Йозеф почав захоплено розповідати примітивний анекдот. Його зацікавлено слухав смуглявий брюнет, а худорлявий співбесідник, засунувши руку під розстебнуту сорочку, погладжував себе по запалих грудях. Закінчивши анекдот, Йозеф перший почав голосно сміятися, до нього приєднався смаглявий, і в їхньому реготі зовсім не було чутно, як щось стиха клацнуло.
Худорлявий схопився за карти обома руками.
Нарешті блондин підвівся, розплатився і, великодушно залишивши панові Шматліку здачу, вийшов на вулицю.
Гравцям теж набридли карти, і вони схилилися над папірцями.
Йозеф, звіривши значки, не більше як за три хвилини шепнув:
— Той самий ключ.
Він подав папірець худорлявому і сказав:
— Їдьте!
— Їду, товаришу капітан, — відповів той пошепки, а вголос вигукнув: — Ну, бувайте, хлопці, зустрінемося на вокзалі. Тільки не насмокчіться десь іще!
Він вийшов з ресторану і, пройшовши метрів сто, дістав сигарету. Підійшовши до молодика, що саме зупинився край тротуару, попросив припалити.
— Все гаразд, — повідомив тихо. — А у вас?
— Їндра пішов за блондином, а я чекаю старого. Прошу, — сказав юнак усміхаючись.
А за годину худорлявий стояв перед Котрбатим і доповідав:
— Товаришу капітан, ось фотографії чоловіка, який передавав сигнали! А це текст передачі, дешифрований капітаном Янаком…
— Дякую, товаришу старшина!
Котрбатий поклав фото на стіл.
— Другий, — промовив він. — Тепер ще гарна панночка…
— Текст, насамперед текст! — вихопився нетерпляче Войта. Начальник посміхнувся.
— Спокійно, спокійно! Твого «пана резерва» ми теж спіймаємо. — Він розгорнув маленький папірець, швидко передивився зміст і лише після цього прочитав: —»Повідомлення дістали. Вбивство було помилкою. Обережність! До неділі зльот кінчити, допоможи Е!» — Котрбатий, не розуміючи, підвів голову. — Який зльот кінчити? І чому «зльот», а не «зліт». Що вони надумали?
Войта втупився в папірець.
— Дозвольте, товаришу начальник! Ми вже знаємо з учорашнього тексту, що блондин іноді опускає закінчення слів, безперечно зрозумілі адресатові. Я гадаю, що сьогоднішній текст має таке звучання: «До неділі з льотчиком кінчити, допоможи Е!» Е… е… ага. Ела! Іншого або іншої «Е» немає.
Начальник хвилину стояв мовчки.
— Можливо! — погодився він нарешті. — Очевидно, цей варіант правильний.
— Товаришу начальник, радіо! — повідомила Ярушка, з'явившись на порозі.
Котрбатий вийшов. Гомола і Коукол розглядали фото, Войта сидів, дивлячись на стелю.
За кілька хвилин капітан повернувся. Було помітно, що він чимось схвильований.
— Викликав старшина Йокль, — повідомив Котрбатий і, підійшовши до столу, взяв фото. — Йокль стежив за цим паном від Соколівської вулиці до його квартири у Вршовицях і встановив особистість цього чоловіка. Знаєте, хто він? — Піднявши знімок, капітан проголосив — Доктор Едуард Коржан!
Справа набувала дедалі конкретніших обрисів. Але багато чого ще лишилося неясним…
Під час наради на столі у капітана з'явився ще один рапорт, його подала людина, що стежила за блондином.
Капітан прочитав:
«… Чоловік, за яким я стежив, йшов пішки до перехрестя Пальмівка. Там зупинив машину і поїхав через Голешовиці на Главків міст. Біля зимового стадіону вийшов і двадцять хвилин гуляв по північній частині острова Штваніце. Потім зійшов на набережну на правому березі Влтави. На лавці поблизу Міністерства землеробства на нього чекав чоловік років п'ятдесяти п'яти, середній на зріст, на носі пенсне. Мій підопічний сів біля нього, і вони розмовляли майже десять хвилин. Підслухати розмову не було можливості, але прощаючись, мій підопічний звернувся до співрозмовника як до батька!
Після цього чоловік трамваєм № 14 доїхав до Вацлавської площі. Пройшов до музею і назад, раз у раз поглядаючи на вітрини магазинів. Потім зайшов до автомата-закусочної в пасажі Люцерна і, попоївши, попрямував до кінотеатру «Гвезда», де демонструються фільми безперервно. У кінозалі людей було небагато, молодик сидів сам у бічній ложі на балконі. Після кіносеансу повільно пройшовся Вацлавською площею. Довго читав газети у вітринах будинку редакції газети «Праца». На Пршикопі сів у трамвай № 5 і, доїхавши до Сміхова, вийшов на зупинці «Під ангелом». Зайшов у будинок № 8, де він мешкає. Встановлено, що звуть підопічного Їржі Шимандл і працює він музикантом в оркестрі, який виступає в кав'ярні «Оріон». Пощастило взнати, що його батько, Богуміл Шимандл, який живе там же, працює у Міністерстві землеробства.
Після розмови у відділі кадрів згаданого міністерства встановлено, що Богуміла Шимандла торік прийняли кандидатом у члени КПЧ. До 1948 року був членом колишньої національно-соціалістичної партії і високим чиновником тресту «Кооператива». На службі користується відмінною репутацією.
Ст. сержант Киселий».
Додаток: фото Богуміла Шимандла з матеріалів відділу кадрів Міністерства землеробства.
— Честь і слава старшому сержантові Киселому! — вигукнув Войта. — Солідний шмат праці.
Начальник роздивлявся портрет, що був доданий до рапорту. Войта заглянув теж. З фото дивився добродушний кругловидий літній чоловік, що чимось скидався на постаріле немовля.
— Шимандл, Шимандл… — бурмотів Котрбатий.
— Типовий службовець, що користується відмінною репутацією, — погодився Войта. — Якби я був сиротою, то взяв його собі опікуном. Але, можливо, він і не підозрює, що його син став телеграфістом.
Підійшов Коукол. Подивившись на фото, спохмурнів.
— Радіо, товаришу начальник, — озвалася з дверей Ярушка.
— Викликав сержант Шимечек, — повідомив Котрбатий. — Наша красуня Ела Вагантова вийшла на прогулянку. Сидить у кав'ярні «Урал» на Поріччі, чимось схвильована…
Начальник на хвилину замислився, потім доручив Гомолі, щоб той послав старшину-фотографа в «Урал» до Шимечека.
— Хай сфотографує цю жінку! Коукол такого наговорив про неї, що навіть я зацікавився!
Войта перечитав коротке повідомлення про доктора Едуарда Коржана. «Від цього можна дещо дізнатися, — подумав він. — Як це воно було тоді, в листопаді сорок п'ятого? А тепер, пане доктор, тепер ми одержуємо рапорти! То де ж він живе? Вршовиці, вулиця Доброславова, 11. Доброславова? Звідки я знаю цю вулицю? А-а, звичайно, Яна! — Серце у Войти забилося частіше. — Яна живе на Доброславовій, у десятому номері».
Котрбатий глянув на годинника.
— За хвилину до мене прийде майор армійської безпеки з приводу Матоуша. Після цього відбудеться нарада у начальства. А що робитимете ви?
— Я піду подивлюся на пана Коржана, — мовив Войта.
— Навіщо?