— Слухай, Стандо, я думаю, що було б непогано, якби ти взяв відпустку саме тепер. Розумієш, для нас, одружених, тоді лишаться липень і серпень… У тебе немає заперечень?
У старшини очі засяяли радістю. Проте відповідь була цілком байдужою.
— Абсолютно ніяких. Мені однаково, я не зв'язаний справами, — і, моргнувши Марекові, додав: — Гадаю, що я теж залишусь у Празі…
Войта допив каву і, згадавши цю двозначну розмову, засміявся. Карел — молодець! І взагалі, життя прекрасне! Геть сумніви, гіркоту і песимізм. Усе буде гаразд.
Що тепер робить Яна? Напевно, сидить у лабораторії і…
Войта спохмурнів. Дістав телефонний довідник, знайшов потрібну сторінку і записав щось на окремий аркушик. Навмисно повільно виписував кожну літеру —. теж робота!
Пролунав дзвінок.
Войта з полегкістю схопився. За якусь секунду перед ним сидів вимитий і виголений старшина Коукол.
— Ну то що, як ти себе почуваєш у відпустці? — посміхнувся Войта. Станіслав, склав долоні.
— Шикарно! Не можу дочекатися, коли ми… коли виберемося кудись на прогулянку.
— Виберемось, ще й як виберемось! Уже сьогодні. На скільки в тебе відпустка?
— На чотирнадцять днів.
— Гм. — Войта глянув спідлоба на свого приятеля. — Я, Стандо, супротивник жорстких планів, але гадаю, було б непогано нам спланувати…
— Що спланувати?.,
— Щоб за ці чотирнадцять днів ми здали роботу без браку і хвостів! Що скажеш?
— Я — за!
— І коли б навіть черепки летіли?
— Навіть разом з тачками!
Вони розсміялися, радіючи взаємному розумінню. Войта поставив перед гостем чашку кави і ляснув долонею по столу.
— Тоді ближче до діла! Що я назбирав, знаєш?
— До останньої літери. Сьогодні вранці ще раз зайшов до управління і перечитав.
— Чудово. Тоді розкажи мені, що ви тут робили у зв'язку з цим Піттерманом!
Старшина почав довгу, докладну розповідь.
Войта не перебивав його. Лише по закінченні розгорнув свого нотатника, щось коротко занотував і замислився. Станіслав з подивом відзначив, що його партнер весь час наспівує початок якоїсь дивовижної пісеньки:
— «Якобс», — нарешті промовив Войта. — З цим паном у мене свої рахунки; хотілося б потиснути його ніжну ручку. Це має бути справжній джентльмен! Гм, і ресторан «Під терням» теж не дрібничка. Може, там домашня кухня і міцне пиво, якщо його так уподобав наш гість із закордону. Але найважливіше, Стандо, це отой телефонний номер! — Він намалював на папері великими цифрами 9 3 1 3 1 7. — Я абсолютно згоден з капітаном, що Піттерман записав його у телефонній будці на Жижкові. Певен, що це єдиний контакт, на якому його захопили. Управління національної безпеки в Браніку!.. Ти там роздивився трохи, Стандо?
— Роздивився. Нічого, звичайно!
— Наче можна було чекати чогось іншого!
Станіслав засміявся.
— Ну, то з чого ж ми почнемо?
Войта захоплено вивчав стелю. Раптом він вп'явся очима в Коукола і спокійно вимовив:
— Я гадаю, почнемо з того, що ти мені повідомиш справді про все, що знаєш!
Старшина розкрив рота. А Войта, штрикнувши пальцем йому у груди, додав:
— Наприклад, чому ти думаєш, що Піттерман мав завдання здійснити диверсію у військово-повітряних силах?
У Коукола почервоніли навіть кінчики вух. Він спробував посміхнутись, але не стримався і вигукнув:
— Кольки тобі в печінки! Звідки ти дізнався?
Войта знизав плечима.
— Я все знаю! Ви тільки мене ще не знаєте, але скоро взнаєте і ще у мене поплачете! Отже, кінчай, Станіслав, дебати і розповідай.
— Я… власне… — м'явся старшина, — як би це тобі пояснити… Розумієш, воно ще таке неясне, і я навіть не хотів передчасно…
— Розумію. А що, власне, сталося?
Коукол зітхнув і розповів про все, що трапилося з ним позавчора на набережній біля Карлового мосту, У ресторані «Під терням» і в будинку, де схвильований надпоручик військової авіації відвідав якусь Елу Вагантову…
— Бачиш, усе висить у повітрі, — закінчив старшина. — Можливо, це якась безглузда історія і на неї не варто витрачати часу. Але… — не доказавши, він почухав носа.
— Але ж… у тебе свербить ніс, га? — Войта підвівся й заклавши руки за спину, почав міряти кімнату кроками. — Слово честі, друже, мені здається, що тут щось є. Нарешті, — Марек зупинився, — цей блондинистий молодик, безперечно, гратиме роль у виставі. Спочатку до ресторану лазить Піттерман, а тільки-но він зник, починає цей.
Він ще раз подивився на обривки загадкової фотографії і спохмурнів.
— Не виключено, що це могло бути… Але з пальця нічого не висмокчеш! Треба йти і перевіряти, Стандо.
Войта сів до столу і взяв папірець, на якому перед тим щось виписав з телефонної книги.
— На сьогодні тобі вистачить оцього: я гадаю, краще починати розшуки в музеях, ніж по антикварних магазинах. Отже, іди насамперед у музеї.
Не реагуючи на посмішку старшини, Марек вів далі:
— У Празі сімнадцять музеїв…
— О господи! — застогнав Станіслав.