— У злочинця, очевидно, був пістолет із спеціальним глушителем, — відповів Войта задумливо. — І саме це у всій історії найцікавіше… — Він спроквола пройшовся до дверей і назад. — Найцікавіше…
Секретар розпачливо зітхнув.
— Звичайно! — поглядаючи скоса на Войту, додав він неприродно. — Але я тепер з тобою, чоловіче, більше не гратиму в шахи. Усе так продумати, тьху, це вже занадто!..
— Досвід, Емілю, досвід, — промимрив Войта занепокоєно, — а шахи — сам знаєш, учора ввечері ти мене тричі обіграв. Ах, учора ввечері!.. Двадцять п'ять годин… — він покрутив головою.
Раптом Войта подивився на годинника.
— Як же так, що й досі нікого немає з міліції?
Секретар закректав і ляснув себе по лобі.
— О! — вигукнув він трагічним тоном. — Адже ми взагалі їх про це не повідомили.
— Що, що? Ніхто ще не повідомив до Піхова?
Секретар ламав пальці.
— Я помчав до тебе, щоб при цьому була якась людина з тверезим розумом, ну а потім, потім якось про все забув.
Войта схопився за голову.
— Емілю, я ж не фахівець, і взагалі… мені все це не личить! Я ж тут приватна особа. Ну, й клопоту може бути!
— Лечу! — вигукнув Новотний і кинувся до дверей. — Зараз негайно подзвоню…
Було чути, як він біг коридором, потім щось загуркотіло, і останні слова секретаревої лайки заглушило тупотіння по сходах. Войта образно уявив собі, що трапилося там, і, не витримавши, засміявся. «Ех, Емілю, Емілю, комічний ти чоловіче, але й вартий поважання…
Звичайно, якщо бути самокритичним, то треба визнати, що голова у нього трохи запаморочена… Певна річ, заманливо було б зібрати і співставити всі обставини, — думав Марек. — А вони залежать одна від одної, я певен, що між ними є зв'язок!.. Пістолет з глушителем — відомо, хто з ними ходить! Отже, якщо справді усе це зв'язано, тоді ТА ШТУКА мусить бути тут.
Так, так, тоді ТЕ мусить бути десь тут! А де б я сам заховав цю штуку, коли б мені довелось, її зберігати?
У письмовому столі? Ну, це найприродніший варіант, але саме тому до столу я б не ховав. Може, тримав би при собі? Ні, ні, ця штука потрібна не кожен день, а крім того — певний риск! Вона мусить бути у місці цілком приступному, під рукою, але і в такому, що не привертає до себе уваги, у безпечному…»
Войта обережно підійшов до шафи і відчинив її.
Всередині на плічках висіло два костюми, угорі в безладді валялася білизна. Він ретельно обмацав одяг від комірців до швів під кишенями, але ніде не помітив нічого підозрілого. Потім забрався поміж сорочки і шкарпетки. Нічого… І лише в кутку біля задньої стінки під руками зашурхотів папір! Тамуючи подих, Марек дістав його.
Це був незаповнений бланк поштового переказу.
З досадою зачинив він шафу й озирнувся. Може, все-таки письмовий стіл?
Ні, не хотілося братися за нього. На поличці лежав коробок з цвяхами, люльки, старий ілюстрований щотижневик. Войта погортав сторінки, заздалегідь знаючи, що це нічого не дасть.
Раптом він звернув увагу на добрячу стару скриню з кованими оздобами по кутках. Підняв важке віко. Всередині був справжній смітник, якого він давно не бачив. Подлубався і в цьому ганчір'ї, старих жилетах, подертих сорочках, у скалках посуду і чортзна-чого ще. На самому дні лежала товста, недбало обгорнута брудним папером книга. Войта тільки тепер усвідомив, що це єдина книга в усьому приміщенні. Він з цікавістю розгорнув її і зрозумів, що у нього в руках чесько-німецький і німецько-чеський словник, виданий у Лейпцігу 1927 року. Уважно, не поспішаючи почав перегортати сторінку за сторінкою, але марно. Зітхнувши, кинув її назад до скрині і вже ладен був захлопнути віко. Та враз схопив книжку знову.
Коли книга падала, паперова обгортка розірвалась і з-під неї щось забіліло… Войта зідрав старий папір і побачив маленький конверт.
Навмисне поволі розірвав його і вийняв складений удвоє папірець. Це була половина нерівно розірваного старого лотерейного квитка — його права половина.
— …933 — прочитав Войта. Дев'ятка була трохи надірвана.
Марек вийняв з кишені нотатник і дістав шматок старого лотерейного квитка, що знайшов у черевиках убитого «триста сімдесят сьомого».
Обірвані краї обох половин сходилися, наче зуб'я шестерен.
Войта похмуро глянув на труп Тламіхи.
— Сьогодні я з тобою побалакав би охочіше, ніж учора, пане шинкарю… відчайдушний матросе… і ким ти, власне, ще був!.. Так, ким же ти був ще?
Цієї миті до приміщення вскочив Новотний.
— Вони вже скоро приїдуть! — сказав секретар з полегкістю і у знемозі похитав головою…
Джазова труба заверещала наче сирена. Карел Котрбатий витягнувся на тахті і приглушив радіо. Тепер ритмічний дроб барабанів і скигління саксофонів у кімнаті чути було зовсім тихо.
Котрбатий насуплено дивився перед себе, розгортаючи цукерку. Різноколірні, вони лежали на столі рівно вишикувані, наче солдати, а дрібні кульки папірців свідчили, що цей стрій був значно довший.
— Чому не лягаєш спати? — почулося стиха за спиною, і жіночі руки лягли Карелові на плечі. Він обернувся, посміхнувсь і ніжно погладив руку дружини.
— Чекаю телефонного дзвінка.
Марта сіла поруч нього і зітхнула.
— Мені теж не хочеться спати. Сьогодні так парко…
Хвилину обоє мовчали. На якусь мить змовкло і радіо, очевидно, міняли пластинку. Нову, повільну і тоскну мелодію заглушала хаотична мішанина цокання і стрекіт п'яти старомодних годинників, що стояли в кімнаті.
— Карлік<sup>[9]</sup>добре спить? — спитав несподівано чоловік.
— Добре, — усміхнулася дружина.
У неї був м'який, приємний голос і чудові темні очі.
«Біля рота зморшки, — подумав Котрбатий і здивувався. — Невже це можливо? Як швидко летять роки, якщо навіть вона… А власне, що ж дивного? Адже немало часу минуло відтоді, як я востаннє уважно дивився на неї…»
Карел відчув бажання поглянути на себе, пересвідчитися, що і на його обличчі позначився біг часу. Не від марнославства виникло в нього таке бажання, зовсім ні. Серед вад Котрбатого не було марнославства. Він просто хотів переконатися, що вони з Мартою, старіючи, ідуть в ногу, пліч-о-пліч, як ішли й замолоду.
«А втім, яке там старіння! — розсердився він. — Скільки ж їй? Тридцять п'ять. От мав би халепу, якби вона вміла читати думки».
Карел злякався, бо Марта несподівано сказала:
— Дивишся, що я старію? Зморшки вже є? — жінка засміялась і замахала рукою. — Це при світлі. Поверни трохи лампу, бо в очі б'є…
— Зовсім ні, це тобі здалося, — запротестував чоловік гаряче. — А навіть коли б і так, мене це не страхає, пусте, мені теж не двадцять. Не треба, облиш лампу. Дай надивитися на тебе, а то останнім часом не дуже часто трапляється така нагода…