Він неспокійно засовався на стільці, намагаючись не спускати очей із столу і крадькома зиркаючи на нерухому постать, що лежала в якихось двох кроках од нього.
«Бр-р-р! Що собі думає цей Войта! — Новотний засунув палець за комірець, що давив йому шию. — Примушує людину стовбичити тут, а сам іде пива випити чи ще щось!.. Хай йому дідько, ну й часи настали. І чому це мушу бути саме я?.. Що це, Тламіха ворухнув ногою? Тьху, дурниці! Боже, ну й довго ж все тягнеться, цілу вічність!.. Де там запропастився Войта…»
— Мерзотнику! — почувся зненацька у порожній кімнаті чіткий, але трохи приглушений голос. Новотний здригнувся, підвів голову і раптом тихесенько застогнав, наче поранений кіт: за вікном виднілася темна постать, що простягла до нього руку. Секретар перелякано схопився, але у цю мить хтось спритно вскочив у кімнату… Войта майже торкнувся пальцем лівої скроні Новотного.
Вуса секретаря настовбурчилися, він тричі сплюнув.
— Що це… чого ти дурієш? — мовив сердито. — Ху! Якесь хуліганство!
— Обережно! — спинив його Войта і спокійно відвів до стіни. — Не потопчи тут усе! І не гнівайся на мене, Емілю: мені треба було дещо перевірити наочно, і от бачиш, усе геть-чисто підтвердилось.
— Як ти видерся у вікно? — Новотний усе ще сердився.
— Дуже легко. Ти собі не уявляєш, як це легко зробити, навіть босоніж. Завтра я тобі покажу.
— Але навіщо? — вигукнув секретар. — Якого дідька лисого ти тут строїш дурника, та ще й при небіжчику…
Войта поклав йому руку на плече.
— А тому, Емілю, — відповів Марек серйозно, — що Тламіха не застрелився, його хтось убив!
Годинник на стіні заскрипів, і в цю мить закувала іграшкова зозулька. Підборіддя в секретаря безвладно обвисло.
— Боже милий, — зойкнув Новотний, — цього ще не вистачало! — Він втупився очима у нерухоме тіло.
Войта повільно запалив сигарету і дбайливо сховав згорілий сірник до коробка. Секретар перевів на нього змучений погляд.
— А… ти це точно знаєш, Войто?
— Точно.
Марек узяв Новотного за руку і повів до письмового столу.
— Дивись уважно, Емілю, що це таке?
Новотний нахмурився.
— Чорнильна пляма.
— Правильно. Але ж вона ще трохи волога, точніше сказати, ще не зовсім висохла. Якщо до цієї плями обережно підсунути папірець… бачиш?.. Він вбере в себе чорнило. Отут трохи далі лежить ручка. А ось закритий зошит. Поглянь на нього!..
Обережно, одним нігтем, Войта зачепив кілька сторінок зошита і трохи підняв їх.
Це була бухгалтерська книга, де Тламіха робив різні записи. Останній запис обривався на півслові «…272 кг шинкової ковб». Запис був розмазаний, сліди чорнила виразно відбилися і на сусідній сторінці. А навколо темніло ще кілька дрібних плямок. Войта випростався.
— Ну, що ти на це скажеш?
Секретар мовчки похитав головою. Войта постукав пальцем по столу:
— Якщо усе це добре обмізкувати, то прийдеш до єдино можливого висновку: Тламіха перед тим, як… помер, сидів отут біля столу і щось записував у зошиті. Чому саме перед тим? Бо велика чорнильна пляма на столі ще й досі не висохла! Отже, Тламіха писав, але від цього заняття його відірвали. Причому відірвали несподівано, і він на це реагував блискавично: шинкар, не дописавши слова, відкинув ручку. Подивись, як загнувся кінчик пера, заляпав чорнилом стіл і, мабуть, перекинув чорнильницю. Зачекай, зачекай, Емілю!
Войта озирнувся навкруги і переможно вигукнув:
— А де чорнило? Бачиш, тут ніде немає чорнильниці!
— Справді, немає, — підтвердив секретар.
— Так, — засміявся Войта. — Завтра вранці ми знайдемо її у саду. Але давай повернемося до того моменту, на якому щойно спинилися! Скажи, як ти гадаєш, чи може людина, що збирається заподіяти собі смерть, сісти за стіл і обраховувати свої торговельні справи? А потім враз усе кинути і застрелитись? Так несподівано кинути, як усе свідчить, з переляку?
— Гм. А що коли в нього була така хвороба? — зауважив Новотний обережно. — Знаєш, бувають же припадки? Може, в нього трапився саме такий припадок і він втратив розум?
Войта похитав головою.
— А чорнило! Що, він під час припадку викинув каламарчик через вікно?
Секретар знизав плечима.
— І ще, Емілю, — вів далі Войта, — навіть і це не все. Поглянь: середня шухляда у столі висунута. Не дуже, але все-таки висунута. Вона заважала б тому, хто сидів за столом, і він обов'язково засунув би її. Може, Тламіха писав, а потім, під впливом чогось несподіваного, перервав писання й одразу витяг шухляду. Але навіщо? — Не дочекавшись відповіді, додав: — Ну, скажімо, там лежав пістолет, і він хотів схопити його! Відчуваєш, усі факти свідчать, що тут було чиєсь втручання, а не спроба самогубства?
Секретар невтомно ворушив вусами.
— Можливо, воно й так, як твердиш ти і як кажу я, — нарешті обізвався Новотний уперто.
Войта посміхнувся.
— А оце що, Емілю? — спитав тихо, показуючи на дно шухляди. Воно було застелене обгортковим папером, на якому виднілися три малопомітні коричнюваті плями.
Схилившись нижче, секретар голосно засопів.
— Це?.. — мовив він непевно, скоса поглядаючи на Войту. Той кивнув головою.
— Це кров. Але звідки вона тут узялась? Якби Тламіха застрелився за столом, то не міг би упасти так, як лежить тепер, а коли б він вистрелив у себе там, де лежить зараз, то оці краплини крові не попали б у шухляду. Але ж вони там є, значить, його вбили за столом, а потім той, хто був присутній в кімнаті, відтягнув сюди.
Запала тиша. Войта дістав сигарету і, розминаючи її пальцями, показав на край столу.
— Нарешті, зверни увагу на оті подряпини! Вони зовсім свіжі, дерево тут ще й досі біле. А внизу, на підлозі, точно під цим місцем, так, так, отам… теж світла подряпина. Від чого вона? Щось важке, металеве падало тут, подряпавши стіл та підлогу. Це був пістолет Тламіхи, який шинкар схопив з шухляди. Дивись, він у нього в руці. Чудеса, правда?
Войта чиркнув сірником і негайно заховав його у коробок. Зробивши затяжку, Марек підсумував:
— Отже, як виглядає ця історія в цілому? Тламіха сидів біля столу і писав; зненацька його щось налякало, щось страшне, небезпечне; сталося, очевидно, те саме, що і з тобою, коли ми відтворили цю подію. Шинкар відкинув ручку, перекинувши при цьому чорнило, рвонув на себе шухляду, схопив пістолет, але вистрелити не встиг. Чоловік, який вскочив через вікно до кімнати, випередив його. Пістолет випав у Тламіхи з рук, а сам він повалився на стіл. Побачивши пістолет, убивця, мабуть, вирішив інсценувати самогубство. Він у цьому зацікавлений, йому потрібен хоч найменший виграш у часі перед слідчими органами. Невідомий стягує тіло небіжчика на підлогу, бере пістолет… і помічає, що у його жертви прострелено ліву скроню. Це змушує його всунути пістолет у ліву руку. Тепер залишається навести порядок на столі: він захлопнув зошит, відсунув його, поставив перекинутий каламар; та, збагнувши, що на склі можуть лишитися чіткі відбитки пальців, викинув чорнильницю через вікно…
— Але все це нісенітниця! — вигукнув раптом Новотний, замахавши руками. — Ми негайно, як тільки почули постріл, побігли нагору! Мабуть і хвилини не минуло, як ми вже були в кімнаті!
— Ніякої нісенітниці! — спокійно відповів Войта, примруживши очі. — Постріл, яким убили Тламіху, зроблено раніше! А той, що ви почули, пролунав лише тоді, коли усе вже скінчилося. Звичайно, з Тламіхового пістолета, отого, що у нього в руці, теж було зроблено постріл, і навіть гільза лежить поряд. Отже, коли злочинець був готовий до втечі, він підняв ліву руку Тламіхи, націлився у вікно і натиснув спуск. Зрозумій, Емілю, якщо тут хтось має знайти самогубця, то він повинен почути й постріл! За мить убивця скочив на підвіконня і стрибнув униз. А коли ви прибігли сюди, невідомий вже повз геть через сад.
Новотний вилупив очі.