Погасив. Ліг спати?
Тепер треба чекати, чекати. Годину, дві. Гаразд, він чекатиме. Час повзе. Тільки двадцять хвилин.
Раптом у вікні сяйнув тьмяний, жовтуватий вогник! І згас… Знову блиснув тричі.
Войта затамував подих.
Світло було далеко і, мабуть, падало від кишенькового ліхтарика. Виблиск, темінь, виблиск, темінь… То вогник світить секунди три, то ледь сяйне.
Войта зрозумів. Сьогоднішня денна передача мандрує до свого адресата.
Де ж цей адресат?
Він обережно вихилився з вікна. Вулиця безлюдна. Хто і де приймає передачу?
Далі тут сидіти нема рації. Войта підвівся і навшпиньки попрямував до дверей. Біля ліжка на мить зупинився, обережно взяв руку дівчини і ніжно погладив. Потім вислизнув за двері і довго поволі зачиняв їх, намагаючись, щоб замок клацнув якомога тихіше…
Перетнувши вулицю, Марек заховався в темній ніші протилежного будинку.
Скрізь тихо. В квартирах не світиться жодне вікно. Де ж сидить той, кому призначені сигнали? Коржан, звичайно, сигналізує так, щоб людина бачила джерело світла, що виходить фасадом на паралельну вулицю. Навпроти Коржанового вікна — огорожа. А над нею — тильна частина будинку. Так, це прямо навпроти. Звідти…
І Войта знов відчув розчарування. Ще раз перелічив список своїх дев'яти кандидатів, жоден з них не живе у Вршовицях! І все-таки Войта схилявся до думки, що кінцевим адресатом передач, які дістають Іржі Шимандл і доктор Коржан, є отой таємничий «пан резерв». Кому ж іще могло призначатися учорашнє повідомлення: «Вбивство було помилкою».
Войта ще довго стояв, але, не побачивши ніде ні найменшої ознаки життя, пішов. На розі сержант Лацина нагадав про себе, ледь чутно свиснувши. Войта кивнув йому, щоб він ішов слідом і зачекав його біля входу до найближчого парку.
— Ви бачили що-небудь у вікні Коржана?
— Ні, товаришу поручик.
— Тоді йдіть додому. Досить. На добраніч.
— Доброї ночі, товаришу поручик!
Войта йшов додому пішки. Не хотілося чекати нічного трамвая.
Станда хропів на тахті. Кімната раптом здалася Войті порожньою і незатишною. Він підсунув стілець до вікна і, всівшись, почав шукати на небі найяскравішу зірку.
Рано-вранці задзвенів телефон. Войта спросоння налапав трубку і, не встигши притулити її до вуха, побачив, що Станда вже вмивається, схилившись над умивальником.
Дзвонив Котрбатий. Голос капітана лунав майже весело:
— Ну, то як, вояки, що там у вас? Чому це я вас не бачу?
— А у нас відпустка, — пробасив Войта, відкидаючи ковдру.
— Ага! Ну, то їдьте катером до Модржан, але перед тим я б хотів зустрітися з вами. Власне, мені потрібен Станда.
Коукол саме розтирався рушником. Він запитально глянув на Войту.
— Тебе шукає начальник, — позіхнув Войта. — Ну й шеф! Навіть з ліжка підніме…
— Ранній птах більше зловить комах, — сказав старшина. — Але де ти вештався вночі? Я о пів на першу ліг, не дочекавшись тебе.
Войта, одягаючись, пообіцяв Станді, що той розкриє рота, коли почує, про що він дізнався цієї ночі…
Точно за сорок хвилин обидва увійшли до кабінету начальника. Котрбатий, сидячи за столом, писав. Він підвів голову і промовив так, ніби від останніх слів, сказаних тут учора ввечері, їх не відділяла ніч:
— Знаєте, чого була така схвильована Ела Вагантова, коли вчора сиділа у кав'ярні «Урал»? У неї було там побачення… з надпоручиком авіації! Ось вони перед вами. — Він підсунув славнозвісну папку.
Войта подивився на фотографії, а Станда, зиркнувши через його плече, коротко зауважив:
— Ну, звичайно, це той самий, мій!
Майже на десяти фото великого формату були зображені молоді люди за столиком. Справжня красуня Ела Вагантова мала розкішне чорне волосся, великі темні очі і своєрідне чарівне личко. Офіцер з трьома зірочками надпоручика теж був молодий і ставний. Але на кількох знімках обличчя льотчика спотворювала дивна гримаса; особливо на тому, де жінка, нахилившись до молодика, очевидно, щось просила або вимагала. Офіцер дивився на жінку шалено виряченими очима.
Войта уважно вивчав фотографії, ніби хотів побачити більше, ніж там є. Так, у нього вже була власна теорія щодо Ели Вагантової та її спільника, і тепер Марек шукав те, чим міг би її вмотивувати.
Раптом він підніс одне фото ближче до очей.
— Він одружений, — зронив спокійно і підсунув знімок капітанові, вказав нігтем на вузеньку смужку навколо пальця офіцера.
Чоловіки обмінялися розуміючими поглядами.
Котрбатий поклав перед собою аркуш паперу і без будь-якої передмови почав читати впівголоса:
— «Вони сиділи вдвох за столиком майже двадцять хвилин і приглушеними голосами, але жваво розмовляли. Говорила більше вона, тоді як він обмежувався тільки короткими відповідями. Іноді голос офіцера звучав голосніше, здавалось, він вичитував жінку, та це тривало лише мить. Надпоручик був схвильований. Зважаючи на окремі уривки розмови, можна гадати, що вона умовляла згодитися на якусь подорож, але той рішуче відмовлявся. Нарешті вони дійшли згоди, підвелись і пішли в напрямку до Влтави. Неподалік вокзалу несподівано сіли у приватний легковий автомобіль. Машина на великій швидкості поїхала через міст до Голешовиць. Додому Ела Вагантова повернулася о двадцять третій годині тридцять хвилин. Зійшла з трамвая № 19, що приїхав з центра міста».
Войта мовчав, розглядав химерну стрічку диму, що спіралями піднімалася вгору від сигарети. Начальникові теж не хотілося розмовляти.
— Мабуть, нам слід було б докладніше взнати про Елу Вагантову, — озвався Коукол. — Що це, власне, за одна?
— Гомола готує інформацію, — зазначив Котрбатий і звернувся до старшини: — З хвилини на хвилину до мене прийде майор Страка з армійської безпеки. Він одвезе вас, товаришу старшина, на аеродром і покаже надпоручика Матоуша. Ми мусимо знати, чи він це, — капітан торкнувся пальцем фотографії, — чи не він.
— Буде зроблено, товаришу начальник. Я певен, що це буде він.
— А ти, Войто? — повернувся Котрбатий до Марека. Войта зітхнув.
— Я хотів би заїхати до Вршовиць подивитися на один будинок. Про це сказано у моєму рапорті.
Він поклав перед начальником інформацію про свої відкриття минулої ночі. Поки капітан читав, Войта витяг з кишені маленьку срібну монету і підкинув її на долоні.
«Ех, ти, загадковий «Юпітер з павою!..» Ти став для мене дорогоцінністю. Невже ж мене підведеш?»
Помітивши, що Котрбатий знову дивиться на нього, Войта додав:
— Хочу знайти «пана резерва».