Начальник з відзнаками поручика на погонах наспіх проглянув папери і сховав їх у портфель.
— Готово! — звернувся він до своїх людей, що відпочивали на ослоні біля стойки. — Можна забрати труп.
За хвилину троє чоловіків пронесли через пивний зал і винесли надвір мертве тіло, загорнуте у ковдру. Дівчина-сержант відступила на кілька кроків, начальник, що задивився у вікно на блідо-рожеве світання, навіть не оглянувся. А Войта, нерухомо сидячи в кутку, довгим поглядом провів людей, поки вони не зникли за дверима. І, дивна річ, зовсім несподівано в його пам'яті виник образ, який аж ніяк не підходив до нинішньої ситуації. Він пригадав себе патлатим хлопчиськом, брезентове шатро на старій Безовці і кількох м'язистих чоловіків у купальних халатах. Ось один виступив уперед, вклонився і почав вимахувати кулаками над головою, демонстративно надимаючи груди. Це Вацлав Тламіха або Вілл Талміх, відчайдушний моряк з Порт-Артура…
Надворі загув автомобіль, і Войта, з огидою зім'явши недокурену сигарету, зітхнув.
У дверях за стойкою з'явився сумний молодий Мюллер.
— Ще треба, перепрошую, варити каву? — запитав сиплим голосом.
— Ні, дякуємо. Ідіть спати! — відповів начальник і, повернувшись до Войти, додав: — Варто було б іще сад оглянути.
Вони вийшли у супроводі старшини. Обійшовши будинок, всі звернули увагу на відчинене вікно на другому поверсі. Начальник кивнув головою.
— Отут він виліз на клуню, потім на карниз і у вікно. Це зовсім легко… І назад так само.
Старшина, який стояв трохи попереду, підняв руку.
— Ні, товаришу начальник, — сказав він, уважно розглядаючи землю поблизу стіни, — назад він просто зіскочив. Отут прямо під вікном є сліди.
Вони підійшли ближче. Справді, у глинистому грунті поміж кущиками трави чітко виділялися глибокі ямки і борозенки. Було зрозуміло, що це відбитки каблуків. А борозенка, очевидно, слід руки, на яку чоловік сперся, коли падав, адже вікно було метрів зо три над землею. Трохи поодаль на голому грунті старшина помітив непошкоджений відбиток цілої ступні людини, яка попрямувала від стіни в глибину саду. Очі в начальника спалахнули.
— Зробіть відлив! — доручив він старшині, а сам разом з Войтою рушив далі. Та хоч як уважно не вивчали вони кожну п'ять землі, більше не знайшли нічого. Густа трава, напоєна нічною росою, піднялась, і сліди зникли. Так вони дійшли до хисткого дощатого паркана, що оточував ділянку. За парканом росла вільшина, осика і граб, під захистом яких вуркотів струмок Шумний.
— Так, — зітхнув розчаровано начальник, — отут де-небудь убивця перестрибнув пліт — і шукай тепер вітра в полі!
Не поспішаючи, вони повернулися до старшини, який уже зробив гіпсовий відлив, обійшли весь будинок і опинилися на шляху.
Шофер, тільки-но побачивши їх, завів мотор. Мабуть, не міг дочекатися, коли приїде додому і відпочине після безсонної ночі. Начальник районного відділення повернувся до Войти.
— Я цілком підтримую вашу думку, товаришу поручик, що обидва вбивства зв'язані між собою. Не сумніваюся, що це допоможе вищим органам. А вам дякую за допомогу і зичу якнайшвидшого видужання. — Він подав Войті руку і приязно усміхнувся. Потім заклопотано нахмурив брови. — Щоб не забути, у мене є для вас фото, з тих, що ви зробили біля вежі. Вони просто чудові, хай вам будуть на спомин. — Діставши з портфеля кілька великих знімків, він оддав їх Марекові, а сам усівся поряд з шофером. — Гарна відпустка у вас! — сказав на прощання.
Машина різко рушила з місця, і за якусь мить Войта вже стояв на шляху перед пиварнею сам.
Низьке ранкове сонце сліпило очі. Він трохи нахилив голову і глянув у задубіле обличчя мерця.
Яну розбудила тітка Вожена, що тихо рухалася по кімнаті. Дівчина заплющила очі, вдаючи, ніби ще спить. Тільки коли тітка вийшла, вона сіла на ліжку і, широко розкинувши руки, позіхнула.
Останній день!.. Останній ранок у цьому чарівному куточку, який полюбився їй так, наче з ним були пов'язані чарівні спогади про дитячі роки. Сьогодні опівночі вона вже буде у Празі. А що там?..
Яна перервала свої думки. Такого прозорого ранку, що бурхливо вдирався крізь вікна, не хотілося ні думати, ні мріяти. Хотілося тільки жити, всім єством відчувати життя.
Дівчина скочила босоніж на підлогу і наділа халатик, її тіло пестило сонце, яке прямими довгими променями зазирало до кімнати, і вітерець, що поспішав із саду разом з сонцем. Відчувши на своїй шкірі приємний дотик променів сонця і вітерця, Яна підставила їм своє тіло, наче потокові, що пробивається через греблю, і купалась у них, п'яніючи від чарів природи, ранку і юності…
Раптом на якомусь па дивного танцю вона завмерла, ноги її наче приросли до підлоги; гілки кущів ліщини перед її вікном захитались, і показався Войта Марек. Яна побачила його бліде обличчя і широко розкриті від подиву очі. Якусь мить вони мовчки дивились одне на одного, остовпівши від несподіванки. Нарешті дівчина відскочила, схопилася за ліжко і розгублено натягла на себе ковдру. «Боже, що це я роблю! — подумала стривожено, ледве переводячи подих. — Що це на мене найшло?! Адже я не п'яна, не сплю… я вже на ногах і вже день…»
Вона хитнула головою. Чари зникли, переляк вивітрився. Яна знову була сама собою — практична, незалежна, енергійна дівчина, помірно романтична і майже непомітно сентиментальна.
— З глузду з'їхала ти, дівко, — мовила вона собі серйозно, швидко вдягаючись. — А, вже минуло. Звичайно, кому це на думку спаде, що хтось о пів на шосту буде вештатися по саду? Цей Марек!.. Він завжди впливав трохи на нерви отими своїми прогулянками.
Дівчина схопила купальник і вибігла з кімнати. На веранді сидів Войта.
Яна зупинилась. Вона думала, що Марек уже пішов. Зустріч була для неї неприємна. На мить дівчина розгубилася. Що робити, як поводитися?.. Потім уперто підняла голову. «Не діти! Що сталося, те сталося. Я від того не померла, і він теж. Було б дурістю ходити тепер околясом, удаючи, ніби тобі нічого невідомо, і ламати голову над кожним поглядом. Бр-р-р-р!»
І Яна, розмахуючи купальником, підійшла ближче і спокійно промовила, тільки тон її був трохи задирливіший, ніж звичайно:
— Доброго ранку, товаришу поручик! А ви все ще ходите на свої нічні прогулянки?
— Усе ще ходжу, — відповів Войта із зусиллям, наче пережовуючи твердий шматок.
— Але вам це не на користь, — підколола Яна. — Вигляд у вас, пробачте, поганий.
— Зате у вас, пробачте, чудовий.
— Дякую.
Вона не знала, чи вже довела свою перевагу, чи треба ще щось сказати.
Войта примирливо звернувся до неї:
— Ви щоранку робите фіззарядку?
Яні перехопило дух.
— Ні, — відповіла байдуже.
Марек похитав головою:
— Шкода… це дуже корисно для здоров'я… А тепер — на річку? — почав він про інше, даючи зрозуміти, що попередня тема його не цікавить.
— На річку.
— А мені, якщо ви дозволите, можна з вами?
— Будь ласка, товаришу поручик! — Яна стенула плечима і збігла з веранди. Вони мовчки пішли до хвіртки.
«А він добре поводиться», — подумала дівчина. Вона не могла не визнати, що поведінка Войти їй імпонує. «І взагалі він — не ординарна людина! Цікавий чоловік». Яна спробувала дати йому оцінку на підставі різних побіжних зустрічей протягом цих чотирнадцяти днів.
Вродливий? Навряд, але жінкам може подобатись… А Курка? Звичайно, той скоріше впаде в око, але цей привабливіший. А чи є у нього дівчина? Про це він ніколи не говорив і не одержував листів, написаних жіночим почерком… Хіба що оті, на яких тремтячою рукою було виведено: «Шумаржов. Від матусі…» Скоса вона зирнула на Войту.
Гм, знову зморшка навколо вуст, яка надає обличчю своєрідного виразу!.. Так, так, саме ця зморшка не подобалася дівчині, навіть дратувала. Їхні взаємини були завжди дуже напружені. Яні часто здавалося, що він цинік! І це підтверджувала його манера жартувати. Але ні, ні, сьогодні дівчина переконалася: він порядна людина. Його очі, посмішка… Очевидно, у Войти якісь переживання. «Так, він мені подобається, — підсумувала Яна. — Шкода, що вже треба їхати. Чуєш ти, чоловіче, я дуже хотіла б заглянути у твою душу, взнати, який ти насправді!»
— Послухайте, — порушив її думки Войта, — не називайте мене «товариш поручик…»
— Он як? — здивувалась дівчина. — А як же? Ви ж поручик!