Потім, усміхаючись крізь сльози, промовила:
— Господи, яка гарна, сумна пісня!.. А я й не знала, пане капітан, що ви так чудово співаєте.
Войта здригнувся і наполохано підвів голову. Що там, що? Співати? А, доброго ранку, тітко Вожено! Та я ж не співаю…
— Ну, не заперечуйте, не заперечуйте! — сказала жінка з материнською ніжністю. — Та я й не дивуюсь. Людині завжди сумно, коли вона весь час одна, наче тичка з паркана, і коли в неї немає вірного друга, з яким можна порадитися при потребі. Я співчуваю, бо сама усього цього зазнала… — Вона дістала білосніжну хусточку, щоб витерти очі, а Войта занепокоєно відсунувся.
— Так, так, — промимрив він удавано розсудливо, з жахом помічаючи, що тітка Вожена підсовується ближче.
— Так, так, це ви правильно сказали, пане капітан, — похвалила вона Войту, — відразу видно, що ви солідний чоловік, а не який-небудь фанфарон, що тільки й бігає за дівчатами. Еге, я могла б вам розповісти про сумні хвилини в житті людини! От і за свою дівчинку, за Янічку, починаю турбуватись. Адже вона сама-самісінька в цілому світі, немає в неї близької людини, ну, звичайно, крім мене; її мати, небіжчиця, була моєю сестрою. Я кажу Яні: виходь заміж, немає щастя в світі, окрім подружніх пут. Та й дівчина порядна, охайна, моторна, дивлячись на неї, не один вже облизувався. Але вона — де там! Нинішнє покоління чоловіків нічого не варте, а Янічка прагне знайти чоловіка солідного, розумного. Так вона й каже. І я за це її хвалю, бо так і треба, як ви гадаєте, пане капітан?
— Так… Це правда… — погодився Войта понуро.
— А що я вас ще хотіла запитати: у вас тільки одна кімната? Одна. Гм, малувато, чи не так? А в Празі усе ще ота житлова криза існує? Існує. Яке це мучення! Я вам скажу, будь я міністром або ще кимось, то за всі гроші, звідки б вони не приходили, будувала б тільки квартири, щоб люди женилися і закладали сім'ї. Все це окупилося б тому міністрові, бо народжувалися б діти, а де діти, там народ не вмирає, отож! Ну, я вже побіжу, пане капітан, хочу ще у селян дістати яєчок дівчинці на дорогу. Закінчився вже для неї, бідолашної, відпочинок, о пів на четверту треба бути на вокзалі, пане капітан, о пів на четверту, а я навіть і проводжати її не можу, мусить сама йти, адже мені треба вечерю готувати…
Вона зітхнула і ступила на сходи. Але їй назустріч розігнався надпоручик Курка з величезним букетом. Галантно вклонився.
— Я нарвав для Янічки квіти, на прощання, — із сумом у голосі мовив він. — Вона випадково не вдома, не в кімнаті?
Крихкотіла куховарка лупнула на нього очима.
— Нема її вдома. А крім того, вона збирається в дорогу. І взагалі мушу вам сказати, пане капітан, що мені не подобається, коли хтось обскубує у саду квіти, адже їх посадовили не для вас, та й пов'януть вони, поки Янічка доїде додому.
Вичитавши надпоручикові, тітка Вожена залишила його і попрямувала до брами.
Курка сплюнув. За спиною в нього почувся неголосний сміх.
— Сховай це для Боженки, або для Іржини, або… та хіба я знаю, як їх усіх звуть, — сказав Войта. — Тут тобі, друже, не пощастить.
Курка з досадою кинув букет через поручні веранди на стіл.
— Шкода. Це така дівчина, я тобі скажу! До самої смерті лаятиму себе, що не пощастило обкрутити. Не шкір зуби. Хіба ти розумієш, що таке справжня жінка!
— А я й не шкірю зуби, — тихо заперечив Войта. Курка раптом здався йому нестерпно огидним.
— Тут тобі лист прийшов, — буркнув надпоручик, кинувши на стіл пожмакану листівку, і почвалав кудись за ріг будинку.
Войта із злістю відзначив, що там вікна Яниної кімнати.
Байдуже перевернув листівку. Текст був надзвичайно лаконічний:
«Ти живий, чи готувати некролог? Л.».
«Любош», — упізнав Войта. Найближчий «цивільний» приятель, журналіст Любомир Гейна або «лагідний репортер», як він його називав.
«Ну, звичайно, востаннє я писав йому місяць тому», — згадав Войта. Зайшовши до їдальні, він дістав із спеціального кошика листівочку з видом на Шумаржов і тут же написав:
«Живий. В.».
Листівку сунув у кишеню. «По обіді відправлю, — подумав про себе, — з вокзалу…»
Зробивши це, Марек, прагнучи скористатися з незвичайної тиші і спокою навколо, повернувся до шістдесяти чотирьох клітин і до своїх умовиводів.
«Тепер, хлопче, тепер. Саме тепер треба звести увесь матеріал в одне, наочне ціле. Інакше в ньому можна потонути».
Проспівавши, мабуть, разів двадцять пісеньку про трагедію дівчини, що клала троянди в домовину свого коханого, Войта розставив чорні й білі фігурки на вихідних позиціях, потер руки, відчуваючи справжню насолоду від задачі, яку мав розв'язати. Справді, Войта над усе любив оцей момент, коли з хаотичного нагромадження уривків і уламків починає складатися цілісна картина події, коли із сплетіння рис і ліній починає проглядати виразне, зрозуміле креслення.
Він запалив сигарету.
«Назва партії «Шумаржовська гра стрільців»… Який же буде перший хід?» — Войта замислився. Коли і де з'явилася перша призвістка трагедії, що розігралася тут протягом неповних двадцяти чотирьох годин?
Так, там: перед Войтою виник чадний від тютюнового диму пивний зал. Позавчорашній вечір. Тламіха саме викинув бешкетника Здобинського, коли жінка біля наріжного столу скрикнула і показала на вікно…
Войта посунув першу фігурку.
«Сьогодні я вже знаю, хто тоді крадькома, обережно заглядав у вікно. Це був чоловік у світло-коричневому костюмі. У нього в паску була зашита матер'яна реєстраційна картка з написом «Деп. IV — 377». Віднині називатимемо його «агент». І от звідси починає розвиватися ця подія.
Агент приїздить до Шумаржова. Безперечно, з важливим завданням. Приїздить не сам, його прикриває, страхує інша людина — «резерв». Коли вдаються до такого методу? Тоді, коли агент має вперше встановити контакт з незнайомою досі особою. Саме так було і тут.
Агент підготовлений до операції добре. Він чудово знає, кому і як повинен відрекомендуватись. Для цього й носив при собі розпізнавальний знак». — Войта обережно дістав з паспорта ліву половину старого лотерейного квитка…
На місце агент прибув за день до події. Він оглядав місцевість, спостерігав за «своєю» людиною, обдумував, як краще непомітно зустрітись. І робив усе це з чагарів над пиварнею, де звалище цегли.
Нарешті агент вирішує, що уже все готове. Затемна спускається, звичайно, маючи намір зійтися з «своєю» людиною вночі. Ще раз перевіряє ситуацію в пивному залі, і тут добропорядна жіночка, що кинула випадковий погляд на вікно, помічає його. Агент тікає до своєї позиції, де, очевидно, на нього чекає другий — «резерв» і охорона. Порадившись, вони вирішують відкласти підготовлену зустріч, особливо коли побачили, що один з гостей, надто цікавий, пішов оглядати сліди під вікном.
Войта усміхнувся. Коби ти знав, друже, чиї очі тоді спостерігали за тобою!.. І якби людські очі мали силу кинутого ножа, то тепер ти б уже тут не сидів!
На світанку агент знову був на своєму спостережному пункті. Ач, «його» чоловік готується в дорогу і виїздить із села на шлях. Він бачить, яким шляхом, і знає, куди чоловік їде. Це просто чудово: на шляху безліч поворотів, підйомів і спусків, так що. коли б агент рушив навпрошки, через ліс, то зміг би випередити «свою» людину. Особливо коли ту щось затримає, як це насправді й сталося.
Так, чоловік справді затримавсь. А там, нагорі, на шляху попід вежею, агент уже чекав на нього.
Можна уявити собі цю картину. Чоловік іде, нічого не підозріваючи. Прекрасний ранок. Назустріч йому прямує якийсь порядний молодик у світло-коричневому костюмі… «Доброго ранку». «Здорові будьте!» — «Пробачте, мені в Шумаржов, потраплю я цим шляхом?» — «Звичайно, оця дорога вас туди і приведе. А чого вам туди?» — «Та так, іду до знайомого, несу йому дещо, ось погляньте!»
І чоловік заціпенів, перелякано дивлячись на половину старого лотерейного квитка.
Войта закусив губу. Так, навряд чи це була для нього радісна зустріч. Мабуть, колись припустив він помилку, хвилинну слабість, можливо, за часів окупації, а може й пізніше. Вхопив десь не свого, приперли його до стіни, підписав папір. І довго ще цей папір жахав чоловіка у сні, довго ходив він, почуваючи, ніби запродав душу дияволу. Але минали роки, і його ніхто не турбував, хіба що одна-дві звістки, мирні нагадування: пам'ятаємо, мовляв, про тебе! Твій підпис не втратив сили! І чоловік поступово звикав. Лише ота половинка старого лотерейного квитка часом засмучувала, коли потрапляла під руки. Тоді він шукав для неї нові й безпечніші схованки… І ось на тобі — сам диявол в образі людини у світло-коричневому костюмі стоїть перед ним з простягнутою рукою: настав час! Ти нам потрібен! Сподіваюся, ще пам'ятаєш про все, що трапилось? Знаєш, що буде, коли?..
У чоловіка зуб на зуб не попадає: так, так, пам'ятаю, тільки не тут, пробі, ходімо кудись, кудись з дороги… Він веде агента до самотньої вежі. В душі відбувається драма — страх, паніка, відчай. Як вислизнути із цього зашморга? Тим часом агент повідомляє, що від нього вимагають. Чоловік жахається… І раптом йому здається, що вихід знайдено…
Войта відчув жагучу потребу закурити. Він запалив сигарету. Так, тепер починає діяти стрілець…
Чоловік зовсім не знає «їхніх» методів; він і гадки не має, що «вони» враховують можливість опору, що цього молодика, прикриває «резерв». Та навіть, коли б і знав, то, мабуть, не вчинив би інакше. Вдруге в житті його приперли до стіни, але більше він не хоче цього, ніколи, нізащо. Що завгодно, тільки не це!.. Чоловік діє напівсвідомо, підкоряючись інстинктові самозахисту. Він хапається за кишеню — тут! Агент блискавично обертається, але чоловік уже вихопив пістолет і підніс до голови молодика…
Потім, обшукавши мертвого, забирає з кишень геть усе, тільки забуває про черевики. Думка працює гарячково. Треба сховати труп так, щоб довго-довго ніхто його не знайшов! Чоловік витягує мерця нагору, кидає під руїнами вежі і тікає, сліпо, не тямлячи себе, тікає.
Стій, стій! А що ж «резерв»?