— Чому? Адже все говорить за це, починаюча від зовнішніх прикмет і кінчаючи триденною відпусткою…
— Психологія речей за це не говорить! — розізлився Войта. — Хіба ти не відчуваєш? Незважаючи на ряд фактів, як наприклад… — Схоже було, що Войта збирався перераховувати усі факти, та раптом махнув рукою і ліг на тахту.
Спантеличений Станіслав почав роздягатися. В цю мить почувся дзвінок. Войта підняв трубку і впізнав голос Карела Котрбатого.
— Товариші, є рішення, — повідомив капітан. — Настав час. Треба кликати все товариство на каву. Почнемо з найслабкішого, тобто з цієї жінки. Приходьте десь за годину!
Коукол допитливо подивився на Марека.
— Остання дія, — мовив Войта. — Збирається група Піттермана, і першою буде панна Ела.
Станіслав свиснув.
— Час настав. Уранці знатимемо те, чого нам бракує. Шкода тільки, — додав він засмучено, — колекція не буде повною. Відсутній «пан резерв».
— Бо він мертвий! — непримиренно заявив старшина.
Войта сухо посміхнувся…
Розмова відбувалася тоді, коли Ела Вагантова, прямуючи додому, ввійшла до парку біля міського музею. Не встигла вона ступити кілька кроків, як її випередив якийсь чоловік. Нараз, зовсім несподівано, він повернувся до неї обличчям.
— Пробачте, панно Вагантова, — сказав чемно, — я мушу провести вас до Міністерства внутрішніх справ. Прошу, тут недалеко, на нас чекає машина!
Капітан Котрбатий, походжаючи з кутка в куток по кабінету, схвильовано потирав руки. Гомола гортав якісь папери, вигляд у нього був незвичайно серйозний.
— Сидить у приймальні. Дуже перелякана, — повідомив начальник і глянув на годинника. — Хай ще хвилинку почекає, а я поінформую вас… — Капітан узяв з рук Гомоли якийсь аркуш. — Поінформую, що Ела Вагантова — дочка власника цементного заводу на Всетінщині. Розведена. Її чоловік Річард Вагант живе в Англії. Ела Вагантова не працює, живе, головним чином, з того, що постійно має кілька, гм… добрих друзів. Повія найвищого сорту. — Котрбатий на секунду підвів голову і лукаво підморгнув Войті. — До одруження її звали Елішка Шимандлова. Так, так, наш блондинистий курець в її особі має чарівну кузину. — Котрбатий постукав пальцем по фотографії Їржі Шимандла.
— Міцні кревні пута, — мовив Войта.
Запала тиша.
Начальник складав на столі документи і фотографії. Старшина Коукол сидів насуплений. Войта спостерігав за діями капітана. Несподівано він спохмурнів, його погляд упав на фото, які привіз вранці майор Страка. На них було зображено спотворене обличчя мертвого Зденека Матоуша…
«Ні, це не «пан резерв», не він убив Вацлава Тламіху! На цього хлопця, колись з веселими, легковажними очима, це несхоже. Але хто ж тоді «пан резерв»? Конайзер, Пошовський, Цацак, Краль… Дев'яносто три, тринадцять, сімнадцять… Дев'ятсот тридцять один, триста сімнадцять… Юпітер з павою, з павою, Юпітер… от карусель!»
— Почнемо? — запитав Котрбатий.
— Почекайте! — Марек підняв палець. — Почекайте! А що ти робитимеш з Яном Майєром з Бору? Його не можна лишити поза увагою!
— Звичайно, йдеться, безперечно, про Бор біля Тахова або Бор біля Чеської Липи. Я схиляюся до першого, бо він ближче до кордону. Вранці Лацина і Киселий поїдуть туди з відповідними інструкціями.
— Не брати, стежити! — наголосив Войта.
Начальник нетерпляче кивнув.
— Почнемо.
Гомола погасив люстру, увімкнувши настільні лампи, що своїм м'яким світлом створювали інтимну обстановку. Войта і Коукол сіли в темному кутку ліворуч од дверей. Ярушка, зайнявши своє місце, поклала на коліна нотатник.
Котрбатий розгорнув цукерку.
— Товаришу підпоручик, попросіть Елу Вагантову.
Вона обережно сіла на край стільця, нервово смикаючи брошку на комірці блузки. З гарного блідого обличчя світилися великі чорні очі.
«Завжди вона така бліда, чи це від світла? — подумав чомусь Котрбатий. — А вона й справді красуня. Навіть зараз, коли… перелякана. Так, вона перелякана!» — Капітан підсвідомо відчув, як можна вплинути на жінку. Він був певен, що Гомола і Войта зрозуміють його і в потрібний момент допоможуть.
— Чому, пробачте… я хотіла б знати, чому… — хвилюючись запитала Вагантова, не в силі, мабуть, перенести тишу.
Котрбатий не дав їй закінчити.
— Хвилиночку, — сказав він холодно, — і ви про все довідаєтесь. Ми тільки хотіли, щоб ви дещо пояснили. Пробачте, — він трохи підвівся, — я — капітан Котрбатий. — Начальник узяв паспорт Вагантової і почав поволі гортати. — Погляньте, пані Вагантова, відтоді, як ваш чоловік вас покинув і виїхав з країни, ви ніде не працювали і не працюєте.
Напружене обличчя жінки, здавалося, трохи пом'якшало, і вона з полегкістю зітхнула.
— Ах, он воно що. Я вже кілька років тяжко хворію, хоч, може, зовні це й непомітно. Можу показати лікарську довідку. Будьте ласкаві, дайте мені мою сумочку, якщо можна…
— Почекайте, на це ще буде час. Ви, звичайно, не маєте ніяких прибутків, не маєте маєтку. Отже, постає питання, з чого, власне, ви живете?
Вона усміхнулась і сором'язливо опустила очі.
— Розумієте, пане… пане референт. В мене є кілька добрих знайомих, і вони мене не забувають. Без цього я й справді б давно вмерла.
— Так. А багато це вам дає?
— Ах, ні, пробачте! Ви мене погано зрозуміли! Я заручена! — додала вона з гідністю.
Котрбатий на знак вибачення вклонився.
— І можете сказати, хто ваш наречений?
— Звичайно. Інженер Мілан Дрновець з Міністерства будівництва. Ми знайомі вже чотири роки.
— І все ще не одружилися?
Вона красномовно повела плечима… Котрбатий помітив, як Вагантова вп'ялася пальцями в поручні крісла. Очевидно, відчула, що зараз почнеться головне.
— Із своїм колишнім чоловіком ви не маєте ніяких зв'язків? — спитав капітан з удаваною байдужістю, розраховуючи на те, що жінка не помітить її штучність.
— Ні, — відповіла вона рішуче. Її обличчя стало спокійним.
— Він вам ніколи не писав?
— Ні. А якби й писав, я б йому не відповіла. Він ганебно обійшовся зі мною, покинув мене з-за якоїсь там своєї політики, а цього, пане референт, жінки не прощають. Я не хочу навіть чути про нього.
Капітан грався з олівцем.