— А шумаржовський убивця? Ти ще віриш, що староримський бог тебе кудись заведе?
Войта не встиг відповісти, як двері кабінету прочинилися.
— До вас прийшли, товаришу капітан, — повідомила Ярушка.
До кімнати ввійшов чоловік у цивільному. Капітан підвівся йому назустріч і привітався.
— Майор Страка, — повідомив він, одночасно представляючи Коукола і Марека гостеві. — Прошу, товаришу майор, сідайте! Сигарету?
Майорові було за сорок, але тримався він прямо. Обличчя його здавалося кам'яним.
— Товаришу майор, — почав Котрбатий, — старшина Коукол готовий поїхати з вами на аеродром. Як ви вважаєте, йому треба бути в цивільному чи одягнути форму?
Майор довго і пильно дивився на кінець запаленої сигарети.
— Хай лишається у цивільному, — промовив він нарешті грудним голосом. — Ми нікуди не поїдемо.
В приміщенні запала тиша.
Після хвилинної паузи майор підвів повіки і, поволі обвівши поглядом присутніх, додав:
— Надпоручик Зденек Матоуш сьогодні о п'ятій годині ранку заподіяв собі смерть.
Незважаючи на враження, яке справило його повідомлення, майор простяг руку до теки і, діставши пакунок, розв'язав його.
В ньому лежали бумажник, нотатник, кілька листів, фотографії, згорнуті аркуші паперу. Майор не поспішаючи викладав усе на стіл.
— Його дружина і синок, — показав вій на фото молодої жінки, що тримала на руках немовля. — Живуть у Градеці, де донедавна надпоручик Матоуш служив. — Оце, мабуть, його мати; вона, кажуть, померла… Це він сам.
Котрбатий узяв пожовкле фото.
Слова були зайві. Навіть Станіслав стримався від своїх звичайних вигуків. З фотокартки дивилося те саме обличчя, що й із знімків, зроблених учора в кав'ярні «Урал».
— А ви певні, що це було самогубство? — запитав нарешті Войта.
Майор ледь помітно повів бровою.
— Матоуш, — категорично мовив він, — повісився на віконній клямці в умивальнику. — Здавалося, майор обурений тим, що надпоручик вибрав собі таку смерть.
— Останній лист?.. — спитав Котрбатий. Майор Страка похитав головою.
Войта мовчки дивився на скромну спадщину молодого офіцера, на ті дрібнички, що їх щодня торкалися його руки.
Весело й щасливо дивилася молода жінка з дитям на руках. Вона була майже дівчинка. А тут…
Та раптом Войта здригнувся, схопив хустку і вигукнув:
— Що це таке?! Що це таке?!
Майор знизав плечима.
— Це було у небіжчика в кишені. Не розумію…
Войта кинув на стіл монету.
— «Юпітер з павою!» — промовив Котрбатий.
— Староримська монета! На зворотньому боці викарбувано ім'я Антоніуса. Ні, це не «Юпітер з павою», але щось дуже схоже.
І тут озвався Коукол.
— Ось! — Він підсунув до Войти фото усміхненого льотчика. — Ось твій шумаржовський убивця або «пан резерв».
Це був важкий день.
Войта поїхав до Вршовиць, знайшов будинок, що тильною стороною дивився на Доброславову вулицю. Але ні в списку мешканців, ні на дверних таблицях не побачив жодного з дев'яти прізвищ, які були викарбувані в його пам'яті.
«Конайзер, Матейка, Ранда, Жлува… Досить! Марна справа. Ще ніколи, Войто, ти не був у такому скрутному становищі! Вигадав собі забавку, друже! Досі ти казав, що попав у патову ситуацію, але тепер це починає скидатися на справжній мат», — подумав Марек.
Згодом з'ясувалося, що надпоручик Матоуш протягом фатальних днів минулого тижня мав відпустку! Дістав її для відвідин родини, але вдома не був. Через два дні після повернення з відпустки одержав листа, в якому дружина докоряла, що він так довго не приїздить…
Войта був схвильований. То посидить у парку, дивлячись, як граються діти, то знову чвалає гомінливими вулицями, розглядаючи вітрини. Зайшов навіть у винарню, посидів над чаркою та й пішов, залишивши вино на столі.
Раптом Марек помітив, що забрів на похмуру жижковську вулицю, яка тягнеться вгору попід кам'яним масивом Жидовських печей. Здивований, Войта зупинився. Звідси він побачив сірий триповерховий будинок з обшарпаними ворітьми, а за ними… Несподівано ним оволоділа ніжність. Він згадав обличчя матері. Як давно не писав їй! Тепер старенька напевно вдома. Крутиться в кухоньці навколо столу… Рідко коли можна бачити її за іншим заняттям. А може, саме надівши на ніс окуляри і вмостившись у кріслі, пише листа до далекого Шумаржова. «Любий Войтішечку, кланяюся тобі тисячу разів, сумую дуже, як ти себе почуваєш?..»
Щось стисло йому горло, він повернувся і швидко побіг. «Сьогодні ні, сьогодні, мамцю, я для тебе ще на далекій Шумаві. Даремно наполохав би своїм візитом, даремно сушила б собі голову, думаючи, що знову мучить мене, чому у мене такі дивні очі. Завтра, післязавтра, аж… аж коли за грати сяде худорлявий блондин в окулярах, ста вісімдесяти сантиметрів заввишки…»
Зненацька Войта зупинився. Прямо на нього сунув високий чоловік в окулярах, з кривими ногами. Він наче тільки-но вийшов з думок Марека. Чоловік простував, тримаючи в руці теку, і посвистував. Войта дивився йому вслід, доки той не зник за рогом.
Войта протер очі, відчувши нагальну потребу бігти і вхопити незнайомого за рукав.
— Блазнюю, — сказав собі за хвилину та водночас усвідомив, наскільки важке його завдання — знайти серед сотень тисяч худорлявих довганів отого єдиного, отого справжнього…
Надвечір Войта причвалав додому. І, беручись за ручку, подумав: «Я мушу їй сказати! Далі так не можна, я мушу сказати їй. І оженюся хоч завтра…»
Станда був удома. Він скоса позирав на свого зажуреного приятеля, його маленькі очі сяяли переможно. Коуколу страшенно хотілося побалакати, розповісти про свої почуття, здогади, умовиводи, які сьогодні так дивовижно справдилися.
— Отже, Матоуш минулого тижня мав відпустку, так, Войто? Де ж він був? Додому не їздив. Де ж тоді? Ясно, на екскурсії в Шумаржові. Піттерман узяв його з собою, щоб молодик вплинув на дядька. Але Тламіха почав опиратися. Тоді Матоуш, боячись викриття, вбив Тламіху. Ти ж сам знаєш, якщо не схотів бути з ними, мусив зникнути зовсім. А ти мене ганяв по музеях, чоловіче. З-за якоїсь дрібної монети, що бозна-звідки взялася…
Войта хвилину слухав його і раптом вигукнув:
— Це нісенітниця, нісенітниця!
Коукол остовпів.
— Що нісенітниця?