170843.fb2
— Я згоден. Тобі ще треба відпочити, Войто. Раніше ти не нервував, коли нам у чомусь не щастило. — Зрозуміти було важко, говорить старшина серйозно чи іронізує. В усякому разі, Войта насурмонився, але Котрбатий підняв руку.
— Зачекайте, — мовив він рішуче, — не про це йдеться! Насамперед, я поінформую про дещо, а потім, Войта, можеш вирішувати, лишатися тобі чи повертатися. Ти у відпустці, отже, використовуй її, як знаєш.
Капітан розкрив синю папку. В ній лежало два невеличких аркуші паперу. Войта здивувався, коли помітив, що пальці Карела злегка тремтять. Нічого подібного раніше не було.
Котрбатий взяв густо списаний на машинці більший аркуш.
— Товариші! — почав він голосом, мало не урочий тим. — Ось два документи, які мають неабияке значення для нашої справи. Перший — рапорт підпоручика Гомоли про наслідки його сьогоднішніх розшуків — інформація про Вацлава Тламіху, завідуючого комунальним закладом «Гостинність» у Шумаржові, Піховського району.
Войта подався вперед. Капітан усміхнувся куточку ми вуст і прочитав.
— «Вацлав Тламіха… національність і таке інше. Учень офіціанта, в 1921–1929 роках працював у ресторанах, як правило, найнижчої категорії. Батько загинув у світову війну, мати вдруге вийшла заміж, і вітчим вигнав молодого Вацлава з дому. Мати померла 1926 року.
У Вацлава Тламіхи було дві сестри. Старша вивчилася на кравчиню, рано вийшла заміж за робітника з майстерні рукавичок і переїхала з ним до Римаржова на Мораві, де її чоловік відкрив власну майстерню. Померла в 1947 році. Молодша сестра спочатку працювала на цегельні, згодом пустилася берега і стала професіональною проституткою. Була зареєстрована в празькому поліцейському управлінні під номером 3866. Померла в 1934 році від сухот». — Капітан вимовляв слова монотонно, невиразно, але Войта відчував у його голосі збудження. Перед очима постало широке обличчя Тламіхи із скуйовдженими жмутиками сивуватого волосся над покаліченими, вузлуватими вухами, що свідчили про безліч ударів… — «Від 1929 до 1932 року Вацлав Тламіха був безробітний. У цей період він жив час від часу в мотольських печерах, шість разів його затримувала поліція за бродяжництво, бунтарство тощо.
У 1931 році його засудили на п'ятнадцять діб ув’язнення за те, що під час сутички безробітних з поліцією на Сміхові у відповідь на вимогу поліції розійтися, відмовився зробити це.
В 1932–1937 роках Тламіха був професіональним борцем мандрівного цирку. Жив тоді у офіціантки Алоізії Кратохвілової, яку в 1937 році покинув. Алоізія Кратохвілова працювала в той час у празькому нічному ресторані «Розетта», де Вацлав Тламіха іноді підробляв, працюючи швейцаром». — Станіслав Коукол не втримався і присвиснув. Котрбатий глянув на нього і повторив: — Так, у ресторані «Розетта», власником якого був уже відомий нам Густав Піттерман.
— Далі, далі! — вигукнув Войта нетерпляче. Він зрозумів, що саме схвилювало Карела.
В цей час до кімнати увійшла Марта з чашечками кави. Вона хотіла розповісти щось веселе, але, відчувши напруження, швиденько накрила стіл і вийшла.
— «Під час окупації Вацлав Тламіха працював чорноробом на авіаційному заводі. У 1943 році разом з іншими вісьмома робітниками був ув'язнений гестапо за саботаж і крадіжку матеріалів. Через десять тижнів його випустили. (Для того, щоб з'ясувати, що сталося з рештою в'язнів, потрібен час). Після звільнення Тламіха знову працює швейцаром у ресторані «Розетта». Я архіві поліцейського управління того часу є ще одна згадка про нього. В листопаді 1945 року власник ресторану Густав Піттерман звинуватив Тламіху в крадіжці коштовностей на суму 350 000 крон. Вацлава заарештували, але він вину свою заперечував. За кілька днів слідство й справді припинилося, оскільки Густав Піттерман забрав свою заяву, пояснивши, що коштовності знайшлися.
На початку березня 1948 року, коли Густав Піттерман утік за кордон, а ресторан «Розетта» було закрито, Вацлав Тламіха виїхав з Праги і згодом оселився у селі Шумаржов на Шумаві». Здавалося, Котрбатий збирається читати далі, але він несподівано випростався і вичікувально подивився на співбесідників.
Коукол вдарив кулаком по столу.
— Гомола заслужив подяку! — вигукнув він захоплено. — Але чому його тут немає?
— Я дав йому ще одне завдання, — відповів Котрбатий після короткої паузи. — Ну, товариші, що ви на це скажете?
— Що ми скажемо? — Войта підвівся. — Я гадаю, багато що. Старий Піттерман особисто знав Вацлава Тламіху! Добре знав його і небіж Піттермана Лойзічек. Я, товаришу начальник, охоче познайомився б з Алоізією Кратохвіловою! І, безперечно, постарався б розшукати в архіві протоколи про крадіжку коштовностей. — Марек кілька секунд помовчав, а потім додав. — Відверто кажучи, мене цікавлять не стільки протоколи, як питання, хто тоді вів слідство.
Капітан скоса глянув на Войту.
— Чому? — запитав.
— Я шукаю гачок, — Войта вів далі, — на який вони спіймали Тламіху, домагаючись його згоди. Можливо…
— Можливо, — кивнув начальник, зробивши на папері якусь позначку, — ми знайдемо ці протоколи. А тепер, друзі, я вам прочитаю два останні речення з рапорту Гомоли. Гадаю, що саме вони… — І, не договоривши, Котрбатий швиденько прочитав — «З родичів Вацлава серед живих є лише його небіж, син старшої сестри Тламіхи. Звуть його Зденек Матоуш, він офіцер чехословацької армії, гарнізон його поки що невідомий».
Капітан підвів голову і помітив, як його співбесідники перезирнулися.
— Бачу, вам щось спало па думку. Правильно, мені теж.
— Але ж… — перебив його старшина уривчастим від хвилювання голосом.
— Піттерман дістає завдання здійснити диверсію в нашій авіації. Але чомусь несподівано звертається до непомітного стрийка десь на Шумаві. Що йому від нього потрібно? Ти запитав себе про це, Войто? Та, бачите, у стрийка виявляється небіж льотчиком? Чи не здається вам, що це мало вирішальну роль?
— Але ж… — промовив Коукол і глянув на Войту.
Котрбатий звів брови.
Войта махнув рукою, коротко мовив:
— Давай, Стандо! Тепер уже викладай!
І Коукол почав сповідатися…
Войта слухав з не меншою увагою, ніж начальник, хоч пригоди старшини на набережній і в карлінському будинку йому були відомі. До розповіді старшини він додав сьогоднішню історію «вантажника» в ресторані «Під терням».
— Після цього я поїхав до тебе і залишив на твоєму столі шифр, який комусь передавав блондин. — На цьому Марек закінчив свою оповідь. — Не думаю, щоб усе це мало якесь відношення до справи Піттермана, але ця справа варта уваги. Сумніваюся, що юний любитель газет ходить туди передавати прогнози погоди на завтра. За ним треба стежити й надалі. Можливо, натрапимо на якусь нелегальну групу…
Запала тривала мовчанка.
Коукола дратувало голосне і розмаїте цокання багатьох годинників, він совався на стільці і покусував нігті. Нарешті начальник промовив спокійним і твердим голосом:
— Прошу вас, Коукол і Войто, все викласти письмово, і щоб завтра о дев'ятій це було в мене на столі.
Старшина мимохіть випростався.
— Буде зроблено!
Котрбатий знову відкрив папку.
— Перш ніж переходити до остаточних висновків, я прочитаю вам розшифрований текст, що його…
— Невже? — вигукнув Войта.
— Так, зроблено. Це, виявляється, зовсім примітивний, аматорський шифр, і капітан Янак прочитав мені його прямо з твоєї записки. От дивіться!
Войта нетерпляче схопив папірець і прочитав:
— «… не закінчувати операцію і перервати зв'язок усе схова наступний пароль алоїз сигнал телеф або письм привіт маркеті небезпека негайно тікай переведе ян майєр бор завтра остан інформація».
Старшина, зазираючи Войті через плече, прочитав уголос:
— Не закінчувати операцію і перервати зв'язок. Усе сховай (або сховайте). Наступний пароль «Алоїз». Сигнал телефоном або письмовий «Привіт Маркеті» означає небезпеку. Негайно тікай! Переведе тебе Ян Майєр, Бор. Завтра остання інформація.
— Пароль «Алоїз», — буркнув Войта. — Знову випадковість?
— Це група Піттермана! — сказав Котрбатий рішуче. — Вони вже знають про його смерть. Тому вирішили перервати зв'язок і, не закінчивши операцію, відступити!
— Тепер і я вірю в це. Стандо, вікна в квартирі Ели Вагантової виходять на вулицю?