Його товариш сидів поряд з нотатником на колінах, дбайливо складав невеличкий, але, мабуть, складний прилад.
— Щось рухається, — прошепотів «пожежник» з біноклем, — приготуйся.
Той швидко підняв прилад, уважно дивлячись униз.
На четвертому поверсі будинку навпроти у третьому вікні ліворуч хтось стояв. Вікно напіввідчинилось, і чоловік ретельно витрусив ганчірку.
— Починай, — сказав «пожежник».
Прилад у руках його товариша кілька разів тихенько клацнув. Лише тепер навіть необізнана людина зрозуміла б, що то незвичайний, але досконалий фотоапарат.
В цей час в ресторані блондин помалу запалював першу сигарету.
— У мене вже немає сірників, — поскаржився гравець у картатій сорочці. — Пане кельнер, коробок сірників!
— Кому не щастить у картах, щастить у коханні, Йозеф! — вишкірив зуби смаглявий.
Йозеф несподівано зареготався:
— Хлопці, хто чув анекдот про пана Кона, який щовечора грав у карти із своєю жінкою та паном Рубічеком? — І, озирнувшись навкруги, чоловік пошепки почав оповідати…
А в кабінеті капітана Котрбатого сиділи Войта Марек, Коукол і Гомола.
— Все зроблено згідно з вашим наказом, товаришу начальник. Хлопці на своїх місцях. Сержанти Лацина і Жейдлік — зв'язкові, — доповів Гомола.
— Гаразд. Отже, лишається тільки чекати.
Капітан відкрив синю папку і подав Марекові якісь папери.
— Ознайомся з протоколами про звинувачення Вацлава Тламіхи в крадіжці дорогоцінностей у листопаді сорок п'ятого. Вельми цікавий матеріал, і, щоб не забув, слідство вів доктор Едуард Коржан…
Войта здивовано вигнув брови.
— Не знаю…
Капітан сухо засміявся.
— У серпні сорок восьмого пішов на пенсію з огляду на політичну ненадійність.
— Ого! Тоді цілком можливо, що Коржан влаштовував у себе побачення Піттермана з Тламіхою. Звичайно, мабуть, це був не сам Піттерман, а хтось інший. Словом, закордонний вербувальник. Міг таку роль зіграти пан Коржан, га?
— Ви гадаєте, що це припущення принесе користь у цій справі? — спитав капітан.
— Безперечно.
— То ми знайдемо пана Коржана і запитаємо його!
— Будемо сподіватися, що старий ще не помер, — пробубонів Войта і почав читати. Але перегорнувши другу сторінку, зловив себе на тому, що думає про інше.
Так, він думав про чоловіка, якого вже звик вважати своїм суперником. Шумаржовський убивця, перерізав нитку, по якій за ним ішов Войта, йшов від шумавського села до Праги.
Войта знов і знов повторював дев'ять прізвищ, які вивчив напам'ять.
— Конайзер, Матейка, Ранда, Жлува, Райнбергер, Краль, Цацак, Волейнічек, Пошовський. — Войта зніяковів, помітивши, що друзі дивляться на нього з подивом. Вибачливо усміхнувшись, він знову почав міркувати. Дев'ять чоловік! Хто з них убивця? А може, злочинець — зовсім інша людина? Це була б поразка! — Думки вихором кружляли в голові. Оте число, кляте число 931317. Безмовне, непроникне. Як його не крути, а воно не хоче, не збирається виказати свою таємницю. Це химера або ключ. Третього не існує. А може, воно взагалі не має ніякого смислу або має, і великий, справді великий! «Дев'ять, три, один, три, один, сім…»
— Сімка? Хай буде в мене, — мовив гравець у картатій сорочці, роздавши усім по карті.
— Мені? Ну, давай! Гм… Так, беру, щоб ти знав! Досить!
Засмаглий брюнет відкрив свої карти.
— Двадцять! Граю відкрито!
— Сім… туз… дама! Ось тобі, маєш! — вигукнув весело Йозеф. — Наче намальовані! Давай сюди, давай сюди! Нарешті я тебе накрив! Хлопці, це треба відзначити. Пане кельнер, три по сто чого-небудь міцненького!
— Виграв п'ятнадцять сірників, і коштуватиме тобі п'ятнадцять крон, — зареготав смугляк.
— Дурниці! — Йозеф розвеселився. — Увечері будемо вдома, знаєш сам, знову надіну на шию подружній хомут. Ну, хлопці, — підняв він чарку, — щоб ми були гладкими!
Пан Шматлік, принісши картярам горілки, помітив, що біля двох лежать маленькі папірці з якимись позначками. «Мабуть, записують виграші. Ото ще бельбаси! — подумав офіціант зневажливо і позіхнув. — Краще б пішли погуляли, погода чудова! Якби моя воля, й хвилинки б не сидів тут…»
Мовчазний гість біля вікна взяв нову газету і запалив ще одну сигарету.
— У цього теж клепки не вистачає, — бурчав про себе пан Шматлік. — Чадить тут, наче Колбенка<sup>[17]</sup>! — І, проходячи повз його столик, навмисно замахав серветкою, розганяючи хмару тютюнового диму.
— Можна йти, — сказав «пожежник», ховаючи фотоапарат. — У мене все готово.
Чоловіки обережно зачинили вікно.
Віддавши ключ двірничці, яка зраділа, що все скінчилося благополучно, вони вийшли на вулицю. Пройшовши метрів сто, один «пожежник» дістав сигарету і, підійшовши до юнака, який саме запалював, чемно попросив вогню.
— Старий сивий чоловік у темному костюмі, — прошепотів він, нахиляючись до сигарети. — Маленькі вуса.
У бічній вулиці «пожежників» чекав старий облуплений «Мінор». Чоловіки сіли і, поки автомобіль на великій швидкості мчав до центра Праги, перевдяглись у цивільне.
Не минуло й години, як обидва зайшли до кабінету капітана.
— Товаришу капітан, ось фотографії чоловіка, який у вказаному приміщенні приймав сигнали, — доповів старший і поклав перед начальником фото великого розміру. Трохи згодом він розповів про те, що цей чоловік повідомив про свій прихід, витрусивши з вікна ганчірку. Потім сидів біля нього з нотатником і записував сигнали, поглядаючи вниз в бінокль.
— Дякую, товариші!
Котрбатий відпустив обох і почав з Войтою і Коуколом розглядати фото. Знімки були чіткі, досконалі: ось чоловік витріпує з вікна ганчірку, ось він сидить з біноклем, ось пише, схилившись над підвіконням. Кілька знімків зафіксували окремі деталі його обличчя.
— Перший, — лаконічно відзначив капітан і висипав на стіл карамельки. — Беріть, хлопці.
Але ніхто не скористався з такої нагоди.