— Гілочки, — повторив він спокійно. — Ми мусимо знайти поламані гілочки. Для цього треба бути надзвичайно уважним. Якщо знайдете, гукніть! — І він поволі рушив у протилежний бік.
Але не встиг пройти й десяти метрів, як озвався старшина:
— Отут щось є!
Войта підійшов. З осикового куща, на який вказував Міхалек, звисала зламана, напівзасохла гілочка. Войта ретельно її оглянув.
— Це не воно, — хитнув головою. — Зламані гілочки, які ми шукаємо, повинні бути свіжішіми, їх має бути більше… і, гадаю, вони повинні бути ближче до землі.
Войта повернувся і помалу пішов далі. Ніде нічого. За хвилину знову почувся голос старшини.
Міхалек стояв метрів за п'ятдесят і махав рукою.
— Ну, а це воно? — запитав, коли Войта підбіг.
Гілочки були зламані саме так, як Войта уявляв собі. Він підняв кілька і почав обережно лізти в чагарник. Грунт там був вогкий, драглистий. Міхалек на прохання поручика розсунув кущі над його головою. Трохи посвітлішало, і Войта побачив кілька нерівних борозен, які перепліталися, а майже поряд була глибока, округла ямка.
Войта не поспішаючи поступився місцем старшині.
— Ну, що ви на це скажете, товаришу Міхалек? — спитав він.
Почулося якесь незрозуміле мурмотіння.
— Гм, схоже на те, що тут щось лежало, — озвався нарешті старшина.
— Так, а чи не могло б це щось бути, скажімо, велосипедом?
Запала тиша. Потім Міхалек глянув на Войту.
— Не те, що могло б, — нарешті промовив він, — а цілком точно тут був велосипед! Є чіткий відбиток шин. А оця ямка — від керма. — Міхалек почухав собі лисину і свиснув.
Войта підкачав холоші брюк.
— Цією стежкою вбивця поїхати не міг. За селом вона з'єднується з шляхом на Піхов. А що там, за річкою?
Марек по коліна у холодній воді перетнув потік. Добряга старшина стежив за офіцером, стоячи на березі. Він розумів, що й до чого. «Погляньте ви на цього поручика! Голова в нього на місці, мабуть, і в нас не розгубився б…»
По той бік потоку був стрімкий берег. Кам'яниста дорога петляючи вела до лісу.
Войта, потупцювавши босими ногами, гукнув:
— Товаришу старшина! А куди веде оця дорога?
Старшина окинув поглядом пагористий виднокруг.
— Можливо, до Вранова. Я чув, що це приблизно десь годинки дві з половиною ходи.
Войта повернувся, і вони мовчки рушили назад.
Слова були зайві. Чоловіки перелізли через паркан і пішли садом.
Марек відчував, що далі так не можна. Треба проаналізувати від «а» до «я», знов обмізкувати кожну деталь, кожен помічений факт, спробувати встановити, що він може сказати додатково. Усе це конче потрібно. Інакше… Інакше кінець.
Наостанку він ще раз нахилився над слідом, єдиним свідком того, що тут відбулося. Але сліду не було!
Войта оглянувся. Поблизу, сварливо кудкудакаючи, греблися кури. Це вони розгребли і слід.
Раптом під жмутиком трави біля ніг щось заблищало. Не поспішаючи, Марек підняв металеве кружальце діаметром сантиметра три. Обтерши його, помітив, що на ньому викарбувано якесь зображення.
— Дивіться, яка чудернацька монета, — зауважив Міхалек, заглядаючи через плече.
Справді, це була монета. На одній стороні було викарбуване зображення людини, що сиділа на троні, тримаючи у лівій руці довгий спис. Мантія чи тога спадала хвилями і закривала ступні ніг.
Войта перевернув монету. На звороті він побачив якісь літери. Тільки піднісши монету ближче, зміг розібрати: «А-Н-Т-О-Н-І-У-С… АНТОНІУС. Антоніус…» Більше нічого прочитати не пощастило.
«Що ж це значить, і як вона тут опинилась?»
Та враз Марек чітко уявив собі, як ця монета могла сюди потрапити! Він судорожно стис кулак. Тепер монета мала для нього незмірно більшу ціну, ніж колись для людей, що купували за неї хліб, вино, любов, коли заради неї працювали, страждали, воювали і вбивали…
Нескінченно широкий, безмежно складний світ, в якому, не стихаючи ні на мить, вирує життя…
В ту мить, коли загублений серед шумавських лісів Войта Марек судорожно стискав у долоні дрібну стародавню монету з написом «АНТОНІУС», у світі відбувалася сила-силенна різних подій.
Багато з них перебували між собою у прямій залежності, але людський розум не в силі збагнути це. Отак і Войта — він не мав уявлення про те, що відбувається саме цієї хвилини, хоч його це стосувалося безпосередньо.
Двадцять п'ять хвилин на дев'яту…
Капітан Котрбатий викликав до себе підпоручика Гомолу і старшину Коукола, щоб порадитися з ними.
Біля вілли Каміла Горачека в парковому кварталі дзвонять електромонтери; вони вдягнені у сині комбінезони, через плече перекинуто кабель. Побачивши домовласника, електромонтери всміхаються.
— Пробачте, треба оглянути електропроводку…
У Гохберзі поблизу Штуттгарта, на горищі невеличкого замка сидить чоловік біля короткохвильової радіостанції. Після багатьох марних викликів він з досадою відкладає ключ, а офіцер за його спиною гризе кінчики вусів…
Зденек Матоуш, надпоручик Н-ської винищувальної ескадрильї Н-ського авіаполку чехословацької армії, прокидається після чарівної ночі, якої він ще ніколи не переживав; красуня поряд уже не спить, вона пригортає його, всміхається темними очима, і молодий льотчик у її обіймах забуває про дружину, що за сто кілометрів звідси саме гріє молоко для синочка, який вимахує брязкальцем у чистенькому ліжку…
В готелі «Під терням» на Соколівській вулиці сидить завзятий клієнт; він був тут учора, був позавчора, пив, їв і читав газети тижневої давності. Сьогодні він знову сидить тут і замовляє вже третю чашку кави…
Все це відбувається тієї самої хвилини, коли Войта Марек стискає в долоні стару монету. Все це має безпосереднє відношення до нього, до його думок, до його майбутнього, але він про це й не підозрює.
А вбивця Вацлава Тламіхи спокійно читає книгу, закинувши ногу за ногу, струшує до попільнички попіл із сигарети. Жінка, що сидить навпроти, запитує, чи не можна зачинити вікно. «Прошу, милостива пані», — відповідає він і люб'язно простягає руку, щоб зачинити вікно купе…
Войта Марек сидить у задумі за шахівницею. На веранді нікого. Всі відпочиваючі сьогодні вирушили в туристський похід на вершину Дивака. Щоправда, старшина Міхалек подався спати, треба ж бо компенсувати страсті минулої ночі, а надпоручик Курка біля садового паркана ламає білий бузок для букета, він боїться проґавити сьогоднішнє прощання, яке, на жаль, настає так рано…
На веранду вийшла тітка Вожена. Побачити її за межами кухні, ба навіть без фартуха, а в синьому квітчастому платті — справді надзвичайна подія. Але Войту не цікавлять надзвичайні події; він сидить, спершись підборіддям на руки, втупивши очі в розквітлий каштан. Він наспівує весь час одну й ту ж пісню: