона почувалася з ним спокійно, хвилювалася, коли він чомусь не приходив до неї, та надмірна поспішність Сливинського пробуджувала в ній підсвідомий опір, їй весь час здавалося, що якимось необережним вчинком вона може зруйнувати власне щастя.
Облетіло листя з дерев. Модест Сливинський сидів у сквері, піднявши комір пальта і носком черевика ворушив злежале листя. На вершок молодої тополі напроти сіла ворона. Глянула підозріливо на самотню постать у сквері й каркнула невдоволено. Пан Модест підняв гнилу гілку й кинув у ворону. Й так кепсько на душі, а вона каркає.
Сливинському сьогодні вельми перепало від Менцеля. Коли шеф гестапо викликав його, пан Модест думав, що той, як завжди, лаятиметься й стукатиме кулаком по столу. Так було вже не раз, Сливинський звик до бурхливого вияву почуттів Менцеля, в нього навіть виробився імунітет — сидів, заховавшись у м’яке крісло, удавав, що страшенно злякався погроз штандартенфюрера, а сам підшукував гострі репліки у відповідь на потік лайки. Звичайно, він не такий йолоп, аби хоч раз обірвати шефа, та все ж приємно відчути деяку зверхність над ним.
Сьогодні Менцель не лаявся. Він лагідно зустрів Модеста Сливинського й поцікавився його здоров’ям. Запитав про справи і, не дослухавши його чергових виправдань, мовив співчутливо:
— Я не заздрю вам, пане Сливинський. Я не позаздрив би і вашим вельмишановним батькам, коли б вони були живі. До речі, — спалахнув на мить, — я запитав би в них, для чого вони народили на світ такого тупого осла! — Ворухнув шиєю у крохмальному комірці, заспокоюючись, і продовжував вдавано м’яко: — Річ у тому, мій дорогий пане Сливинський, що про ваш, — підкреслив, — експеримент з Марією Харчук стало відомо самому губернаторові фон Вайгангу. Він викликав мене, і я доповів — справи посуваються добре, і не пізніше, як через тиждень, буде позитивний результат. Ви можете уявити, що станеться, коли через тиждень не доповімо про успішне завершення операції? В усякому разі я знімаю з себе відповідальність за ваш — так, так, ваш! — експеримент. Більше того, ваше марне тупцювання навколо цієї більшовички дехто може розцінити як провокацію. А ви повинні знати — гестапо не любить провокаторів, пане Сливинський. Може, ви догадуєтесь, що ми чинимо з ними? — Витримав велику паузу й додав: — Я не затримую вас, шановний пане. На все добре.
Модеста Сливинського хитало, коли він ішов коридором. Жах заполонив його особу. Так, з гестапо не жартують. Опинившись у цейтноті, вони легко пожертвують ним. І не стане його… Не стане… Від цієї думки пана Модеста занудило, і він поспішив на свіже повітря.
Може, втекти? Так, у ліс, він очолить один з загонів славетного бандерівського вояцтва! Він доведе, що в його жилах тече козацька кров! Та Модест Сливинський вчасно згадав про зв’язки гестапо з бандерівським керівництвом. Порятунку нема. Завернув у скверик і довго сидів, не ворухнувшись, поки його вивела із забуття клята ворона..
Стежачи, як птах кружляє над сквером, пан Модест згадав — у нього ж є ще тиждень. Сім дорогоцінних днів — за цей час можна ж гори зрушити!