— Логічно, — погодився Менцель. — Що ж ви можете запропонувати?
— Мадам Харчук не повинна повернутись до міста, — твердо сказав Харнак. — Вона повинна піти туди, — зробив виразний жест рукою, — звідки ще ніхто не повертався. Але треба, щоб ніхто не запідозрив нашої участі. Наприклад, автомобільна катастрофа, у якій загинуло і двоє поліцаїв. Трупи побачить місцеве населення. Відразу підуть чутки — все чисто й красиво. А ми в цей час ідемо по слідах отого Дениса… Чи вже з’ясовують його прізвище? Є вже відповідь? Чудово, значить, Ковач… Справу доручаємо найдосвідченішим агентам. Ви згодні, штандартенфюрер?
Марія Харчук стояла на околиці містечка й чекала на автобус.
Ішов дощ, віяв холодний, пронизливий вітер, і Марія тю очі закуталась теплою хусткою. Автобуса не було й не було. Може, взагалі його не буде: на все містечко один старенький, пошарпаний автобус, та дяка богу, що є й такий, — все ж не пішки.
Поруч тупцювало ще кілька пасажирів. Марія запитала в одного з них, чи не відмінили рейс. Той сердито глянув на неї, витяг з кишені великий срібний годинник, клацнув кришкою і лише після цього відповів:
— Автобус на ремонті. Але обіцяють: ось-ось рушить в рейс…
Підійшли двоє поліцаїв. Видно, напідпитку — пальта розстебнуті, обличчя червоні, зухвало поглядають навколо. Марія щільніше закрила обличчя хусткою, згорбилася. Тепер вона була схожа на літню жінку, яка повертається до міста від сільських родичів, взявши з собою, що дали: відро картоплі, кілька качанів капусти, вінок цибулі. На нинішні часи — багатство…
Автобуса не було.
Марія закривалась парасолькою від поліцаїв, що чіплялись до пасажирів. Кинувши кілька глузливих реплік на адресу мокрих, погано зодягнених селян з кошиками, вони відтиснули від них молодесеньку дівчину, яка позирала на них переляканими очима.
— Агов, Грицьку, — реготав один з поліцаїв, — ця фройляйн схожа на мою колишню коханку. Що ти дивишся на мене так жалібно? Усміхнися, дівчино, я хочу побачити, як ти усміхаєшся…
— Ти їдеш до міста, дівчино? — допитувався другий. — Ми можемо там непогано повеселитись…
Дівчина задкувала до Марії, та один з поліцаїв раптом підставив їй ногу, і вона впала на мокру траву.
— Ха-ха! — зареготав поліцай.
Марія побачила, як затремтіли щоки у пасажира з срібним годинником. Перенісся в нього побіліло; він рвучко обернувся до поліцаїв.
— Ха-ха! — реготали поліцаї, дивлячись; як тікає до містечка дівчина. — Не лякайся, фройляйн, ми пожартували!..
— За такі жарти… — почав пасажир, та Марія встигла смикнути його за руку.
— Спокійно, — прошепотіла, — не встрявайте!
Чоловік хотів щось відповісти, та з-за рогу виринув критий брезентом грузовик. Загальмував, оббризкавши багном селян. З кабіни висунулося червоне безброве обличчя. Шофер уважно оглянув пасажирів і сказав:
— Автобуса не буде. Ремонт… Можете їхати зі мною…
Поліцаї сіли на кращих місцях біля кабіни. Марія повернулася до них спиною, примостившись біля заднього борту, так, аби бачити дорогу. Вона любила дивитись на шосе — як тікають назад дерева й кущі, поодинокі будиночки.
Шофер швидко гнав машину, грузовик підстрибував на нерівному асфальті, Марію кидало в різні боки, та вона міцно трималася. Думала: все-таки пощастило. Автобус зіпсувався, треба було б ще добу сидіти в містечку, коли б не ця машина. Через півтори-дві години вона буде у місті і знову побачить Модесту Володимировича. Не так уже й давно вони розлучились, а на серці було тривожно, хотілося скоріше зазирнути у темні очі Яблонського. Навіть зморшки біля губ, як,і надавали його обличчю трохи скептичного вигляду, подобались Марії. Завтра вона розповість про нього вуйкові Денису, і Модест Володимирович стане членом їхньої організації. Разом вони розклеюватимуть листівки. А втім, може, Яблонському доручать відповідальнішу роботу?
Машину кидало на вибоях, та Марія не помічала цього, усміхалась замріяно. Вже сьогодні вона буде з Модестом… А завтра, може, сам вуйко Денис зайде до них. Він, мабуть, спочатку гніватиметься на Марію за те, що не порадилася з ним, але хіба ж можна не вірити Яблонському? Це все одно, що не вірити самій собі. Так вона й скаже вуйкові Денису: ви що ж, не вірите мені? Ні, Ковач зрозуміє її і не лаятиме — це ж добре, коли в організацію приходить ще один надійний товариш.
Обабіч дороги — чорні голі поля. Машина мчить з горба на горб, поля біжать назад, ось уже й осінній непривітний ліс. Лише де-не-де зеленіють галявини — дощ січе по стовбурах і вітах, у ровах повно води, з-під коліс машини вусібіч летять бризки…
Скоро вже місто. Ще трохи — і можна буде побачити конус Крутого замка й шпилі костьолів. Шосе збігає тут на горбок, праворуч ліс, а ліворуч — урвище. На дні яру невеличкі, кущі й струмочок, який скидається зараз, під час дощів, на маленьку річку. А ось і перші будинки…
Безбровий шофер відчинив дверцята, глянув назад. Нікого нема. Попереду також чисте шосе. Безбровий натиснув на гальма і, коли машина зовсім уповільнила хід, різко крутнув кермо — та й вистрибнув на асфальт. Важкий грузовик ударився бортом об трухляву вербу, зламав її і… Безбровий бачив, як машина кілька разів перевернулася і врізалася кузовом у землю. Так і лежала вона догори колесами, поки збіглися люди з сусідніх будинків.
Наступного дня у місцевій газеті надрукували замітку про аварію на околиці міста. Репортер повідомляв: на слизькій дорозі машину занесло так, що шофер був безсилий що-небудь вдіяти. Загинуло чотирнадцять чоловік: два поліцаї, решта — мешканці міста і навколишніх сіл. Серед тих, що вмерли, не опритомнівши, було назване і прізвище Марії Харчук.
Сніг вибілив забруднені вулиці. Трималися невеличкі морози — надворі вільно дихалося, й сніг приємно поскрипував під ногами. Карл Кремер, власник найбільшого в місті ювелірного й комісійного магазину на фешенебельній вулиці Капуцинів, не поспішаючи, крокував центральним бульваром. Справи його йшли добре. З допомогою секретаря губернатора, якому для зміцнення дружніх стосунків довелося подарувати золотий годинник, Кремер одержав розкішну квартиру, а широка вдача негоціанта, котрий платив на один-два проценти більше, ніж на чорному ринку, зумовила те, що він за короткий час створив широку клієнтуру, яка постачала коштовності їхній фірмі.
Карла Кремера не цікавили дрібниці: його магазин був своєрідний — тут більше скуповували, ніж продавали. І треба сказати, що скуповували справді цінні речі. Старший продавець Михайло Фостяк любив хвалитись, що він уже пустив з торбою фірму короля чорного ринку Модеста Сливинського і скоро прибере до рук усю торгівлю коштовностями у місті.
— Цей Сливинський нехай бавиться картинками, — підморгував Фостяк у компанії ділків, — поки ми йому це дозволяємо. А спробує сунути свого поганого носа до коштовностей, голову не посоромимось зняти…
Спочатку пан Модест пручався і навіть скаржився Менцелю на нібито незаконні дії фірми Кремера, котра переманює його клієнтів. Але штандартенфюрер запитав у нього іронічно:
— Пан Сливинський був колись на приватній квартирі у губернатора? Не запрошували? А от пан Кремер мало не кожної суботи буває у губернатора. І до нього прихильна сама пані Ірма фон Вайганг… Зрозуміло? То коли зрозуміло, якого біса ви морочите мені голову?
Модест Сливинський згадав давню істину, що проти сили навіть віл не потягне, і змирився. Точніше, поклав собі значно розширити спекуляцію картинами — тут він і досі залишався монополістом.
Карл Кремер не поспішав — обмірковував повідомлення, котре Фостяк сьогодні передасть Богданові. Вчора губернатор у його присутності дзвонив комендантові і наказав посилити охорону військових складів на околиці міста. Виявляється, там зараз сконцентровано величезні запаси пального для літаків, які діють у районі Сталінграда. Крім того, на склади надійшло багато теплого одягу для солдатів та офіцерів і, починаючи з наступного тижня, його вантажитимуть для потреб Східного фронту.
Варто було висадити у повітря склади саме зараз, та як це зробити? Охороняють їх добірні частини есесівців, через колючий дріт пропущено електричний струм. Але ж там пальне для літаків, які скидають бомби на Сталінград! Хоч як важко, а склади треба знищити. В усякому разі, він повинен інформувати товаришів.
Богдан прийшов близько дванадцятої, коли в магазині було повно людей. Карл Кремер поспішав кудись у справах і бачив, як Фостяк, тримаючи під пахвою комісійне пальто, запрошував Стефанишина до примірювальної. Богдан обносився, і хлопці обіцяли підібрати йому щось пристойне — важкувато, щоправда, на такого здорованя, та Фостяк усе може.
Стоячи біля магазину, Карл Кремер бачив, як через кілька хвилин Богдан вийшов, озирнувся і попрямував у бік Люблінського базару. Йшов швидко, поли нового пальта розліталися. Карл зрозумів — Богдан схвильований його повідомленням, і сьогодні, коли не зараз, керівництво організації дізнається про склади.
Люблінський базар — найжвавіший куточок міста. Сніг, перемішаний з багном, утворює суцільне болото, липне до черевиків. Посередині дерев’яні ряди, збоку — “розкладка”. Тут можна купити все, починаючи від бронзових канделябрів і сентиментальних французьких романів та кінчаючи “майже новими” чобітьми.
Одразу за базаром у одно- і двоповерхових будиночках — довгий ряд різноманітних майстерень. Тут ремонт примусів та каструль, шевські, кравецькі, поруч перукарні, “забігайлівки”, де з-під поли завсідникам дають склянку самогону. — Ділки у пошарпаних пальтах і чорних капелюхах, селяни у домотканих свитках, музейні пані у старомодних манто, бруднуваті, з підведеними очима повії…
Богдан купив на базарі кілька німецьких ерзац-сигарет і завернув до майстерні, над якою на величезному фанерному щиті горів неприродним жовтувато-червоним полум’ям примус. У кутку напівтемного приміщення, заваленого відрами, каструлями, копирсався чоловік у засмальцьованому одязі. Коло нього — бабуся з дірявою каструлею.
— Завтра, бабусю, зробимо, — говорив їй чоловік, поблискуючи жвавими очима. Кругле обличчя його, облямоване короткою борідкою (не зрозумієш — борідка чи просто людина давно не голилася), трохи витяглось од нетерпіння. — Сьогодні не можна. Залишайте, бабусю, завтра заберете каструлю, як нова буде.
Коли бабуся вийшла, накинув на двері защіпку і обернувся до Богдана.
— Я ж попереджав — до мене лише у невідкладних справах!
Богдан сів на табуретку.
— Саме невідкладна й є, Євгене Степановичу.
— І не Євген Степанович, а Василь Петрович, і не Заремба, а Волянюк, — поморщився той. — І коли я вас навчу?
— То ми ж самі, Євгене…
— Василь Петрович! — перебив Заремба. — Звикати треба, а то бовкнеш десь невчасно…
— Гаразд… Я щойно з магазину. Є дуже важливі повідомлення…
Вислухавши його, Заремба посидів хвилину мовчки, обдумуючи новини.