— Схоже на те, що пані Вагантова надзвичайно вперта особа, — суворо мовив Гомола. — Отже, за наслідки хай ремствує на себе.
— Я гадаю, ви помиляєтесь, товаришу Гомола, — озвався Войта чемно. Треба було переконати Вагантову, що у неї є захисник. — Скоріше вона просто злякалась. Я певен, що до цієї неприємної історії вона попала проти своєї волі.
— А я в це не вірю, — відрубав Гомола. Він чудово розумів намір Войти і через те ще більше підкреслював свою холодну коректність. — Людина б не запиралася. Хто глухий до порад, тому немає допомоги. Відведіть її! Нема чого з нею панькатися, можна легко викрити очною ставкою.
— Але тоді не буде пом'якшуючих обставин, — заперечив Войта.
— Мене це не стосується.
— Вона ж молода, і у неї все життя попереду…
— Для цього було досить часу, треба було й подумати, — відрік Гомола.
Ела Вагантова випросталась і обернулась обличчям до старшини.
— Ви не смієте так говорити, не маєте права!..
— Якраз я й маю право! І ви це добре знаєте.
— Я не вчинила ніякого злочину!
Войта швидко зиркнув на Котрбатого і на Гомолу. Настала вирішальна мить.
— Можливо, ви й справді так думаєте, пані Вагантова, — сказав він журно. — Можливо, закони, якими керується народ нашої країни, ви не вважаєте обов'язковими для себе. Про це я не збираюся зараз сперечатися з вами. — Він помовчав, дивлячись Елі Вагантовій прямо в вічі. — Але ви й справді вчинили тяжкий злочин, хоча, можливо, про це ще й не догадуєтесь…
Вона інстинктивно зіщулилась, не відводячи погляду від сірувато-голубих очей чоловіка.
— Як це? — ледь чутно видихнула.
— Ви вбили Здекека Матоуша! — Войта підвищив голос.
Капітан зацікавлено стежить за двобоєм. Коукол підсунувся ближче, незадоволено тручи носа. Але Войта зосередив увагу на жінці. Він відчував, що її незагартований характер поступово втрачає здатність до опору.
Обличчя Ели Вагантової стало попелясто-сірим.
— Що?..
— Ви вбили Зденека Матоуша, молодого чоловіка, батька сім'ї, — повторив Войта.
— Ви збожеволіли! — скрикнула Ела з непідробним жахом.
— Зовсім ні, дорога пані. Я вірю, що ви не стріляли в нього. Але ви вбили його набагато гіршим способом. Не дивіться на мене так недовірливо. Це правда, Зденека Матоуша немає серед живих! Сьогодні вночі він заподіяв собі смерть. І винні в цьому ви; до цього призвів ваш шантаж.
Він простяг руку до столу і показав їй фото.
— Подивіться: його дружина, син… Подивіться! — повторював він наполегливо.
Вона опустила очі. А коли підвела голову, в її очах було сум'яття і безпомічність.
— Ви дурите мене, — ледь чутно промовила жінка і зненацька істерично закричала: — Брешете! Хочете заплутати мене. Я не вірю вам, не вірю!
Войта поклав на стіл два збільшених фото небіжчика: загальний вид висячого тіла і деталь обличчя.
Вагантова витріщила очі. Її підборіддя безвладно обвисло. Вона затулила обличчя руками і впала в крісло.
Войта схопив її за руку, готовий покликати лікаря. Та цього разу Вагантова не зомліла.
— Заберіть це, заберіть… — повторювала вона гарячково, запинаючись на кожному слові. — Я не думала… присягаюся, мені ніколи навіть не спадало на думку.
— Отже, ви впізнаєте в покійному надпоручика Зденека Матоуша? — холодно спитав Гомола, підсуваючи їй фото.
Жінка відсмикнула руку, ніби боронячись од удару, і благально обернулася до Войти.
— Нехай він іде звідси, — зашепотіла вона, вказуючи на Гомолу. — Я все розповім, хай тільки він піде звідси!
Котрбатий кивнув головою. Гомола зовні неохоче, а насправді з величезним задоволенням підвівся. Він чудово зіграв роль сухого чиновника, а взагалі це була м'яка й соромлива людина, йому було шкода чорнооку красуню більше, ніж будь-кого іншого з тих, хто сидів коли-небудь у цьому кріслі…
Войта запропонував Вагантовій сигарету. Вона жадібно схопила її.
— Я буду радий, — сказав він щиро, — якщо ми зможемо просити прокуратуру і суд використати по відношенню до вас усі можливості пом'якшення кари.
Жінка стенула плечима. Вона несподівано відчула нездоланне бажання розповісти все, прокричати, що мала на душі, а потім лягти і спокійно, спокійно заснути…
— Як знаєте, — мовила вона хриплувато. — Але не робіть цього по відношенню до Богуміла Шимандла! У цю історію мене заплутав він, він і керує усім. Я не знаю більшого мерзотника, ніж Шимандл!
— Десь місяців зо три тому до мене прийшов Шимандл. Протягом кількох років він зі мною не зустрічався зовсім. Я пояснювала це тим, що Шимандл не хотів, щоб я зіпсувала йому кар'єру за нового режиму. Адже у мене не дуже чиста біографія… Приніс він мені листа… листа від Рішки.
— Себто від Річарда Ваганта?
— Так, од Річарда Ваганта. Ріша писав, щоб я почекала, що незабаром усе зміниться і ми будемо жити разом… у багатстві і розкошах. Але треба трошки допомогти. Мовляв, я мушу в усьому слухатися Богуміла, робити те, що він мені накаже. Я пообіцяла.
— Цей лист у вас?
— Я спалила його. Так порадив Шимандл. Через кілька днів Шимандл подзвонив і запропонував прийти після обіду в басейн для плавання на Жлутих лазнях. Я пішла. Там була сила-силенна людей. Раптом невідомо звідки з'явився Богуміл, вітаючи мене так, ніби зустрів випадково. Кілька хвилин ми балакали про се, про те, а потім Шимандл запросив мене поплавати. Перепливши кілька разів туди й назад басейн, дядечко повідомив, що від мене вимагається… Можна мені ще сигарету? Дякую…
— Що ж від вас вимагалося?
— Шимандл попередив, щоб протягом кількох наступних вечорів я не виходила з дому, а чекала його дзвінка. Після цього повинна негайно прийти туди, куди він скаже. Там він покаже мені юнака, з яким я мушу познайомитись. Коли я поцікавилася, навіщо це і чи знає про все Ріша, Богуміл сказав, що це таємниця, йдеться про важливу міжнародну справу і розпитувати про неї не варто. Бо, мовляв, якщо що-небудь розкриється, то комуністи вб'ють мене, а якщо я зраджу, то мене все одно покарають люди звідти. Там же він дав мені трохи грошей. Я пообіцяла, головним чином під впливом листа Ріши, зробити все, що треба. Десь за тиждень Шимандл подзвонив знову і сказав, щоб я негайно приїхала на тераси Стршелецького острова. Отам Богуміл показав мені молодого офіцера авіації, наказавши стати його коханкою… Пробачте, мені хочеться пити…
— Прошу… Ну і що ж було далі?
— Сталося так, як бажав Шимандл… Я познайомилася з молодим офіцером. Того вечора ми багато танцювали, я пересіла за столик льотчика, а вночі він провів мене додому. Це був… Зденек Матоуш. Я одразу відчула, що Зденек у моїх руках. Він був запальний, трохи легковажний… але загалом дуже милий хлопець. Я ніколи не думала, що… ніколи не припускала, о боже!..
— Ярушко, допоможіть пані Вагантовій! Може, вип'єте кави?
— Ні, ні, дякую! Пробачте. Ми кілька разів зустрілися з Матоушем, а згодом я запросила його до себе і… завдання Шимандла виконала. Про це я повідомила дядечка. Він був задоволений і сказав, щоб наступного, вечора я прийшла до нього. У Богуміла сидів Їрка, Іржі Шимандл, мій двоюрідний брат, і сивий пан, доктор Коржан. Дядечко попередив, що ми зустрічаємося востаннє і в майбутньому, коли він щось потребуватиме, я дістану повідомлення іншим шляхом. Він знову дав мені близько двох тисяч крон і повідомив, що час від часу до мене заходитиме доктор Коржан, щоб приймати якісь сигнали. Я не розуміла, як усе буде здійснюватися, але мені ніхто не пояснював. Вони наказали, доки Коржан перебуватиме в моїй квартирі, не виходити з ванної кімнати. А потім… потім Шимандл сказав, що я маю робити із Зденеком Матоушем…