Але чому ж, зрозумівши це, він не втрутився? Дивно… хоча ні, зовсім ні. Той, що був у резерві — досвідчений негідник. Він знав, що кидатися на озброєну людину — безглуздя! До того ж ризикувати не входило в його плани. Він добре знав чоловіка, знав, де його знайти. І він знайде, обов'язково знайде, до цього примушує воля панів, яким він служить і які наказали:
«За смерть — смерть!»
Войта повільно зробив хід на шахівниці — у гру вступає другий стрілець…
Чоловік повертається додому. Йому легше. Він здихався посланця з потойбіччя, позбувся і речей, що забрав у нього. Минає година, друга, ніде нічого. Все спокійно. І чоловік заспокоюється, не підозріваючи, що зовсім близько, у схованці серед чагарів, готується до дії другий. Так, «резерв» мусить діяти, не гаючи часу, довго затримуватися тут не можна… Уважно оглянувши місцевість і детально обдумавши план операції, невідомий приступив до її здійснення. Насамперед забезпечив собі швидкий відхід: поцупив велосипед, що дуже легко було зробити, і сховав його біля шляху, яким збирався тікати. Потім подерся до освітленого вікна.
Чоловік сидів біля столу; крізь вікно спокоєм дихав вологий вечір. Та раптом за вікном щось хряснуло… І Вацлав Тламіха все-таки заплатив по своєму векселю.
А що було далі, це вже відомо…
Глибоко зітхнувши, Войта задивився на шахові фігури. Партію не дограно. Треба її довести до мата!
«Резерв» — ось віднині наш об'єкт; це — чорний король. Хитра голова! Як продумав, так і зробив. А цей експромт з удаваним самогубством? У таких обмежених можливостях йому міг би позаздрити досвідчений убивця!
Що ми знаємо про цього ворога? Чоловік років двадцяти-сорока, точніше сказати поки що не можна. Заввишки сантиметрів сто вісімдесят, худорлявий, ноги трохи криві. О, це вже непогано, адже таких чоловіків у республіці кілька сот тисяч. Оце й усе, що лишилося по ньому. Правда, ще маленька, стерта стародавня монета».
Тут Войта несподівано вдарив по столу.
«Щось тут не гаразд! Щось у цій історії ненормально. Ага, ну ясна річ! Саме ця обставина: тут було порушено звичайні, конспіративні правила, яких «вони» завжди послідовно дотримуються…
«Триста сімдесят сьомий» — безперечно, вишколений професіонал, прийшов «звідти», маючи певне завдання, його спільник отут, «резерв», звичайно, тутешня людина, хтось із підпілля, з яким він налагодив зв'язки. На таку дрібну операцію, якою є встановлення зв'язків з новим членом, два професіонали не пішли б. Але завжди у такій ситуації діє місцева людина, а освічений агент лишається для страховки. Та в даному випадку вони помінялися ролями!
Справді, це варте уваги. Тут мусять бути якісь певні причини. Чому саме з Тламіхою мав справу «триста сімдесят сьомий», особисто? І взагалі, навіщо їм був потрібен бідолаха шинкар?
Не поспішай, чоловіче! Далі йдуть комбінації, які поки що важко вмотивувати. Є багато фактів, над якими треба добре помізкувати. І найважливіші з них, я гадаю, такі». Войта дістав нотатник і записав:
1. Хто такий «триста сімдесят сьомий»?
2. Чи здійснював він інші операції? Які, де, з ким?
3. Що йому потрібно було від Тламіхи?
4. Минуле Тламіхи, родичі тощо?
5. При чому тут монета?
Занотувавши, Марек розважливо похитав головою. «Перші чотири питання за межами моїх можливостей, їх треба запропонувати… — Раптом у голові блискавкою майнула думка: — Карелові! Начальникові Котрбатому і взагалі моєму відділенню».
Войта примружив очі: «Моєму відділенню… А чи матиму я ще колись право називати його своїм?
Ну, а п'ятим питанням можна зайнятися мені. Звичайно, можна. Хоча б уже тому, що, власне, нічим іншим займатись я не маю можливості. Так, ця стара монета — єдина річ, з якою я взагалі можу мати справу. Це, звичайно, не багато…»
Войта дістав з кишені монету, дбайливо загорнуту в папірець, поклав її на долоню, почав задумливо розглядати.
Як вона опинилася в траві під вікном?.. Марек пригадав сліди, і перед ним постав той, що був у резерві. Стрибнувши з вікна, невідомий повалився на бік і сперся рукою об землю. Саме тоді й вилетіла ця дрібничка з кишені. З кишені?.. А хто ж це, зроду-віку не бачив…
— Що ти там знову вивчаєш, Войто?
Войта здригнувся. Долі, біля веранди, стояв Новотний, тримаючи велосипед і щосили витягуючи шию, щоб побачити, що робиться на шахівниці.
Глянувши на нього, Марек посміхнувся. Перед ним був вусатий, худорлявий Еміль, чолов'яга років сорока, заввишки сто вісімдесят сантиметрів, з помітно кривими ногами…
— Та ось, цікава задача, — мовив Войта вголос, — білі ходять і виграють. Тільки от не знаю, як походити.
Секретар уважно подивився на картату дошку.
— Пробі, що це за дурниці? За все життя я не бачив такої партії! Адже всі фігури — під ударом, а чорний король під подвійним шахом.
— А оце ти коли-небудь бачив?
Войта подав йому монету, з цікавістю спостерігаючи, як Новотний довго і пильно розглядає її. Нарешті секретар підвів голову.
— Де ти дістав це, чоловіче? Ти знаєш, що це таке? Це ж монета часів римської імперії, їй, мабуть, років з тисячу сімсот. Так званий Антоніус. До речі, срібна.
— Срібна?
— Так. Адже тоді з алюмінію гроші не карбували! Ця штука може бути дуже цінною, Войто. Хоч я й не дуже розуміюсь, але скажу, що п'ятдесят крон за неї можуть дати…
Войта кивнув головою і заляскав пальцями:
— Ти маєш на увазі цю нуміз… нуміз…
— Нумізматику, — погодився Новотний. — Є люди, які збирають старі монети, так само, як, наприклад, марки. Я одного разу читав…
Але Войта вже не слухав. У голові зринали ідеї, які він навіть не мав часу обмізкувати, настільки його охопило занепокоєння. Ну, звичайно ж, він повинен був це зробити!
Не можна було відступати з самого початку.
— Емілю, отой шлях, що за струмком, іде на Вранов? — запитав Марек нетерпляче.
Секретар перервав на мить свою лекцію, якій не видно було кінця.
— На Вранов! — відрубав ображено.
Войта підвівся з місця:
— А через Вранов іде поїзд або автобус?
— Їй що, збожеволів? — не витримав Новотний. — Я йому пояснюю, що таке нумізматика, а він дуріє. Звичайно ж, у Вранові є залізниця, адже тільки через Вранов ти міг потрапити до Піхова, коли їхав сюди. Це два перегони перед Піховом. То на чому ж я спинився?..
— Хвилинку! — вигукнув Войта і побіг у будинок. Секретар спересердя смикнув себе за вуса:
— Ну й чемність… — Але не встиг він вилаятись, як Войта вже знову стояв біля нього. Замість спортивної форми на ньому був звичайний костюм, піджак він накинув на плечі.
— Емілю, — звернувся він до секретаря. — Дай мені на якийсь час велосипед!