— Ніяких відмовлень! Я сердитий, коли мені відмовляють. Кланяюся красненько панночці! Що це ви так рано-раненько?
— А йдіть ви… — відмахнулася Юльча, водночас уважно розглядаючи хлопця.
Розпалений гість ледве дочвалав до стіни і важко впав на стілець недалеко від блондина. Не встиг пан Шматлік поставити склянку, як вантажник одним духом перехилив її і замовив ще.
— Цьому янголятку теж, якщо ви дозволите, дорога маркізо, — він чемно вклонився.
Юльча хихикнула.
— Я не п'ю… зранку.
Але п'яний кавалер уже забув про неї. Голова його враз обважніла, він сидів, втупивши погляд в убрус. Офіціант приніс ром, і хлопець, потроху попиваючи, забубонів щось собі під ніс. Інколи можна було розібрати окремі слова з цього нескінченного монолога:
— … ти не дуже розганяйся з цим… Я Франта чи не Франта?.. Ну ото ж то!.. А про ці сходи хай мені ніхто не нагадує…
Панна Юльча спочатку демонстративно копирсалася в сумці, потім, тримаючи кінчиками пальців сигарету, підійшла до підпилого хлоп'яги.
— Ну то що, є вогник? — жінка нахилилася до нього, багатозначно посміхаючись. Той підвів голову, подивився на неї і почав нишпорити в кишенях.
— Хвилинку, одну хвилинку, — вибачився він, коли пошуки не дали бажаних наслідків, — зараз усе влаштуємо. — Він дістав сигарету і підійшов до столу, де сидів блондин. — У вас немає часом сірника, юначе?
Блондин, який спостерігав за ним холодними очима, мимохіть відсахнувся: парубійко дихнув на нього кислуватим запахом сивухи. Мовчки дістав коробок. Вантажник після кількох спроб нарешті припалив і з набридливим панібратством подивився на молодика.
— Побий мене грім, якщо ви не Ладя Мразек з Лібень! Щось ваш циферблат дуже знайомий. Я питаю, ви не Ладя Мразек? — Хлопець не дочекався відповіді. Блондин читав, вдаючи, що нічого не чує. — Ніякий ви не Ладя Мразек! Той би давно надавав мені ляпасів!
Вантажник сів за свій столик, недбало дав припалити Юльчі, обхопив голову руками і почав ритмічно похитуватись із сторони в сторону. Юльча хвилинку постояла, зневажливо знизала плечима і відійшла.
Пан Шматлік нервував. Він вибіг на вулицю, обмацуючи очима кожного перехожого, але клятого Їржички не було видно.
А бундючний блондин у кутку біля вікна читав, сьорбаючи каву, час від часу байдуже оглядав приміщення або визирав у вікно. Потім несподівано відкрив пачку сигарет, запалив і випустив клуб диму…
Старий пан Колачек сидів, втупивши погляд сльозавих очей у склянку пива. Юльча нудилася. Підпилий вантажник важко погойдувався у напівдрімотній млявості знеможеної людини.
Що ж тут відбувається — поки що Войті сказати важко. Підозрілий блондинчик спокійно сидить, читає, попиває каву, палить. Нічого не пише, не видно, щоб він кинув під стіл якийсь папірець, хоча вважають, що він виконує роль зв'язкового.
«Може, молодик пильнує схованку, що є в цьому приміщенні?» — Марек непомітно обмацав під убрусом спід столу. Налапав між дошками тріщину в палець завширшки. Так, це могло бути схованкою, але навіщо ж тоді цьому блондину стирчати тут годинами?
Раптом зашелестіла газета. Мовчазний читач знову дістав сигарету і, припаливши її від попередньої, випустив кулясту хмарку диму. Войта поклав голову на руку і примружив очі. Можна було подумати, що він заснув важким, неспокійним сном п'янички. Насправді Марек стежив за незнайомцем ще з більшою напруженістю ніж доти.
«У чому ж справа?» — міркував Войта розгублено. Він відчував, що в цій ситуації, є багато дивного, неприродного. Що і у цієї, на перший погляд звичайної людини, яка читає, теж дещо не відповідає дійсності. Войта був певен цього, але довести не міг.
Куточками напівзаплющених очей він ще раз пильно оглянув блондина. Робив це крадькома, знаючи, що прямий пильний погляд діє на чутливу людину, наче дотик.
«Ага, он воно що: цей молодик не читає! Хоч і дивиться уважно на газету, але не читає! його увага зосереджена на чомусь іншому». Войта згадав підпоручика Гомолу, з яким довгий час працював у одній кімнаті. Той теж інколи виймав з шухляди товсту книжку, відкривав її на першій-ліпшій сторінці і зосереджено читав хвилин двадцять-тридцять. Спочатку Марек дивувався, але спостерігаючи за підпоручиком, помітив, що Гомола не читає, а тільки дивиться в книжку, час від часу перегортаючи сторінки. Підпоручик признався, що він просто звик міркувати над книжкою. «От і з цим молодиком така ж сама історія! Різниця лише в тому, що він не міркує, втупивши погляд у книгу, а чимось зосереджено займається. Але чим?» — Войта засовався на стільці, щось промимрив і, перемагаючи відразу, допив ром.
«Читач» пильно подивився на нього, потім одвернувся і спокійно припалив нову сигарету. Сумна панна Юльча попрямувала до стойки. А Войта, низько опустивши голову на груди, подумав: «Ну й смалить же! Уже втретє припалює сигарету від сигарети. Дивиться в газету і, систематично піднімаючи руку з сигаретою, курить… Курить!»
Ось воно! Ось те, що схвилювало Войту. Грім його побий, але ж цей молодик, власне, не курить! Він просто випускає дим так, як це роблять жінки, які іноді у компанії палять для годиться!..
Що ж, власне, робить цей чоловік, просиджуючи тут годинами?
Ледве перемагаючи бажання розплющити очі і глянути прямо перед собою, Войта стежив за блондином. Він відчував, що десь поряд, варто тільки простягнути руку, відкриється таємниця, яку дбайливо приховують.
Але де вона? І що за нею криється?
З методичністю автомата чоловік піднімав руку на рівень рота; ось він втягнув дим, кілька секунд потримав у роті і одним подихом випустив…
Куляста хмарка повільно розтанула в повітрі.
Знову сигарета в роті, блондин стулив губи так, наче збирався свиснути, і тепер випустив довгу кучеристу цівку диму.
«Ага, нарешті. Так, так. Саме в цьому може бути глузд! Крапка, риска! Крапка, риска! Куляста хмарка, довга цівка. — Так він випускає дим!
Інколи крапка і риска чергуються, іншим разом молодик одну за одною пускає дві-три крапки чи риски… — Войта намацав у кишені піджака олівець. — Шкода, що папір у нагрудній кишені, — подумав він розчаровано. — Отже, лишається одне…»
Марек затис олівець у руці і почав фіксувати значки на дерев'яній лавці. Незабаром він помітив, що блондин іноді робить трохи довші паузи між затяжками. Войта зрозумів, що це він відділяє літеру від літери. Тоді Марек і собі почав ставити довгі вертикальні риски. Добре, що лавка з м'якого і світлого дерева.
Це було довге і стомлююче заняття. Блондин висмалив ще шість сигарет, а Войта за цей час ще раз «прокинувся», йому здалося неприродним, щоб людина так довго спала, і він мусив двічі замовляти ром, якого вже не хотів приймати шлунок, мусив плескати з офіціантом, навіть завести пісню, і за всім тим не проґавити жодного руху пристрасного курця. Марек лаяв себе, що не знає азбуки Морзе, крім кількох літер. Він зрозумів тільки три риски, це «О», і три крапки, це «С»!
Нарешті невтомний курець відклав газету, зіжмакав недокурену сигарету, ляснув пальцями, покликав офіціанта і розплатився.
— Може, вип'єм по одній, шефе? — заволав Войта, дивлячись на нього удавано тупим поглядом.
Блондин не відповів, він солодко потягнувся і, не поспішаючи, вийшов з ресторану.
Войта шкодував, що не може піти слідом. Натомість Марек швидко переніс значки на папір і витер лавку. Йому вже не сиділося. Він заплатив і, перейшовши до столика біля вікна, почав вибирати недокурки з попільнички. Вибирав не для того, щоб встановити особу незнайомого; просто хотів роздивитись навколо з того місця, де сидів невідомий сигналізатор.
Визирнувши з вікна, Войта побачив звичайну празьку вулицю і навпроти два будинки аж до четвертого поверху.
Тут він пригадав, що в одному з цих будинків, як повідомив Станда Коукол, мешкає красуня Ела Вагантова, до якої ходить на побачення надпоручик авіації. Войта похитав головою і замугикав якусь пісеньку.
Біля стойки, на подив пана Шматліка, п'яний вантажник купив телефонний жетон і вкинув його до апарата. Войта не розмовляв. Почувши на протилежному кінці дроту жіночий голос, він повісив трубку і посміхнувся.
«А вона все ще вдома!..»
Марек не міг перемогти гострої цікавості.
У крамниці купив азбуку Морзе і, примостившись на лавці у парку, почав розшифровувати значки. Це було не важко, але незабаром він розчарувався. На папері з'явилися окремі літери:
БСДБГААВКОСК…
«Шифр!» — подумав Войта і похитав головою. Перевівши усі значки на літери, а їх вийшло п'ять рядків, він поїхав до Котрбатого.
Капітана в управлінні не було, його викликали на нараду. Войта залишив на столі шифр і записку, в якій просив передати все у шифрувальний відділ, а, діставши відповідь, повідомити його про наслідки. Ярушка посміхнулась і сказала, що Гомола пішов добувати інформацію про якогось Вацлава Тламіху. Виходячи з управління, Войта уявив, як сушитиме Карел голову, мізкуючи, де це він так швидко знайшов «мертву схованку»…
«Нехай спитає у мене! — радів Марек. — Я йому скажу: так, друже, людина мусить спочатку стати інвалідом і дозріти для роботи в архіві, щоб потім зуміти за півдня натрапити на такий слід!»