— Щось ви дуже цікавий! Хотілося б мені знати, що вам до того, чи небога вона мені, чи ні. Майте на увазі, я вас усіх бачу наскрізь, і нема чого голову морочити дівчині. Хочете зробити її нещасною на все життя! Мовчіть, мовчіть, пане капітан, у вас очі, ніби у кота, я таких немало бачила. Запам'ятайте, що у Янічки на всім світі нема нікого, крім мене, і доки мої очі глядітимуть, я буду її завжди захищати і не дозволю зіпсувати їй життя. Так, так, зіпсувати, пане капітан, тому що у вас таке циганське життя, сьогодні тут, завтра хтозна-де, а для жінки усе це ніщо. Навіть тепла родинного вогнища вона була б позбавлена, а про це ви мусите також…
Надпоручик не дослухав, він визнав за краще якнайшвидше відступити. Курка зупинився тільки біля головного входу, де нарешті з полегкістю віддихався. Настрій було зіпсовано! Несподівано над його головою почулось оглушливе ревіння: старшина Міхалек, висунувшись з вікна, по-богатирському позіхнув, закліпав очима, і його засмагле обличчя розплилося в приязній усмішці:
— Доброго ранку, товаришу надпоручик. Знову це птаство так гарно цвірінькає, от негідники! Котра година?
— За чверть сьома, — відповів Курка з досадою.
— Та це ж чудово, — зрадів Міхалек, — тоді я ще годинку полежу. Але до чого тут прекрасна природа, правда? Погляньте на ті зелені схили, матінко моя!
— Надзвичайно прекрасна, — мовив надпоручик і завернув за ріг будинку. У найдальшому кутку саду він зупинився, дістав з-під сорочки пістолет, що тьмяно виблискував проти сонця, і обережно вийняв магазин з набоями.
Заплющивши ліве око, він почав цілитись у стовбури дерев, у квіти і каміння навколо себе, блискавично переводячи пістолет з одного предмета на інший, приклацуючи щоразу язиком, що, мабуть, означало постріли.
Сорок вісім… сорок дев'ять… п'ятдесят!
Войта Марек зробив глибокий видих і з зусиллям присів ще раз. На лобі виступили росинки поту, ноги тремтіли, як віття осикового куща. Він хвилину постояв, поплескуючи по колінах, потім засукав холоші спортивних штанів і почав хутко масирувати м'язи. Уважний спостерігач зрозумів би, що цей чоловік був результативним спортсменом, принаймні доти, доки його ставна фігура не почала набирати більшої ваги, ніж це корисно спортсменові.
Закінчивши вправу, Войта потягнувся і, заклавши за голову руки, подивився вниз.
Він стояв на пагорбі, і перед ним розкинувся Шумаржов.
Більша половина села губилася в зелені садів, у звивистих западинах, суцільно вкритих чагарниками, у вибалках і видолинках. Але найкраще було видно лискучу гладінь ставка і червоний дах будинку відпочинку. Двоповерхова споруда височіла над усією околицею. А навколо лише укоси та пагорби, чим ближче до виднокруга, тим вищі й стрімкіші. На заході їх увінчував імпозантний хребет Дивака. Войта довго вважав, що його назвали так за величність, з якою він дивився на місцевість, простягнену перед ним. Але Новотний одного разу пояснив, що споконвіку це був дикий хребет. Ще півтора тисячоліття тому сюдою до Чехії сунули франки, аж поки їх не розбили під легендарним містом Вогастісбургом.
А може, саме тут, на Диваку, стояла та міфічна фортеця?
На Диваку, що у відповідності до своєї назви<sup>[4]</sup>здавна був домівкою диких звірів — ведмедя, зубра, рисі. Схили хребта зрили кабанячі ікла, під його захистом лютував у XV столітті жорстокий лицар Вольпрехт Бравець із своєю челяддю… Кажуть, поблизу, над шляхом до центральних районів країни, ще лишилася вартова вежа, останній свідок розбійницького замка Бравця. Цей замок захопив і зрівняв із землею король }ржик. Так принаймні твердив секретар Новотний у своїй лекції на історичні теми.
Войта знову перевів погляд долі…
Біля підніжжя пагорба, на якому він стояв, протікав у напрямку села струмок Шумний. Марек посміхнувся: усе тут «шуміло» — село Шумаржов над струмком Шумним на Шумаві! Колись село славилося своїми музиками. Століттями тут було заведено: кінчалися літні роботи в лісі, і хлопці, прихвативши з собою кларнет, трубу або скрипку, цілою трупою вирушали у подорож на всю зиму. Вони прямували до Праги, часом до Баварії, або на південь до Австрії. А ватага легендарного капельмейстера Вацлава Воржішека одного разу дісталася навіть до Італії. Повернулися звідти хлопці в червоних сорочках гарібальдійського легіону. Воржішек з цього приводу склав пісню, уривок з якої секретар Новотний ревно зберігав як один з найвизначніших документів історії Шумаржова. Пісня ця починалася так:
Під отим «Франце» мався на увазі його католицька величність Франц Иосиф І.
Раптом Войта завмер і присів навпочіпки.
Лугом від будинку відпочинку бігла дівчина у білій сукні. Вискубнувши стеблинку трави, Войта затиснув її зубами.
Дівчина поспішала до струмка, саме до того місця, над яким він стояв. На якусь мить вона зникла у заростях вільшини і тернику, але по віттю, що хиталося, наче під вітром, Войта зрозумів, що дівчина продирається якоюсь таємною стежкою. І справді, невдовзі вона вже стояла на березі, біля стрімкого закруту струмка, на невеличкій галявинці, ^облямованій чагарниками. Дівчина кинула на траву купальник, сховала під косинку волосся, а ще за мить біла сукня злетіла над головою і впала поряд з купальником.
Войта заплющив очі і спритно порачкував. Хвилину сидів нерухомо, зашарівшись, потім для певності одсунувся далі від небезпечного місця.
«Безстидник, — картав себе в думках, — так і треба тобі скрізь влізти, усюди вскочити, навіть тоді, коли тобі до цього немає ніякого діла».
Войта сидів доти, доки не почув унизу глухий сплеск води. Тільки тоді він обережно підвівся й озирнувся. Голова дівчини, схожа на велику водяну лілію, спокійно рухалася гладінню струмка то за течію, то проти неї.
Марек постояв, почухав потилицю, повернувся і скочив на кам'янисту лісову дорогу.
Саме в цей момент з-за повороту вийшов чоловік, що вів велосипед, а за хвилину Войті вже широко посміхався бравий шинкар Тламіха.
— Доброго здоров'я, пане Марек! Куди це ви так рано?
— А, здрастуйте, пане Тламіхо, — привітався Войта без особливого піднесення. — Так просто, гуляю.
Завідуючий шумаржовським закладом громадського харчування сперся на велосипед і запалив стару прокурену люльку. Було зрозуміло, що він приготувався до ґрунтовної розмови.
— Так просто? — запахкав Тламіха. — І що то за інтерес плентатись сюди просто так. Це ж треба мати силу ходити по цих горбах. А мені аж до самого Піхова тарабанитись. У район треба, по товар. Ото ще, батечку, морока. Сьома година, пів на дев'яту буду там, та назад стільки ж, отже, об одинадцятій, не раніше, вдома. Так, так, це ж коби моторчик…
— Добре, що вам здоров'я дозволяє так далеко ходити, чи не так, пане Тламіхо? — зауважив Войта, намагаючись бути чемним.
— Та дозволяє ще, дозволяє. А тут справді красиво і для здоров'я корисно. Недаремно саме тут вибрало ваше начальство місце для будинку відпочинку. Це була вельми мудра ідея.
— А ви, здається, не тутешній? І давно ви в цих краях?
Тламіха скривився.
— Я, пане Марек, пражанин, справжнісіньке дитя Праги! Ну, а тут з сорок дев'ятого. Бачите, нікого в мене немає в цілому світі. Отож я і сказав собі: збирайся, Венцо, кудись на село, там уже дотоптуватимеш свої старі ноги. Принаймні у Празі буде більше місця для молоді, хіба ні?
Войта слухав і наче на знак згоди кивав головою.
— Отже, ви були борцем, пане Тламіхо? — несподівано запитав він. — Ба, навіть у Гаєка…
— Аякже, було, було таке, — осміхнувся шинкар і так стиснув пальці, що аж у суглобах затріщало. — Майже п'ять років з цього жив, до тридцять сьомого року. Тільки, хе-хе, то був не Венца Тламіха, а Білл Талміх, відчайдушний моряк з Порт-Артура! Це, звичайно, для реклами. А родом я з Кошірж і боротьбою займався ще хлопцем, не як професіонал, певна річ, пане Марек, а як звичайний аматор. Міг, як то кажуть, і в люди вийти, одного разу навіть потрапив аж до півфіналу першості республіки. Але потім — ця криза, я тоді був кельнером. Довгий час ніде не щастило влаштуватись, от я й пішов у «профіки», тобто став професіоналом. Що й казати, кляті часи були…
— А чи не виступали ви часом колись біля Безовки на Жижкові?
Тламіха махнув рукою.
— Питаєте! Дорогий товаришу Марек! Біля Безовки? Ге-ге! Та там же старий Гаєк частенько шатро напинав…
— Ну, от бачите, пане Тламіхо, тепер я точно можу сказати, що дивився вашу боротьбу ще тоді. Я ж з Лупачової вулиці, від Безовки зовсім недалеко, за рогом. Ну, а потрапити у цирк до Гаєка — де була моя хвороба. Скільки разів, пам'ятаю, прослизнеш зайцем, а тебе звідти й попросять, та ще з ременем.
— Матінко моя, то ви з Жижкова? — розплився посмішкою Тламіха, тиснучи Войті правицю. — Це треба відзначити; адже я теж з Кошірж, значить, ми з вами земляки? Правда, ви на всі двадцять років молодший за мене, але в таких випадках це не має значення. Оце дивлюсь я на вас і здається мені, що ви теж не легким ремеслом займались!
— Я ливарником був, — сказав здивований Войта.
Тламіха жестом висловив своє незадоволення.
— Та я не про це. Може, ви теж практикувалися в різних там нельсонах та інших захватах. Одним словом, чи не дубасили ви кого-небудь у старому жижковському Бівої?
— А, он ви про що. Бувало, — посміхнувся Войта. — Тільки я віддавав перевагу боксу.
— Ото ж бо й воно! — ляснув його Тламіха по плечу. — Я й кажу, це важке ремесло. І позначається воно на людині, пане Марек. Такого чоловіка легко впізнати. І по тому, як він дивиться, і як рухається, і яка в нього реакція. Я на це добре око маю!
Шинкар не поспішаючи почав знову запалювати люльку, пильно оглядаючи Войту крізь вогник сірника.
— Бачу, щось серйозне у вас з ногами трапилось. Якась неприємність?