— Так.
— Ну, звичайно, — мовив Войта і запалив сигарету. — Я відразу подумав, що сигнали зв'язкового блондина приймали в будинку навпроти, з квартири Ели Вагантової…
— А у неї бував надпоручик авіації! — зойкнув Станіслав.
Войта повів плечима.
— Треба поспішати, — мовив Котрбатий, — поки група не зникла. Що з тобою, Войто?
Обличчя Марека було спокійне, коли він промовив:
— Я гадаю, точніше буде сказати «поки група не здійснила операцію і не зникла»!
— Як це? Адже вони дають завдання не закінчувати операцію, перервати зв'язок.
— Ти не знаєш однієї деталі, Кареле, текст цього повідомлення не повний. Я не записав початку. Блондин уже встиг щось передати, коли я зрозумів, що він сигналізує.
— Гаразд, — погодився Котрбатий. — Хай щось було й перед цим. Але це нічого не змінює в тексті, який ми маємо.
— А що коли змінює. Був би щасливий випадок, якби перший знак, який я зафіксував, співпадав з початком слова.
— Не розумію…
— Ну, звичайно ж! — вигукнув Войта схвильовано. — А що коли уся ця передача мала звучати так: «Становище небезпечне, закінчувати операцію і перервати зв'язок?!.»
Капітан запнувся.
— Тоді тим більше… Власне, ти, мабуть, маєш рацію.
Цієї миті настирливо задзвонив телефон. Котрбатий підійшов і хвилину слухав. Потім гукнув у трубку легковажно:
— Класно! Ну давай, катай сюди, у нас тут весело! Так. Свиснеш під вікном…
Капітан обернувся до товаришів. Обличчя його свідчило, що він дізнався про щось важливе.
— Це був Гомола. Я послав його до військових, і він мене щойно повідомив, що небіж Вацлава Тламіхи надпоручик Зденек Матоуш служить у з'єднанні реактивних винищувачів, яке базується у Празі.
— Так воно й є! — видихнув з полегкістю Коукол і, поглянувши на Войту, похмуро забурмотів: — Я не хотів казати, але… щодо твого «пана резерва»… коротше, мій надпоручик білявий, високий на зріст, худорлявий!
Був ранок, звичайний, спокійний. До ресторану «Під терням» на Соколівській вулиці вдерлося троє збуджених чоловіків з клумаками. Вони сіли за столик у темному кутку залу.
— Ху, я вже по саму зав'язку ситий Прагою, — віддихувався ставний чоловік років сорока п'яти у картатій сорочці. — Жарко і пилюка! Хіба не краще у нас в Опочні? Пане кельнер, три пива, міцного і щоб добре охолоджене було!
Не встиг пан Шматлік принести склянки з пінявими шапками, як галасливі гості забажали пограти в карти.
Вони стягли убрус, і чоловік у картатій сорочці, вправно тасуючи колоду, спитав:
— То що, зіграємо в очко, га?
— Панове, панове!.. — Пан Шматлік застережливо посварився пальцем.
— Та ми ж на сірники, — засміявся один з гостей, засмаглий брюнет. — Ну, я здаю. Йозеф, зніми!
Вони почали ляскати картами об стіл.
Пан Шматлік підійшов до стойки і кинув на тацю перед товстим буфетником три скляних намистинки.
Коли б офіціант відчинив за стойкою двері, що вели на чорний хід і вийшов у під'їзд, то побачив би двох чоловіків, які стукали в двері до двірнички.
— Пожежна інспекція, — заявили вони офіціально, показуючи документи. — Ми повинні обстежити горище вашого будинку.
— Господи, — невдоволено сказала жінка. Вона саме збиралася готувати обід, а крім того, совість її щодо горища була не чиста. Отож, взявши ключ, вона стурбовано попленталася на горище.
Пожежники поспіхом оглядали балки, ринви, комини, багатозначно хитаючи головами.
— Треба план скласти, — сказав нарешті один, відкриваючи портфель. — Ви можете йти, а ключ ми вам занесемо.
Жінка, що переступала з ноги на ногу біля дверей, полегшено зітхнула. Щастя, що тут сьогодні немає нічиєї білизни!..
Тільки-но за двірничкою грюкнули двері, як один з пожежників одчинив дахове віконце.
— Чудово! — промовив він заспокоєно. — Приготуй інструмент!
Другий уже діставав речі, які не дуже пасували до їхнього фаху: чорну матер'яну фіранку з двома отворами і польовий бінокль. Фіранку повісили на віконце.
А внизу в цей час пан Шматлік неприязно стежив за блондином, який, не поспішаючи сунув до столика біля вікна.
«О, цей уже тут! — подумав. — А пан Їржичка… кольки йому в печінку! Врешті, що мені до того. По мені, то хай цей лайдак тут хоч спить». — Він механічно позбирав з усіх стільців газети і склав біля гостя.
— Кави! — як завжди, сказав блондин і байдуже глянув на картярів, що сиділи ліворуч од нього.
— Очко! — вигукнув з азартом один гравець і згріб засмаглими руками сірники. — Банк мій.
Картярі зняли піджаки, позасукували рукави сорочок, а чоловік у картатій сорочці, звертаючись до одного з своїх друзів, який саме лічив сірники, сказав:
— Ти старого Нивлта знаєш? Ну, з Нового Міста? Він в Опочні видав заміж дочку і тепер їздить до неї мало не щонеділі. Так ото він торік, граючи в двадцять одного в ресторані «Під баранцем», тричі за вечір набирав очко. І щоразу, коли йшов ва-банк!
— Буває, — погодився флегматик. — Я одного разу зірвав банк, маючи тринадцять очок, бо банківник увесь час прикуповував. Варто зупинитися на двох картах, як будь-кого налякаєш.
— Еге ж, психологія, — усміхнувся щасливчик, що саме виграв. — Ще?
Блондин поклав на стіл пачку сигарет і розгорнув газету.
У цю хвилину в квартирі Ели Вагантової задеренчав дзвінок. Довгий, довгий, короткий.
Красуня незадоволено пересмикнула плечима і відчинила. Увійшов сивий, худорлявий чоловік з текою. Він не промовив жодного слова, не глянув на хазяйку. Жінка мовчки зникла у ванній кімнаті. Вона занурилася в ароматну воду, заплющила очі і подумала: «Отак би заснути. Довго, довго спати…»