— Складні? — повторив здивовано. — Та яке там! Складний випадок — це, скажімо, коли приходить до вас громадянин і каже, що десь на площі в нього поцупили гаманець. Ото вже складний випадок: знайдіть його, коли у вашому районі не «прописана» жодна знайома фірма. Тут уже лишається тільки чекати, доки не викриють якогось карманника і той не зізнається, що гаманець, який ви шукаєте, теж украв він. А вбивство? Боже мій, це найпростіша річ: треба знайти жінку, з якою небіжчик щось мав, потім того, що коло неї крутився, і півсправи у вас зроблено. Так, так, товаришу поручик, жінка і гроші — це дев'яносто дев'ять процентів усіх убивств.
— А той один процент? — запитав Войта, усміхаючись.
Старшина знизав плечима.
— Той один процент — ну, це якісь темні справи, — вирішив Міхалек філософічно. — Чекайте, я згадав ще Вранську, яку хтось заколов в ресторанчику «У Шмелхаузів» на Мелантріховій вулиці і в чемодані одвіз на вокзал. То було страшне вбивство, та, бачите, і цього разу сталося воно лише тому, що тітка крутила з багатьма чоловіками. Один з них і порішив її, але через те, що їх було багато, винного так і не знайшли. Аби в неї їх було хоч три-чотири, тоді цей пройда і двох тижнів не погуляв би…
Войта замислено креслив щось на папері. Міхалек торкнувся його руки:
— Там он вам вимахує якийсь хлопець, товаришу поручик!.. То, кажете, зараз чверть на сьому? Гм, що ж це воно буде сьогодні на вечерю?..
На вулиці, за дротяною огорожею, стояв білявий бригадник Їрка. Войта махнув йому, щоб той почекав, і швидко пішов назустріч, але наштовхнувся на тітку Вожену, яка, широко розставивши лікті, висунулася з кухонного вікна.
— Пане капітан, знайшла вас Янічка? — спитала вона медовим голосом. — Я їй негайно сказала, що ви її шукали…
— Так, звичайно, звичайно, усе вже владнали, — вклонився Войта. — А що, тітко Вожено, сьогодні на вечерю? Міхалек, ви його знаєте, вже допитується.
— Ох, цей Міхалек, пане капітан, — махнула куховарка рукою, — його легше було б одягати, ніж годувати! Мабуть, має клопіт з ним його жінка… Але що ж я хотіла сказати, ага: у вас в Празі гарна квартира? Велика?
— Кімната, одна кімната…
— Гм. А у Янічки однокімнатна квартира у Вршовицях. Дуже гарна і з ванною. Бідолашна дівчина, ось уже і скінчилося для неї літо. Але ви, мабуть, теж незабаром повертатиметесь до Праги, правда ж?
— Так, десь за кілька тижнів, — кивнув головою Войта, потроху відсовуючись од вікна.
На щастя, тітка Вожена змушена була кинутись до плити. А Войта тим часом вибрався на вулицю.
— Таки вирвався, товаришу поручик, — усміхнувся Їрка, — але ненадовго. На завтра треба готувати збори: двоє з бригади збираються їхати додому.
Войта свиснув.
— А директора запросили?
Бригадник подивився на Марека.
— Запрошували, але йому ніколи.
Чоловіки не поспішаючи йшли дорогою до села. Войта замислився.
— Так, так. Знаєш що, Їрко! Запросіть мене на ваші збори, якщо, звичайно, це можливо. А раптом і я розповім таке, що зацікавить хлопців і допоможе їм…
— З радістю, товаришу поручик, — вигукнув хлопець. — Ми будемо дуже раді! А що ви нам розповісте?
— Ну, щось таке, про що я часто згадую, — промовив Войта задумано і сів на узбіччі. — Скажімо, як у сорок п'ятому році ми закладали Спілку у нас на Жижкові. Боже мій, Еман, Гонза, Пепік, де вони тепер? Це були справжні друзі, усі з одної вулиці. З дитинства завжди разом. Ганяли по Жидовських печах, грали в розбійників, в іспанську війну. Потім, уже школярами, щосуботи їздили на Сазаву. Разом шукали… шукали правду життя, його сенс. У таборі при світлі вогнищ читали «Як гартувалася сталь» і «Анну-пролетарку». Запрошували до свого табору диких туристів, пропонуючи їм пожити серед нас. Іноді траплялися зворушливі моменти, Їрко! Одного разу найславетніший розбійник нижньої Сазави, Рябий Беррі, а насправді Венца Крупічка з Нуслів, кинув у вогонь книжку Островського. Ми її вихопили, але аркуші все-таки наполовину обгоріли. Вона і тепер у мене вдома… схована. А скільки разів на нас нападали розбійники і ми змушені були боронитися голими руками. Потім прийшла свобода… Травень… Дванадцятого травня ми прочитали в газетах, що засновано організацію молодих — Спілку чехословацької молоді, і того ж дня знову усі разом помандрували з Жижкова до Їндржишської вежі, де містився секретаріат, щоб записатися в члени Спілки. А потім почалися трудові будні, перші жнива в прикордонні, дискусії, прогулянки з гітарою… Ех, Їрко, ти собі не уявляєш, яким бурхливим життям ми жили. Були суперечки, були бої не тільки в газетах і на зборах, а й справжні. Коли ввечері після першої маївки поверталися додому, в нас летіло каміння… Нам спалили хатину, яку ми перетворили на клуб. Але кожна нова перешкода ще міцніше згуртовувала нас, і ми брали її приступом. Чому ж тепер, Їрко, не так? — звернувся він раптом до хлопця.
Їрка слухав, широко розплющивши очі. Войта засміявся і обняв його за плечі.
— Та ні, ні! — вигукнув він збуджено. — І ви гарні хлопці, і робити ви можете навіть значнішу справу, ніж ми тоді. Але ви занадто вже заклопотані й серйозні. Така собі… підстаркувата молодь!
Войта глянув на чисте передвечірнє небо, на сяючу далину і простір. Над видноколом, там, де лежала темніша смуга, вже миготіла яскрава зірка. Він задивився на неї, і на душі стало так гарно, як давно вже не бувало. Войта навіть відчув, що на очах ось-ось забринять сльози. Хвилину було тихо.
Раптом Марек схопився, обтрусив з себе пил і вдавано весело додав:
— Ну, от бачиш, Їрко, я й продемонстрував тобі, яким має бути молодіжний активіст, а ми, хлопче, старі ветерани, збираємося тим часом у відставку, на пенсію. То ж не забудь, наша домовленість залишається в силі, заходь за мною завтра!
— Зайду, — пообіцяв Їрка, прощаючись.
Войта копнув черевиком землю і почав уважно розглядати її.
— Ага, ще одне, — сказав він і підняв палець. — Партію шахів сьогодні ми замінимо загадкою! Будь уважним, Їрко, адже ти добре знаєш Шумаржов?
— Я вже тут шість місяців, — усміхнувся бригадник.
— Гаразд. Ану пригадай: чи є у селі або недалеко від нього якийсь склад цегли?
Їрка вилупив очі.
— Склад цегли? — Він замислився на хвилину, а потім хитнув головою. — Ні, тут нічого не будували.
— А може, руйнували? — підказав Войта. — Тільки добре подумай. Може, це й не склад, а якесь звалище, де розкидана і цегла…
— Так! — вигукнув хлопець. — Звичайно ж є! Я вже згадав. Це тут, у селі. А навіщо вам, товаришу поручик?
Войта прицикнув і змовницьки нахилився до нього.
— Тс-с-с! Нікому нічичирк! Мені треба дістати кілька цеглин. Я хочу надпоручикові Курці покласти до чемодана. Покажи мені, де це.
Їрка озирнувся.
— А отут, близенько, — махнув рукою хлопець. — Ми туди миттю доберемось…
Вони швидко рушили в напрямку села. На околиці, біля ставка, бригадник звернув на стежку, що вела вгору до крутого схилу, зарослого чагарем. Це, власне, був стрімкий укіс, не менше восьми метрів заввишки, який після невеличкого горизонтального уступу піднімався ще вище і непомітно переходив у довгасне узвишшя одного з пагорбів, що з усіх боків оточували Шумаржов. Нарешті обоє видряпалися крутою стежиною на невеличку галявину. Сюди жителі Шумаржова, певно, викидали сміття, тут валялися черепки різних глечиків, іржаві труби, жмуття гнилої соломи і безліч цегли, що ніби червоніла від сорому за таке оточення.
Войта уважно оглянув галявину.
— Дякую, Їрко, — мовив згодом, — більше я тебе не затримуватиму. Біжи, щоб ніхто не бачив.
Залишившись на самоті, Войта пройшовся кілька разів туди й назад. Потім сів і подивився на черевики.
Вони були запорошені червоним порохом.
Войта стенув плечима і ще раз подивився навкруги. Звалище оточували густі, метрів два заввишки чагарі, за якими нічого не було видно навколо.
Марек впритул підійшов до природної огорожі і почав крок за кроком посуватися вздовж неї. Сплетіння гілля утворювало стіну. Раптом Войта зупинився: в одному місці стіни він помітив просвіт, схожий на маленьке віконце. Войта відхилив гілки і побачив прямо перед собою будинок пиварні. Хтось саме заходив у двері, над якими була нерівно прибита вивіска: «Гостинність». Крізь освітлені вікна виднілися стільці і частина столу…
Войта запустив пальці у свою чуприну, потім запалив сигарету, кілька разів затягнувся і рішуче попрямував униз тією самою стежкою, якою дістався з Їркою сюди. Невдовзі він опинився біля заднього вікна пиварні. Обережно, щоб його не помітили зсередини, присів навпочіпки і пильно оглянув м'який грунт.