Підвівся, розпростав зомліле тіло, плюнув у бік ворони, котра знов сіла поблизу. Не накаркати тобі нещастя на Модеста Сливинського, не так просто зацитькати його — він побореться…
Увечері пан Модест Сливинський прийшов до Марії з валізою. На її здивований погляд відповів:
— Поставив крапку… Тут все, що залишилось у Модеста Яблонського!
Байдужа жінка могла б відчути фальш у цих пишних словах, та Марія лише сплеснула руками й запитала:
— Що сталося, любий?
Це “любий” вихопилося у неї мимоволі, жінка зашарілась, а пан Модест, відчувши під ногами твердий грунт, кинувся в атаку:
— Крапку поставлено, й жеребок кинуто, — продовжував театрально. — Сьогодні мій останній вечір у місті. Завтра я вже не побачу тебе, моя кохана…
— Не лякайте мене, Модесте Володимировичу… Що сталося?
Замість відповіді Сливинський витяг з валізи й поставив на стіл пляшки коньяку й вина, пакунки з продуктами. У валізі залишилась білизна, кілька пар шкарпеток, светр.
— Все моє майно, — стукнув кришкою пан Модест. — Сьогодні зліквідував останню картину, з квартири мене виселили — будинок переобладнують, під офіцерський гуртожиток. Ніщо мене більше не зв’язує з містом, крім тебе, сонце моє. Та почуття повинні поступитися перед обов’язком — вранці їду. У лісах, чув, є партизани! А тепер, люба, давай святкувати — сьогодні день мого народження… і, я вважаю, другого народження також. Геть пасивність! Модест Яблонський покаже фашистам, що має тверду руку й мужнє серце!..
Марія розгубилась.
— А я зібралась до родичів на село, — сказала не до ладу. — За картоплею… І на роботі мене відпустили…
— Це вже не має значення, люба, — обійняв жінку за плечі пан Модест. Обійняв і здивувався — вперше не пручалась. Якомога ніжніше, аби не сполохати, пригорнув до себе і, побачивши, як затуманились Маріїні очі, припав до її губ.
Через хвилину Сливинський весело порався біля столу.
“Не поспішай, усе владнається…” — здається, так сказала йому Марія. Невинні слова і ні до чого не зобов’язують, але ж вона мовила їх таким тоном!.. Чортова жінка, стільки крутила йому голову, шляк би її трафив. Камінь — не жінка, та вода й камінь точить…
Марія різала хліб і дивилася на пана Модеста сяючими очима. Сливинський затіяв веселу метушню: ставлячи чи пересуваючи щось на столі, робив це так, аби неодмінно доторкнутися Марії — долонею, ліктем… Обом подобалось, це, обоє розчервонілися, після поцілунку зникла межа, що розділяла їх, і вони почувалися вільно й весело. Сказав би зараз хто панові Модесту, що він мерзотник, образився б — так подобалась йому жінка і так вірив у своє благородство.
Сливинський налив Марії півсклянки коньяку і примусив випити все: мовляв, людина він забобонна і задумав щось — інакше не пощастить.
Спиртне ще більше розпалило жінку, вона сміялася і не забороняла панові Модесту цілувати свої долоні й плечі. Сливинський налив ще півсклянки, вона рішуче відсунула її, та за хвилину вже цокалась з паном Модестом.
— У тебе дуже правдиві очі, — сказала. — Вони зігрівають мене!
Сливинський дивився на Марію справді на диво чесними, люблячими очима і думав — час уже вимикати світло…
Щаслива й безвільна, Марія лежала, поклавши голову на плече пана Модеста.
— Любий, — шепотіла, — нікуди я тебе не пущу. І тут знайдеться для нас багато справ.
— Все це — дурниці, — обірвав пан Модест, — що я можу зробити один, без зброї, без зв’язків?
— Але ж існують люди…
— Де вони? Не вірю я у ці казки…
— Я тебе зведу з ними.
— Ти? — засміявся Модест. — Не жартуй, моя люба.
— Так, я… — пригорнулась до нього гарячою щокою Марія, — Ти не віриш мені, але ж я познайомлю тебе з вуйком Денисом. Хороша людина, справжня, чесна. Ти знайдеш з ним спільну мову.
— Це з вашої друкарні?
— Наш метранпаж. Він друкує листівки у гітлерівців під носом…
— І багато вас?
— Тихо будь, — прошепотіла Марія, — про такі речі не питають. Ти знаєш, що таке конспірація?
— Догадуюсь, — посміхнувся у темряві Сливинський.
— Розумний ти мій… — погладила його по щоці Марія, і через хвилину пан Модест почув її рівне дихання.
“Заснула”, — зрозумів. Ліниво потягнувся й подумав, що у пані Стелли зараз п’ють і танцюють. Напевно, там панна Ядзя. “Треба завтра неодмінно подзвонити їй”, — вирішив. Повернувся на бік і також заснув.
Марія розбудила його на світанку. Сиділа на краю ліжка, вже одягнена, вмита й зачесана.
— Повернусь післязавтра, — мовила.
— Я проведу тебе, — відкинув ковдру Сливинський.
— Не треба, — ласкаво скуйовдила йому чуприну. — А про нашу розмову вночі забудь, нікому ні слова.
— Я чекатиму на тебе, моя люба, — ухилився від прямої відповіді пан Модест.
— До післязавтра, — поцілувала його Марія. На порозі вона озирнулася і усміхнулась відкрито й радісно, як усміхається людина, у котрої легко на душі.
Модест Сливинський поспав ще, потім зробив гімнастику, випив чарку коньяку і попрямував до гестапо.
— Мій експеримент, — пан Модест наголосив на першому слові, — так, мій експеримент, як ви цілком справедливо зволили висловитись вчора, гер штандартенфюрер, завершився блискучим успіхом. Я можу назвати вам ім’я одного з керівників підпілля…
— Хто? — видихнув Менцель.
— Метранпаж друкарні, якийсь вуйко Денис. Сподіваюсь, прізвище встановити не так уже й важко.
Менцель викликав Харнака, і Модест Сливинський, виклав усе, про що дізнався від Марії Харчук.
— Поздоровляю вас, Віллі, — сказав штандартенфюрер, дивлячись на пана Модеста, — ваш план виявився вдалим. Поздоровляю і вас, пане Сливинський, — підсолодив пілюлю, — ви діяли непогано. Тепер, панове, нам слід обговорити другу частину операції… — Помітивши знаки, які подавав Харнак, сказав неввічливо: — Зачекайте, пане Сливинський, у приймальні, ви можете знадобитись.
“Як напився, то й од криниці одвернувся”, — сердито подумав пан Модест, навмисно повільно прямуючи до виходу. Коли двері зачинились, Менцель здивовано глянув на Харнака.
— Не розумію вас, Віллі. Адже ж з його допомогою ми можемо проникнути у саме серце організації.