— Він сам казав! Подав мені до віконця шість сорок дрібними. Але я обережний, бачу одразу — підсунув не десять гелерів, а якусь погань! І справді: це була бозна-яка стара монета, навіть за Австрії такі не ходили.
— Як? — Войта не втримався, щоб не вигукнути.
— Ну, я ж кажу! Тоді я гукнув його, і він забрав ту погань, а замість неї дав справжні десять гелерів. І ще сказав: пробачте, мовляв, я загубив окуляри.
Войта сунув руку в кишеню, витягнув і показав староримську монету.
— Отака?
Чоловік зневажливо хмикнув.
— Йо, точно така. Бачите, вся збита… — Він сплюнув і спокійно забрав з Войтиного коліна двадцятип'ятикронку.
— А яке волосся у цього хлопця?
— На голові в нього була шапка, — буркнув залізничник і, підвівшись, мовчки почвалав за пристанційну споруду.
Войта нерухомо сидів на колодах, його серце билося переможно. «Отже, ви таки були тут, «пане резерв»! Ваша особа не зникла безслідно. Хотілося б мені тільки знати, для чого ви носите у кишенях стародавні монети? — Марек ретельно розправив пожмакану сигарету. — Ось питання, на яке треба відповісти… Воно дуже й дуже важливе…»
Ну що ж, іншої відповіді не може бути, крім тієї, що злочинець має до старих монет якесь безпосереднє відношення. Або він колекціонер, нумізмат, або… або працює в такій установі, що мусить ними цікавитись.
Яка ж це установа? Ну, скажімо, антикварний магазин… або музей…
Ні, друже! Не все тут зрозуміло. Припустімо, цей здогад правильний. Та чи логічно, щоб невідомий брав цінності з собою в дорогу? Та ще в таку дорогу… Цього я не можу зрозуміти. Навіть фанатизмом збирача не можна це пояснити. Хіба що…»
Раптом Войту осяяла смілива, але прийнятна думка.
Комбінації закружляли в голові, наче зграя голубів, поки що безладно і неясно. Та Марек зрозумів, що відступити не зможе, він мусить іти далі по свіжих слідах, навіть заради одного процента надії.
Войта ще раз глянув на розклад. «Поїзд буде за годину. Наступний о 17.03. Ага, цим поїздом поїде з Піхова Яна. Обіцянка провести дівчину на вокзал залишиться невиконаною! Марно чекатиме велосипед Еміль, прийде Їрка, щоб запросити на збори, та й піде ні з чим, а тітка Вожена засушить мій обід і сама над ним всохне від злості… — Він посміхнувся. — Нічого, я ще повернуся. Тільки — як би там у Клатовах не було — треба ще заїхати до Праги і передати все Карелові та хлопцям. Це обов'язково! А тепер використаємо час і обмізкуємо всю цю історію ще раз від початку й до кінця…»
Коли за хвилину залізничник глянув на свої улюблені колоди, то побачив там ошуканого чоловіка, який сидів, мугикаючи журливу пісеньку і полосуючи пісок кривим ножем. Він зітхнув і похитав сивою головою.
Велосипед Войта відправив багажем до Піхова, а за п'ять хвилин до приходу поїзда купив квиток. Повертаючи Войті здачу, дідусь додав до неї й пораду, цього разу зовсім безкоштовно:
— Не беріть усе це близько до серця. Дайте вашій пані кілька разів з лівої, а потім з правої, і вона забуде про всі ці коники!
Войта пригнічено знизав плечима і відійшов.
Старшина Коукол хвилин десять лаяв усе на світі, потім хвилин десять бігав по кабінету наче зацькований, нарешті схопив із свого бездонного складу зелений капелюх з сойчиним пір'ячком і вибіг на вулицю.
У нього нестерпно розболівся зуб.
Станда ненавидів свої рідкі, зіпсовані зуби. Безліч разів давав слово піти повиривати їх, натомість вставити шикарну, а головне, безболісну щелепу. Та далі обіцянок, на які в хвилини нестерпного болю він був дуже щедрий, справа не рухалася. Тільки-но йому ставало легше, як світ знову набував своєї звичайної чарівності, і Станда знаходив безліч протилежних доводів. Хіба не жахливо, мовляв, двадцятисемилітньому молодикові мати фальшиві зуби. Але глибоко, під усіма ідейними мотивами, лежав головний — Станіслав страшенно боявся. Так, так, людина, яка за шість років служби на кордоні, а згодом у Корпусі безпеки була прикладом мужності, боялася зубного лікаря. Тому й тепер Коукол ладний був гасати вулицями, тужно очікуючи тієї хвилини, коли приступ закінчиться.
І справді, вчетверте подолавши маршрут Національний театр — Карлів міст недалеко від червоної споруди лазні, Станда відчув, що в зубі перестало боліти. Він зупинився: світ помалу набував своїх живих барв, знову на блакитному небосхилі посміхалося сонце, люди навколо стали люб'язні, ласкаві.
«Новонароджений» старшина зупинився і з насолодою задивився на блискотливу Влтаву. Душа його співала. «Чарівний світ!» — подумав Коукол і з прикрістю відчув, як хтось ззаду дуже грубо штовхнув його. Він сердито повернувся. Це був юнак у синій формі військового льотчика з трьома зірочками надпоручика. Молодик вискочив з-за рогу біля музею Сметани, і лихі слова, які ось-ось мали зірватися, прикипіли до вуст Станди, коли він побачив схвильоване обличчя офіцера.
Той щось пробуркотів, мабуть вибачення, перехилився через перила, розірвав на шматки якийсь папірець і кинув у воду. Потім наче божевільний помчав до трамвая, що саме зупинився. Почувся страшенний скрегіт гальм. Великий грузовик застиг, мало не зачепивши льотчика. Шофер, виглянувши з кабіни, відчайдушно вилаявся. Та офіцер не звернув на нього уваги. Він стрибнув у вагон, і трамвай рушив…
Старшина плюнув. Коукол ще ніколи не бачив на вулиці так до нестями стривожену людину. Водночас Станда помітив два шматочки паперу, які вітер заніс на міст.
Він непомітно наступив на них і подивився туди, звідки вискочив стривожений надпоручик. Це був глухий безлюдний закуток набережної, що збігала до самої річки. Нічого вартого уваги, лише самотній літній чоловік, замріяно спершись на перила, милувався плином хвиль. Трохи згодом він випростався і помалу вийшов на тротуар, пройшов повз Станду і зник у натовпі перехожих, що поспішали в напрямку Національного театру…
Старшина ворухнув плечима. «Навряд, щоб оцей спокійний, гладенький пан у пенсне розхвилював надпоручика!» — Добряга Станіслав не мав навіть гадки, що поряд пройшов головний організатор подій, якими цікавились і він, і ще вісім співробітників Міністерства внутрішніх справ під керівництвом капітана Котрбатого, і його друг Войта Марек на далекій Шумаві…
Коукол нахилився, підняв папірці, і, сівши на лавці, з інтересом почав розглядати їх. Вони його зацікавили.
Це були шматочки фото. На одному збереглася частина голови чоловіка і чиясь рука, що, мабуть, покоїлась на його плечі. На другому з першого погляду не можна було нічого розібрати. Але уважно придивившись, Станда зробив висновок, що це зігнута нога. М'які обриси литки свідчили, що то нога жінки…
Стенда осміхнувся. Фотографія зображала, мабуть, надзвичайно цікаву картину! Коукол замислився, потім сховав обидва шматки в кишеню і сів у трамвай, що прямував до ресторану «Під терням» на Соколівській вулиці у Карліні, до ресторану, який облюбував свого часу Алоїз Піттерман.
Станіслав знав, що офіціант ресторану допомагає міліції. Без такої допомоги громадській безпеці важко було б устежити за представниками так званого дна великого міста, залишки якого, уникаючи світла і праці, живилися з нечистих джерел.
Ресторан «Під терням» складався з невеличкого темного приміщення, де містилася стойка, і порівняно пристойного залу для відвідувачів. Старшина скромно сів до столу недалеко від стойки, за яким кілька галасливих чоловіків, очевидно, різались у тридцять два розбійники<sup>[15]</sup>, і замовив собі пива. Глянувши на офіціанта, Коукол впізнав у ньому людину, заради якої прийшов сюди. Смакуючи пиво, він чекав слушної хвилини.
Картярі так кричали, ніби голосові зв'язки у них були з наждаку. За сусіднім столиком кривий чоловічок, тримаючи газету, викладав свої міркування самотньому гостеві, який сидів у протилежному кутку.
— Будь ласка, — волав він, потрясаючи газетою, — тепер вони очуняли і збираються летіти у космос! От діла, га? Мало того, що б'ються на землі, так іще будемо воювати за зірки. Я б ото взяв такого «героя» разом з його ракетою і сказав: не сунься ні до яких космосів, а радій, що сидиш на своєму заду!
Гість похитав головою і філософськи зауважив:
— Якби існував який-небудь пан бог, він би цього не стерпів. «Я вам дам космос, волоцюги!» — гримонув би, і ми б принишкли. А то он воно що робиться, як його немає!..
Старшина посміхнувся куточками губів. Нарешті трапився зручний момент! Він підвівся і попрямував до туалету.
У коридорі Станда зупинив офіціанта.
— Доброго здоров'я, пане Шматлік! Привіт вам од пана Чигака. Пан Шматлік уважно оглянув незнайомця.
— А ви що, новий?
— Так, — кивнув Коукол по-дружньому. — Їржичка. Можливо, я тут деякий час побуду. Ну, а що нового у вас?
Офіціант завів його у закуток біля сходів і прошепотів, витираючи вологу лисину:
— Загалом нічого нового, пане інспектор. Тільки подзьобаний Буреш кудись зник, і я нещодавно чув, як розмовляли про нього та про якийсь годинник.
Станда не мав ніякісінького уявлення про Буреша, але розуміюче кивав головою.
— Цікаво, цікаво. Ну, а от скажіть, чи не ходить сюди останнім часом який-небудь незнайомий? Я маю на увазі більш-менш регулярно…
— Маєте рацію, ходить, — промовив заклопотано пан Шматлік. — Взагалі я його не знаю, він з'явився несподівано днів п'ять тому і відтоді буває щодня. Майже цілий ранок сидить тут, п'є каву, а після обіду приходить знову. Сьогодні був від восьмої ранку до пів на дванадцяту…
Коукола це повідомлення зацікавило. Кілька коротких запитань, і в уяві Станіслава постав образ цього гостя: молодий блондин з ріденьким волоссям, невисокий на зріст, під оком бородавка, на руці великий перстень з чорним каменем. Читає, мовляв, геть усі газети, що є в ресторані, і розгадує в них кросворди.