Над ярами зависло дзвінке синє небо. Од самого ранку пригріло сонце й гріло дужче й дужче, аж вода зануртувала, біжучи попід тонкою, білястою кригою, котра ще держалась десьнедесь у низинах, і з берегів потягло солодким духом молодого пагілля, осоки й примороженого куширу… Я виліз надвір й, покинувши дверцята навстіж, спинився коло авто. Відволога була у розпалі. Із сосон шелепав тяжкий, мокрий сніг. Цвірінькали й пищали якісь пташки в чагарях. Слава Богу, зима добігла свого кінця. Важка зима, сльотава й холодна… чорна зима, з її демонстраціями й переворотами, од котрих можна втратить віру не тільки в людей, але і в будьякий глузд у їхніх покручених мізках… зима, в котрій жодна душа не жила так як слід, а декому довелося розпрощатися і з самим життям…
Я спинивсь на кручі, дивлячись, як внизу осідає лід, а в промивині закипає темна, коричнева вода. По той бік яру густо поросли вербові котики, і я зміряв оком сіру, ніздрювату кригу, по якій ще можна перебігти на той берег, а тоді намацав у кишені ножа… але допіру лискуче синювате лезо, клацнувши, вискочило з колодки. — згадав, на кого тут чекаю, і, обернувшись, замислено побрів назад…
А отже, зимі кінець… Люди добрі, криво посміхнувсь я, чи хто гадав… чи й на помислах мав хтонебудь, що вдасться дожить аж дотепер! Понурі, сльотаві дні, крізь які не прозирав ані один промінь сонця, травма, од якої мені довелося довго й болісно лікуватися, загроза розплати за втручання у справу Малевичів…
Із тої пори як фірма взялася за темну й заплутану справу, од якої на версту смерділо політикою, втекло неповних три місяці. Дивно, але «Тартар» і не збирався припиняти своє існування… Легальні структури, мов би нічого й не сталось, провадили посередницьку діяльність і навіть встигли створити товарну біржу; детективна мережа, знахабнівши вже геть до краю, спробувала вийти на поверхню і, коли це їй вдалося, влилась у концерн «Термінатор»; ну а служби, котрим легалізуватися не пощастило, незлецьки справувалися і в підпіллі, чекаючи свого часу. Січнева операція, звісно, видалася примітною: були поранені, були покалічені, трохи було контужених та отруєних ріжного роду спецзасобами — однак все більше й більше заносилось на те, що шукати винуватців та провадити арешти й затримання власті не збираються. Може, щось таки змінилось, думав я, шурхаючи ногами в мокрому снігу… щось таки, либонь, і справді надламалося в цій системі, котра ще півроку тому здужала б задавить кожного, хто стане їй поперек горла… а якщо й справді це сталось, то тепер тільки зостається будувать здогади та губитися у численних версіях — чому все воно так змінилось…
Поміж деревами стало видно лісову дорогу. Це були дві колії, наповнені талою водою. Я пройшов ще трохи й спинився на узбіччі. Звісно, сьогодні не слід було б приїжджать так зарано… той, кого я хтів перестріть, мав бути не раніше, як через годину, а ліс… що ж, це просто собі ліс, тобто не що інше, як нагромадження однакових дерев, — інакше мовлячи, надто вже нудне й одноманітне місце, щоб виникло бажання згаяти в нім хоч скількись часу… І все ж я приїхав сюди, — може, тому, що хотів побути наодинці з собою і розібратися як із своїми проблемами, так і в деяких політичних іграх, в які стала втручатися фірма, котрій досі я служив вірою й правдою…
Операцію ми завершили надвечір, а вже о дев'ятнадцятій у «Тартар» стали надходити перші звістки про події біля вільнюської телевежі. Ну, щодо мене, то про них я дізнавсь аж у суботу. На шосе мене підібрали геть без тями, потім наді мною довго морочила голову хірургічна бригада, а відтак мене завезли додому, і я нарешті вколов собі добру порцію морфіну. Прокинувсь далеко за полудень. Довбешка тріщала, надворі лютував голодний Більбонський, я став затикать йому пельку сякимтаким харчем, — і тоді задзвонив МурМур…
Звісно, з приводу того, що ці дві події так дивно збіглися в часі, можна було будувать різні версії. Їх і будували, переважно рядові люди «Тартару» — такі, як МурМур, чи Лугиня, чи навіть і я. Були це й не версії, а скоріш якісь невиразні гіпотези, чи навіть і просто запитання, — на жаль, усі без відповідей. Ясно було тільки одне: ми стали гвинтиками в дуже брудній і надзвичайно заплутаній авантюрі, котру на чиєсь замовлення організувала керівна десятка «Тартару». Якось увечері, коли ми пиячили в ресторані під вітряком, МурМур заявив навіть, що все воно несуттєво… несуттєво, дорогий колего, сказав він з п'яною упертістю, — просто ми тут уже нічого не вдіємо…
— Для тебе — так, — понуро буркнув я. — Але мені не подобається…не подобається, коли мене використовують! І я буду дошукуватись правди… а ти, звісно, як собі хочеш!..
— Добре, — сказав тоді МурМур… — давай будем думать. Ми з тобою вже спробували дещо вивідать… а тепер давай подумаєм над тим, що вдалося зібрать! — Він замовк і став припалювать цигарку. — Передовсім, — сказав він, пихкаючи димом. — передовсім тебе цікавить, хто був замовником «Тартару», правда?
Я кивнув.
— Нам пощастило дізнатися, — провадив він, — лише одне: ці люди заплатили «Тартару» понад три мільйони. Себто акція, здійснена сотнею командос на майдані Свободи, оцінена у три мільйони радянських рублів. Яка ж була причина тієї бійні?.. Що було б, якби «Тартар» відмовився від участі в цій операції, — поки що невідомо. Відомо зате, що в ході розслідування замовник постачав інформацію… і непогану, треба сказать! Секретну інформацію. Доступ до неї мають лише найвищі посадові особи в уряді…
— Мені плювать, — вибухнув я, — на тих, що її постачали! Це робила служба безпеки, а я хочу…
— Ша, — сказав МурМур. — Ша! Ти… ти, головне, мовчи. Говорить буду я. Ага, то на чім… Так, — інформація! От помізкуй логічно… Ти не вмієш логічно мізкувати, — раптом загорлав він, аж люди за столиками почали оглядатись. — Ти, чоловіче, хоч і детектив для особливих доручень… а такий, такий тупий, — ну як…
— Як дві довбні разом, — допоміг я йому.
— О! — сказав він… — О! Дивися: служба безпеки отримала досьє на психотерапевта Крижинського… секретне досьє. А звідки, з яких джерел? Чи ти думаєш — такі досьє валяються на дорозі?! Далі. Ти йдеш у лігво цього шанованого добродія, тобі дають вказівки, де слід шукать лабораторію, в котрій він провадить експерименти, і навіть повідомляють код цифрового замка!.. І як не дивно, а все це знову ж робота служби безпеки, еге ж? Далі. Замовник має відомості, що такого-то дня готується широкомасштабна операція «Союз»… не знає тільки деталей, — і ці деталі вириваєте ви з Муратом на допиті таксиста… і Мурат передає їх замовникові, а той спішно й гамузом купує «Тартар», аби зірвати цю операцію! Три мільйони… — МурМур похитав головою. — Зостається ще, правда, купа різних запитань. Хто цей замовник, — адже він зумів прикрити фірму од розплати, яка була неминучою? Куди подівся Малевич-молодший? Кому вигідно було скомпрометувати демократів? Хто… врешті, все це несуттєво. Несуттєво. Ми своє діло зробили, і більш нічого ми тут зробить не зможем… отак, дорогий колего!..
— Тоді, — сказав я, — виходить, що ми просто пішаки. Ті, кого все життя використовують: то для якихось воєн у чужих землях, то для підтримки передової ідеології… горіла б вона синім полум'ям! Ну, знаєш… така роль не для мене!..
МурМур хитро зиркнув на мене.
— Хочеш знати мою версію? — раптом поспитав він.
— Яку? — не второпав я.
— Світ політики, — почав він, не звертаючи уваги на мої слова, — світ цей зараз поділяється на розумних і дурнів. За часів застою такого поділу не було. А чому? А тому… тому що політики були монолітом. Тепер же ситуація змінилась. Частково й через те, що серед політиків відбувся розкол. Вони… обережно кажучи, вони розійшлися в поглядах. Одні ще цілком серйозно вважають, що можна повернути милі серцю часи, коли собача компартія не знала меж у своєму пануванні. Вони не тямлять, що процес… людино, процес пішов і його не зупиниш! Оці дурні й роблять все, щоб вернутись до влади. Тоталітаризму. Однопартійності. Яким завгодно чином, але вернутись, навіть ціною жертв. І от вони організовують якусь маленьку, геть зовсім крихітну провокацію. Такий собі пробний камінчик. В Україні це була справа народного депутата Хмари… операція, треба сказати, вдало проведена, ну, просто блискуче! От вони провели її і причаїлись: яка ж буде реакція тих політиків, які реально тримають владу в руках… ні, не демократи й не парламент… ну, та ти розумієш, про кого мова! І що ж? Хмару їм оддали! — і не тільки Народна Рада, а й ті, хто реально контролює обстановку. — МурМур посміхнувся. — Саме після цього починають готувати операцію «Союз». Дуже грубу. Примітивну. Так чи інак, а приречену на провал. Операція, котра вражає своєю убогістю, і… і… Знаєш що… хай йому дідько оцьому всьому, — давай вип'єм, га?
— Давай, — сказав я. Мені було вже все одно.
І ми випили.
Але ще ж зостається Крижинський… Я згадав про нього — і заплющив очі, глибоко вдихнув повітря, напоєне пахощами пробудженого лісу, а тоді затамував подих і відчув, як застугоніла у скронях кров, підстьобувана викидами адреналіну. Якась зловтіха народжувалася у мені, коли перед очима знов і знов поставало його вузьке чоло з тонким хрящуватим носом, лисий череп з відстовбурченими вухами і вся його тичкувата фігура в костюмі з краваткою на білій сорочці.
Що ж, Мурате, подумав я, значить, ти заборонив мені чіпать цього чоловіка… ти сказав, що, мовляв, досить… інтереси справи, мовляв, вимагають, нехай живе, так ти сказав, правда?
Після того, як «Тартар» ліквідував акцію на площі Свободи, Школа тібетської медицини не протривала й два дні. Вже в понеділок од неї не лишилося й сліду — хлопці з відомства були в паніці й жили собі витягали, аби хутчій поховать кінці у воду. Одночасно й верхівка «Тартару» вилучила (й поквапилася знищити) все, що стосувалося операції «Зомбі», — скоріше всього, за рекомендацією тих, котрі так щедро її оплатили. Я зловтішно посміхнувся. Вдома, у потаємній схованці, котру не знайде ніхто, крім мене, лежать копії знімків, розмов, записаних на магнітофонній тасьмі, відеокасета зі сценою забійства Малевичастаршого… і ще багато дечого! Прийде час, подумав я, і все це випливе на поверхню… повинно випливти. А інакше де ж справедливість?.. Де — питаю я у вас?!
А ще ж зостається і Крижинський… Ревнитель комуністичної ідеології. Моральний садист. Екстрасенс. Лягавий. Учень тібетських мудреців. Стукач. І, звісно ж, нащадок одного з апостолів… Господи, чи взагалі може бути більший абсурд! Кощава істота з гачкуватим носом і підозріливим поглядом глибоко запалих очей, котра зі спортивною злістю вигукує з-за катедри про «історичні рішення чергового з'їзду нашої рідної партії…».
Ну, та ліквідація Школи тібетської медицини таки вдарила його по кишені. Через місяць він спробував було відвоювать своє реноме, виступаючи в провінційних містечках, де грошики злупити найлегше, — однак колишні хазяї, певне, дали йому на здогад, що цю діяльність прикрити слід назавжди, бо він поспішив дременути за кордон. У Європі його сеанси викликали фурор. Масовий психоз сягнув граничної межі: люди заявляли журналістам, начебто в них змінився колір очей, повідростали ампутовані кінцівки, а якась жінка похвалилася навіть, що розсмоктався шов на її нічній сорочці. В Україну він повернувся аж зараз — із добрячими грішми, на форді темновишневого кольору і випромінюючи добрий гумор та злагоду із своєю совістю…
От і добре, подумав я, почуваючи, як десь усередині скипає лють… добре, що ти вернувсь, чоловічку, тут тебе давно вже чекають — і не тільки чекають, а й палають хіттю з тобою побалакати…
Що ж, ми з МурМуром так і зосталися невдоволені тією роллю, яку нам відвели в операції «Зомбі». Що стосується мене особисто, так я з дитинства не люблю, коли мені щось нав'язують, надто ж обманом. У пам'ятку ще живі були різні збори, суботники, мітинги — на захист як не Анжели Девіс, то Луїса Корвалана, а то ще якогось чорта… усі оті збіговиська фашистського штибу, куди всіх заганяли не питаючи згоди. Я взагалі не люблю дисципліни й порядку: чоловік народжується вільним, і жодна ідеологія не має права посягнути на його свободу. Втім, щодо «Тартару», то він заспокоївся хутко: кожному з нас виплатили таку суму, яка могла заткнуть пельку будьяким амбіціям; й тільки мене ввесь час щось гризло й гризло, — може, просто усвідомлення того, що смерть Євгена Малевича крути не крути, а була на моїй совісті…
Крижинський збирає проліски. Неподалік, у цих же гаях, кілометрів за десять од того місця, де стоїть моє авто. Виявилось, що він любить квіти і свою дружину, тлусту гуску з вульгарносоціологічних літературознавців, і, крім того, дуже любить дітей…
У скронях знову стала гупати кров. Скількись часу я сидів, зціпивши щелепи, а тоді повільно видихнув повітря і, нахилившись, увімкнув мотор. Нема чого зволікати, подумав я, натискуючи зчеплення, пора… пора! І так взяв з місця, аж машину занесло убік. Тоді побрався лісовою дорогою, немилосердно підстрибуючи на вибоях, у карколомному темпі доскочив шосе й щосили притис педаль газу…
Коли я вернувся з полону, про мене казали всяке — зразу поза очі, а тоді, осмілівши од безкарності, й просто в лице. Казали: виродок. Ще казали: вбивця… каїн… і все інше. Певне, я їх дратував тим, що був не такий, як усі. Та й не мовчав я увесь той час… а того, про що мені довелось розповідать, їхні безмозкі голови не здатні були переварити. Втім, я нічого не мав проти тих назвиськ. Все воно було правдою: я ходив з белуджами, і ми вбивали людей. Була війна, все стало догори коренем, і вбивство — це було єдине ремесло для чоловіка. Не скажу, щоб воно припало мені до смаку… та навіщо ж мене й послали туди! Ну, а на чиїй стороні воювать, то вже твоє діло. Вибір — це і є мораль… Та й чи існує якась мораль взагалі? Хіба існують реально ці два полюси — добро і зло? Люди добрі, чи ж творили зло ті хлопці, які прийшли на чужу землю і вбивали людей лиш за те, що ті трохи інакше дивилися на державу, релігію та вчення, зване марксизмомленінізмом? Чи творило зло командування Кандагарської бригади, коли за домовленістю з Гекматіяром пропускало його людей через свої території? Чи творили зло ті мусульмани, таджики й афшари, узбеки й пуштуни, дравиди й туркмени, коли всі як один стали із нами на боротьбу? Чи творили зло белуджі, коли підібрали мене, обсмаленого й оглухлого після катастрофи вертольота, й поставили перед вибором: жахлива смерть азіатського штибу — або рівна частка в грабунках і торгівлі? Чи ж творив зло я, приставши до них і з часом перетворившись на одного із значних людей зпоміж того наброду? Чи творили зло прикордонні племена, які влаштували на мене лови, як на дикого звіра, — в ті страшні, палючі дні, коли я переходив кордон, тікаючи з табору в Бадабері, і вмирав од спраги й цілковитого виснаження? А чи зло творив я, вбиваючи на своєму шляху всіх, кого зустрічав… А що я мав робити і що зробив би будьхто на моєму місці, скажіть на милість? Коли говорити по совісті, то вся справа у тому, що Бога нема. А як немає Бога, то нічого немає взагалі, — і моралі теж нема, вона не існує реально, вона існує лише в твоїй свідомості, у темних отхланях твоєї підсвідомості, закладена чи то спадковістю, чи то вихованням, — і зветься вона совість. Шкода тільки, що у всіх вона розуміється неоднаково, — певне, тому люди і вбивають людей, навіть мусульмани, яким Коран забороняє вбивать одновірців…
Попереду замрів силует машини. Я схилився над кермом, розглядаючи її уважніш. Дорога в цій місцині звивалася серпантином — чудове асфальтове шосе посеред лісу, геть безлюдне, і як кого й зустрінеш, то хіба велосипедистів, бо, власне, для них воно й побудовано. Машина стрімко зближалась. Я додав газу, й стрілка затремтіла на поділці «сто сорок». Ще мить — і я вже міг розрізнити авто майже упритул.
Це був темновишневий форд останнього випуску — з шкіряним салоном, автоматичною коробкою передач, кондиціонером… одна з найвигідніших і найкоштовніших машин цієї моделі. Я попустив акселератора: чоловік у форді й без того не збирався звільнить дорогу. Він наддав ходу, й тепер авто аж заносило на серпантині. Упертий, посміхнувсь я, розглядаючи його через лобове шкло своєї шістки, настирливий! Такою і має бути радянська людина… вольова, енергійна… безкомпромісна в боротьбі за ідеали комунізму — і бурхлива в коханні! Я стис кермо, аж пальці побіліли. Єдине, чого мені в сей момент було шкода, — то це машини. Люди добрі, як же ж я люблю авто, надто ж отакі, класу «екстра», стрункі й лискучі, як засмагле тіло цнотливої дівчини! І водночас у мені народжувалася дивна, сливе неземна втіха. Ну що, товаришу Крижинський, думав я посміхаючись, от ми й зустрілись! А ти, певне, думав, що більше ніколи в житті не побачиш мене… за тих часів ти думав собі, що так воно й буде: одних душитимуть у підвальних кімнатках, другі сидітимуть за дротом… а сотні тисяч безмозких йолопів валом валитимуть на паради й демонстрації і горлатимуть бісівські гасла, розмахуючи прапорами кольору пролитої крові…
Ми вийшли з петлі й стали підійматись під гору. Ще метрів п'ятсот, а далі спуск — і знову петля, ще більш крута й карколомна. Форд так і не збирався звільняти дорогу. Він вперто їхав у лівім ряду, а що швидкість тримати не міг, то плентав перед самісіньким моїм носом. Гарне авто, зітхнув я, розглядаючи його із жалем і співчуттям. І почав збавляти ходу, знехотя й поволі одхиляючись убік. Таке гарне авто, подумалося мені, — і так шкода…
Форд скористався розривом, і відстань між нами побільшала. Чоловік у машині озирнувся і навіть помахав мені рукою. Дорога знову пішла по прямій, біжучи між залісненими кручами. Серце у мене закалатало. Я випростався і скількись часу зволікав іще, а тоді, штивний мов труп, дивлячись перед собою сухим, ненависним поглядом, вчепився у кермо і придавив акселератор.
Авто вистрілило як з пращі. Форд, такий мізерний на відстані, в однісінький мент зріс до неймовірних, сливе аномальних розмірів — і мигнув за бічним склом, як вогненночервона комета.
Я ледве не зірвався з шосе. Мене жбурнуло ліворуч, тоді праворуч, по тому машина завихляла, затим я вихопився уперед і загальмував.
У вухах іще стояв грімкий скрегіт і вищання металу. Правий бік форда мав бути скалічений, а дзеркало зрізане як бритвою. Я зиркнув через плече: все воно так і було. Добре, подумав я… добре, нормальний хід!.. Шістка, як і годиться оперативній машині, була цілісінька. Форд став як укопаний. Я натиснув клаксон і, пильнуючи в дзеркало, став задкувать. Водій вовтузився за кермом, а тоді одчинив дверцята, — певне, збирався вилізти мені назустріч. Я задкував і задкував, наглядаючи за його діями, а коли між нами зосталося не більше десяти метрів, різко притиснув газ — і знову вгатився у новеньку, сяючу машину, вминаючи фари, капот і нікельовану решітку радіатора.
Мене так стусонуло об підголівник, що мало в'язи не луснули. Крижинський випав надвір і покотився до узбіччя, обдираючи на асфальті руки й лице.
Перемикаючись, знов заскреготіла коробка передач. У дзеркалі майнуло моє лице — якесь багряне, з лиховісним блиском ув очах. Дорога блискавично метнулася навстріч, тоді вихнула убік і скрутилася в петлю, котра винесла машину в ліс.
Обабіч шосе стали миготіть височезні, кудлаті сосни.
Я зняв руку з керма й утер чоло. Було душно. Серце гамселило, замалим не вискакуючи. Перед очима раптом попливли якісь риски, а тоді стали йти плями, густіше й густіше, накладаючись на довколишні краєвиди, і я побачив отой строгий офіційний кабінет, в якій він закликав мене одного понурого осіннього дня…
— Ти, певне, розумієш, — почав він, спершись ліктями на стіл, — що ми не дамо тобі продовжувать навчання… правда? — Я кивнув. Звісно ж, я розумів… а ще б пак! — В нашому суспільстві, — казав він далі, — існує чітко визначена й строго регульована ідеологія, і кожен громадянин зобов'язаний підтримувати її!.. — Регульована? — вдавано здивувась я. — Ким? — Його лице потемніло. — Партією, — сказав він з притиском… — НАШОЮ партією! — Я хтів було ще щось укинути, але передумав: а ну ж бо є якісь шанси утриматися в університеті… — Отож, — озвався він, охолонувши, — зробимо так: ти зараз пишеш заяву про відрахування — й забираєшся звідси… тихенько, без ганьби й зайвого галасу… Будь певен: партійна організація не дасть тобі диплома. Наш факультет — ідеологічний, і… і цим усе сказано! Крім того, я вже надивився на таких, як ти, і знаю, чим вони кінчають врештірешт… здогадуєшся чим?
Партійність, подумав я… ідейність… пролетарський інтернаціоналізм… все змішалося в моїй голові, якісь голоси гучали й телесувалися у вухах, а здоровезні офіційні пики, нахиляючись над мікрофонами, знову повчально й загрозливо нагадували про якийсь обов'язок, непримиренність, а головне — протистояння… А й справді, подумав я… дві системи, а між ними — протистояння!.. неминуче, бо не можна поступатися принципами… треба рятувати світ… немеркнуче світло марксизмуленінізму… імперіалізм уже на останній стадії загнивання… У вухах гучало й гучало, я вже не міг щось розібрати в тому репеті, клекоті й сичанні… аж нараз немовби з високої височини якимось внутрішнім зором я побачив: паралельне шосе, темновишневий форд, а в тому фордові — чоловік, жорстокий на трибунах, безпощадний в кабінетах, байдужий до болю й страждання свого ближнього, чоловік з нещадним профілем грифатрупоїда. І коли я побачив його, то збудження вмент зслизло, мов туман на воді, все стало на свої місця, — і я знову зігнувся над кермом, щосили давлячи на газ.
Шосе кинулося навстріч. Швидкість блискавично плигнула, переваливши за поділку в сто сорок кілометрів. За кілька хвилин я уздрів це авто внизу, мале й насилу помітне поміж червоними стовбурами сосон. Воно йшло перехнябившись набік, і вигляд у нього був далеко не такий, як напочатку. Я розуміюче покивав головою. Тоді скинув газу й крутонув кермо, звертаючи на прослідок, який зміївся в хащах.
Гальма надсадно завищали. Машину стало жбурляти. Грязюка линула на лобове шкло, і я запустив двірники. На пагорку авто мало не перекинулося. Я сіпнув ручне гальмо й посунувся в діл, — туди, де поміж молодими лапатими соснами чорнів шмат асфальтового шосе. Я зсовувався й зсовувався, то попускаючи, то знов давлячи на важіль, — аж ліворуч, зближаючись, майнув темновишневий форд.
Я відпустив гальмо — й машина покотилася вниз, в'язнучи в розквашеній глині.
Форд майнув ще ближче, тоді ще. До нього було вже рукою подать, коли надсадно завищала коробка передач, захлинаючись, ревонув двигун, — і я вилетів на шосе, обіруч вивертаючи кермо.
Я врізався йому в бік, і дверцята зім'яло, мовби вони були з картону, а шкло вмент розскочилося на друзки. Форд шарпонувся вперед, але я встиг вирівнять машину й став тіснить його на узбіччя. Ми неначе зрослися один із другим, женучи лискучим шосе і все більше і більше відхиляючись убік — туди, де за придорожніми ялинками зяяло стрімке глибочезне провалля. Крижинський гарячково метався за кермом: він пробував збавити швидкість, а то й зовсім загальмувати на повнім ходу, але ми вже пішли під укіс і спинитися було неможливо — прірва зближалася й зближалася, ось уже стало видно кудлаті верховіття сосон, які росли внизу, і тверді, злежані замети, які біліли коло їх підніжжя, аж нараз форд зійшов із асфальту і підстрибнув, торкнувшись розмитого узбіччя, і його ліві колеса зависли над проваллям…
Але тої ж миті я одірвався од нього й, додавши газу, погнав по шосе.
Петля кинулася праворуч. Авто знову побралось під гору, покидаючи основну трасу.
Я зменшив швидкість і, добувши пачку сигарет, запалив.
Дим був їдкий і відворотний. Мене аж скрутило — я закашлявся, й кров знову застугоніла у вухах і стала шумувать у кінчиках пальців, а перед очима почали повзти й повзти плями…
Я бачив Крижинського. Бачив зримо, навіч, так, наче він сидів поруч зі мною. «Не розумію, — замислено казав він, — знаєш, не зрозумію я тебе ніяк! У таких, як ти, дуже цікава психологія. Ну, скажи на милість: до чого ці безвідповідальні… оці ідейно ворожі балачки… про тридцять третій, про людоїдство… а ще ж і не десь — при всіх!.. на семінарі з історії партії! Слухайно, парубче, — гостро зиркнув він на мене, — тут же дурнів нема, правда? Всі знають, що був голод…» — «Великий голод, — сказав я, вперто дивлячись убік… — Голод Тридцять Третього!..» — «Ну, нехай навіть і так, — скривився він. — Ми знаємо, що він був, знаємо, чому він був, і знаємо навіть, що люди їли людей, але навіщо про це ляпати язиками? Тема ця — закрита. Партія закрила її раз і назавжди… щоб не тривожить наших людей. Для чого воно народові? Народ варить сталь, вирощує хліб… а ця балаканина хіба допоможе йому робити діло? Чи, може, ти воскресиш жертви голоду оцими нагадуваннями про нього?! Знаєш, нормальні люди мовчать, коли порушуються такі теми… мовчать, бо їм соромно й незручно про це чути, — все одно що про елементарні фізіологічні потреби… Чого ж ти про це тільки й говориш… чого, поясни?!»
І я спробував йому пояснити. Може, то була й помилка, скоріше всього, помилка. Він після того став дивитися на мене із ненавистю і здивуванням, як на ворога, але я спробував пояснити йому це з усіх своїх сил. У ту промову я вклав усю свою віру в людську порядність і гуманізм. Більше ніколи по тому не говорив я так відкрито й із таким болем.
Це сталося в ранньому дитинстві й наклало якийсь незримий, гнітючий відбиток на все моє життя. Досі бачу: спекотний полудень, що дрижить і мліє в повітрі, убоге, занедбане, запущене обійстя, бур'яни, котрі повиганяло в чоловіцький зріст… і нас із братом, малих, заледве по шість років, двох дітлахів, що знічев'я забрели сюди, блукаючи старим цвинтарем. Хата була вже геть зруйнована. Передня стіна впала надвір, стріха провалилася. Все було розкидано по тім двориську: брили сухої глини, старе потьмяніле люстро під загатою, якісь листи, квитанції, метрики… В руїнах, похитуючись, забовваніла височезна кощава баба. Над всім обійстям немовби витала біда. Час зупинився. Гіркий присмак горя простотаки стояв у просторі, ніби задавнений чад. Всім своїм дитячим єством я нараз утямив: за старих часів тут скоїлося якесь лихо і покутують його по сей день. Баба стала щось казати до нас, і мені аж мороз по спині пішов: голос її простотаки харчав. Він роздирав це спекотне повітря, вібруючи, мов іржава бляха. Це був голос людини, яка бреде назустріч своїй смерті, вже ні на що не надіючись, спустошена й випалена до вугля… і я, стоячи на порозі життя, перейняв той мертвотний дух могили, вдихнув його і поніс між люди.
— Не треба туди ходить, хлопці… — понуро буркнув дід, коли почув, де ми були. І перехрестився. — Не треба… Гріх туди ходить!
— Чого, діду? — поспитавсь я.
Дідове лице посмутніло ще більш.
— Та баба, — озвався він після довгої мовчанки… — та баба зветься Вовчиця! Ото як був голод у тридцять третім… бо комуняки забрали всенький хліб, а нас покинули здихати, як собак… то ця баба, хлопці, зарізала і поїла своїх діток…
«Навіщо про це говорити? — знизував плечима Крижинський. — Навіщо ятрить ці рани?..» — «ВАШІ рани?» — посміхнувсь я. Лице його перекосилося й ствердло. «А ти не дуже… не дуже тут! — заговорив він хрипким шепотом. — Ти покинь це, ясно? А в нас інші методи знайдуться… З тобою як поговорять в спеціальному приміщенні, то все життя потім будеш печінки випльовувать… втямив, ти?!»
Нічого, подумав я, жбурляючи недопалка у вікно… нічого! Руки в мене тряслися, я на силу Божу держав кермо. Нічого, тепер наша пора настала… тепер вони заплатять за все… бо нарештітаки прийшов час платить по рахунках!..
Я спускався з піщаного пагорба. Віяв вітер. Переді мною була траса. На пагорбі причаїлося декілька пожухлих ялинок, а внизу синіло глибоке кругле озеро. Форд огинав те озеро, понуре, зі стрімкими берегами, — й не озеро, а старий вичерпаний кар'єр, довкруг якого звивалися дві розбиті колії. Я скотився униз і погнав тими коліями, не розбираючи дороги. Я був наче вві сні. Це таке наче в бою: ти пливеш у повітрі, не торкаючись землі, і простір горить навколо тебе, а речі й предмети пливуть, втрачаючи форму.
Мені казали: ти — відщепенець. Казали: виродок. Потім казали: убивця. Що ж, це було правдою… У своїй батьківщині я заважав своєму народові, й народ звелів, аби мене одіслали геть. І мене таки одіслали: вбивать — і бути вбитим! Це сталось через те, що я тривожив народ. Я вимагав справедливості й хотів, аби мені дали свободу. А народ… народ — він великий. Йому не потрібна правда. Йому не потрібна свобода. Він хоче варити сталь, вирощувати хліб і плекати дітей. Це головне: щоб був хліб, і до хліба щоб було, і щоб на землі був мир. А того, хто починає тривожить народ, ятрити його давні рани, нав'язувати йому якусь свободу, — того треба замикать у спеціальні приміщення, дбайливо обгороджені колючим дротом. Бо народ — це основа основ. Бо народ вічний, а все інше несуттєве. Їм дуже хтілося, щоб я загинув… ще б пак: на тій землі зловити кулю було як раз плюнуть! Коли я пропав безвісти, всі вони аж відітхнули. Певне, їм неначе аж камінь з душі звалився. Якесь таке воно було: і жило бездарно… та й подохло ж, як собака! — винесли вирок усі, хто знав мене. І знову кинулися в свою безглузду гонитву заради процвітання своїх безглуздих родин. Кажуть: народ — він не помиляється. Ну, цього разу він все ж таки помилився… він таки добряче помилився, таки добряче він схибив, — тому що я вигрібся зпід обвалу, який поховав мене на цілих сім літ, я зумів уцілілти, я вижив, пройшовши через розпечений приск війни, — і знову виліз на білий світ, і став ходить по землі своєї батьківщини. Однак людиною я вже не був. Я був — труп. Зомбі на кличку Оскар — ось хто я був. На кожного чоловіка я дивився оцінююче — зможу я його вбить чи ні. Серед м'яких, лагідних полів і зелених верб своєї вітчизни я зостався тим, що зробила з мене війна: я був—машина для вбивства. Але й це не пройшло мені безкарно… бо якщо з дитинства тебе вчили, що людське життя — найвища цінність, то врештірешт це в'їдається у твою плоть і кров. Щоб когось забить, ти мусиш піти проти основ своєї психіки — вчинити насильство над самим собою, плюнуть на свою особистість і ввесь людський рід взагалі, а це вивертає мізки, та ще й як! Ти стаєш мертвим. Ти не можеш мати Батьківщини. Ти не визнаєш за собою права на високі почуття. І зостається тобі тільки важка, чорна депресія, котра зростає і зростає з роками, аж скипається в трудну, криваву грудомаху, що проривається час од часу вибухами безумного шалу…
Попереду замрів форд. Я скинув газу і, пригнувшись над кермом, утямив: він сидить у калюжі. Крижинський потрапив у пастку. Тепер він був рокований. Він хтів утекти, звернувши на бездоріжжя, а натомість сам ішов мені до рук. Я вшевкався у калюжу, й вода бризнула обабіч двома чорними крилами. Мене жбурнуло головою вперед, я вгатився у шибку, а тоді ще раз всенькою пикою — об кермо.
Форд вилетів із баюри, мов корок із пляшки. Заднє шкло поповзло міріадами тріщин, але ще держалось… З носа в мене бігла кров. Я втерся рукавом. Форд, буксуючи і вихляючи з боку в бік, тікав лісовою дорогою. Він був обліплений багном і пом'ятий, мов бляшанка.
Він проїхав ще трохи й знову засів.
Я знову налетів на нього й стусонув так, що заднє шкло нарешті розлетілося на кавалки, а багнюка хвилею ринула в салон. Крижинський завищав, мов заєць, і втягнув голову в плечі. Авто вискочило з калюжі, і я попхав його перед собою, раз по раз стусаючи бампером. Кількасот метрів ми так і повзли багнистими коліями — з гуркотом і ревом, як два залізні жуки. Перед трасою форд знову загруз. Я одвів машину назад, а тоді, розігнавшись, вгатив його, аж кермо замалим не розрубало мене навпіл. Крижинський виїхав з баюри і притьмом погнав уперед.
І знову я бачив плями, котрі повзли й повзли переді мною… і закурений зал ресторану, і якісь колеса од возів, розвішані на стінах… і довге вузьке лице МурМура, що замислено підпер голову рукою, в якій диміла цигарка… «Ми допомогли їм взяти владу. Ми просто вирвали зуби їхнім конкурентам, — казав він. — Туполобі, ті, хто хотів зберегти партію і Союз, — потерпіли поразку.» — «Але до чого ж тут… до чого ж тут наша фірма?!» — вигукнув я. МурМур хитро посміхнувся. «А ти наївний… Втім, це твоя природжена риса, — замислено сказав він. — Слухай, чоловіче, це ж не перша твоя справа, у котрій замішано політику! Ти що, ніколи не думав над тим, чого це таку велетенську й розгалужену мафію, як «Тартар», вперто не помічають правоохоронні органи? А звідки йдуть оці багатомільйонні інвестиції… у страхові товариства, комерційні банки, біржі? А чиї гроші лежать на рахунках «Тартару» в Німеччині, Швейцарії і ще бознаде?.. А ті шалені трансфери, про які знають у фірмі насилу одиниці… Політика, мій друже, політика… А політика — це завжди брудне діло… такто!.. А вони завжди будуть чистими. Вони робитимуть цю роботу твоїми руками… моїми, Мурата… А певно: на дідька їм ця величезна, розвалена держава з її непередбачуваністю! Легше… — МурМур знову посміхнувся, — … легше виїхати на шиях демократів і такихот, як ти… та й створить хоч і маленьку, зате свою державу…»
Я глипнув на годинника. Часу було обмаль. І з Крижинським треба було кінчати. Він ще не встиг виїхати з лісу, і я сподівався перехопити його на середхресті. Він мусить заплатити. За всіх. За все. Заплатити кров'ю. Стражданнями. Життям… дідько його узяв би! Просто такий час настав: тоді був один час, а тепер другий, і зветься він — час розплати. Вони всі мусять заплатити. Поки вони не заплатять, ніякої свободи не буде. Безкровна революція… хаха! Не смішіть мене, панове. Не буває таких революцій. Свободи без крові не буває. Держави без насильства не буває теж. І поки ми не скараємо їх — на горло! без пощади! так, як вони карали нас! — доти не буде нічого.
Вони кричали: ідейність. Кричали: партійність. Кричали: ми — найкращі в світі, найпрогресивніші і несемо передову ідеологію. А я цю ідеологію ненавидів з дитинства. Я на дух її не переносив. Слово «колектив» я чути не міг, а од червоного галстука мене простотаки нудило. Певне, цьому навчив мене дід. Поки батька кидали по всенькій області, призначаючи то головою райспоживспілки, то директором радгоспу, а то якимсь секретарем у райкомі, — я жив у діда. Він вчив мене козацьких пісень, ми пасли теличку біля церкви на вигоні, й мені, малому, дід розказував: як воював він у Махна і як розганяли вони продзагонівців; як після перекопської операції більшовики оточили їх і вирізали селянську армію впень; як бродила по селу партійнокомсомольська наволоч і куркулила людей, викидаючи їх на сніг з малими дітьми; як вигибало село в тридцять третім; як у кагатах на цвинтарі людей закопували живцем; як зайшов він було до тої Вовчиці, — а вона зарізала свою Ганю і ноги в печі смалить…
Дід ненавидів більшовиків. Він казав на них: вовкулаки. Казав: песиголовці. Казав: хвашисти. Коли я вернувся з полону, дід вже давно помер. Я поїхав у село, де минуло всеньке моє дитинство, й побачив: церкву розвалили, старий цвинтар розгорнули бульдозером, на тім місці тепер бовваніють якісь коробки з цегли й бетону… Село стало іншим. Можна було навіть сказати, що воно вимерло. Ніщо й не нагадувало про ту велику епоху, остатній подих котрої я ще встиг ухопить. Я пішов на цвинтар, довго сидів коло могили й балакав з дідом, оповідаючи йому, де я був і що робив усі ці страшні роки… Дід зрозумів би мене. Ми з ним були одного духу й гарту. Він виховав мене й зробив таким, яким я є. Може, тому й ненавиділи мене скрізь, де б я не бував. Певне, через те й цькували з такою несосвітенною люттю… як цькує недобитого вовка зграя псів, котрі забулися, що таке свобода! Господь за свідка: я не чіпав їх. Я навіть не сповідував якоїсь ідеології, котра була б ворожа їхній. Я просто жив як мені жилося і говорив тільки те, що думав. Не знаю, чому надовкіл мене завжди утворювалася мертва зона, — немов круг чоловіка, хворого на лепру, або пранці, або ще яку чорну заразу. Ну а коли ти перебуваєш у такій ізоляції, то середовище так чи йнак, а виштовхне тебе… хоч яким робом, хоч яким способом, — а врешті виштовхує! Як виштовхнувтаки оцей голошиїй чоловік з головою грифа… Й мене аж занудило… аж млосно мені зробилося, коли я відчув затхле повітря отої кімнатки, де засідало їхнє комсбюро, і побачив тьмаву жовту лампочку під стелею і лице того спортивного молодика з холодними сталевими очима… Я сидів коло нього, одгавкавшись у черговий раз од тої собачої тічки, втомлений цим абсурдом і цим безглуздим, невеселим життям. Лють ще кипіла в мені. Покидьки, прошепотів я, стискуючи кулаки… які ж покидьки ви усі!.. Він почув. Лице його обернулось до мене, — породисте лице арійського типу, як дві краплі води схоже на образ Вальтера Шелленберга, принаймі такий, яким його зробили в телесеріялах. «Слышь, парень… — сказав він ледве чутно. — Ты… это… не очень! Вот выйдем после бюро, тогда и поговорим… ладно?» Я замовк. Більш я не промовив і слова. Коли через півгодини всі висипали у коридор, мене взяла за лікоть якась тверда рука і розвернула на сто вісімдесят градусів. «Ну, что, чувак, будем базарить?!» — Молодик раптом потяг мене за барки й трусонув як грушу. І це було все. Це було все. Далі все було як вві сні… Я блискавично крутонув його довкола себе, а тоді підняв і, розмахнувшись, всадив головою у плювальницю.
Форд ішов просто на мене. Я вихопився на середхрестя, випередивши його на якісь секунди, — а в наступний мент з-за повороту, де росли кудлаті чорні ялини, викотився й він — з ревом і гарканням, порскаючи їдким чадом. Він так і не встиг ухилитися. Він не здужав одійти навіть до осьової, — я вже розвертався на середхресті, а через двітри секунди виїхав на зустрічну смугу й, додавши ходу, пішов йому наперестріч.
Ми зіткнулися радіатор в радіатор. Удар струсонув мене од підошов аж до самісінького тім”я, тупим, нудотним болем віддавшись на місці останньої травми. Крижинський кинув було кермо, тоді спробував вистрибнути з машини, а затим з переляку дав задній хід, — і я попхав його по шосе чим далі, то більш і більш додаючи газу, аж старезні муштаті ялини герелицею стали тікати назад. Час од часу я скидав газу, одриваючись од темновишневого форда, а тоді наганяв його й на повному ходу стусав бампером. Після кожного удару чоловік у форді підстрибував, як лялька. Лобове шкло зразу трісло, а далі й розсипалося геть. Грюкання зіллялося в безперервну канонаду, якесь гостре, болюче світло раз за разом спалахувало мені в голові, аж врешті я осліп од того й оглух… і тільки безум не давав мені змилити із дороги, один шал пхав і пхав мене уперед, каламутячи осад померлих згадок і мрій, які темною хмарою підіймалися з моєї пам'яті…
— На якій платформі ви стоїте? Яку ідеологію сповідуєте… ану відповідайте… Відповідайте негайно ж! Та ми вас просто зімнемо… Не ставайте нам на дорозі, бо все життя будете каятися… Не дозволимо! Не допустимо!.. — Очі, які горять, мов у вовків, чорні діри ротів, здоровезні, вгодовані пики, що так і дихають чесністю, пильністю й принциповістю… — «Ми чисті перед совістю, нащадками й планетою і правду цю освячуєм… своїми партбілетами!» — Юна комсомолочка, типова українка… з червоними щічками, карими оченятами й медовою посмішкою на вустах: — О, постать дуже оригінальна! Органічно не може терпіти ідеї колективізму… ненавидить партійну ідеологію… Опинившись по той бік барикад… Відщепенці нам не потрібні! Яка з ним ще може бути розмова? Вирвати цей бур'ян з корінням!..
А мерці в кагатах обертають до мене голови, і якесь прикре світло ллється на них згори, і вони щось балакають до мене, та слів їх не чути… аж кидаєшся зі сну, облитий зимним потом, і бачиш, як у вікна дідової хати цідиться убогий досвіток… — Про нас партія подбала — кадри в село послала… Приїхало гепеу — гонить людей в кропиву. Спасибі Іллічу — в нас їсти досхочу… Ленін і Троцький забрали хліб сиротський. Партії голос — це вугілля і колос… А на хаті серп і молот — а у хаті смерть та голод… — Як, ви не знаєте?! Та він же в тюрмі сидить… еге, і давно вже! Гарного, гарного ви синочка виховали, нічого не скажеш… А певно що посадили — бо ІНФОРМАЦІЮ американським кореспондентам передавав… Он і по телевізору показували: ведуть у бранзулєтах, а кругом міліціїї… та все з говчарками, та з ножами, та з пістолетами! Ні, сама не бачила… бачитьто не бачила, — але ж люди балакають… — Комуністична партія Радянського Союзу — це розум, честь і совість нашої епохи. Крім неї, в нас нема і не може бути жодної політичної партії, яка б враховувала інтереси й особливості усіх існуючих у нас класів і соціальних груп… — А ти не дуже… не дуже тут! А то в нас інші методи знайдуться, — з тобою як побалакають в спеціальному приміщенні, то все життя потім будеш печінки випльовувать… втямив, ти?!
Господь за свідка: я не чіпав їх. Я не ставав їм на заваді. Я не сповідував жодної ідеології: я не був ані монархістом, ані націоналістом, ні толстовцем, — і навіть свідком Єгови я не був. Я просто жив і хотів справедливості. Але їм справедливість не була потрібна. Їм потрібна була оця здоровезна азіатська держава, у котрій всі убогі духом знаходили собі шмат хліба і сякетаке прихистя. Саме тому вони й випхали мене на смерть, як стеклого пса. Ну, та тут вони схибили. Я вцілів. Я вернувся. Вони послали мене вбивать і я став машиною для вбивства. Я не можу карати мертвих, але я можу покарати живих. Я, зомбі, прийшов на землю своєї батьківщини гвалтувати комсомолочок з медовими посмішками, виривати язики партійним секретарям і різать горлянки сексотам. Я не вірю в гуманізм. Я не вірю в демократію. Краса порятує світ… Звідки ви узяли цю ідіотську фразу, панове?! Ніщо не зробить його людянішим. Ніщо не змінить його на краще. За дві тисячі літ од розп'яття Бога світ не змінився ані на йоту. Тільки шибениці й трибунали, танки й бетеери, кумулятивні гранати, пластикові бомби й стінгери… лише вони, здійснивши акт помсти, відновлять гармонію світу, яка зветься — СПРАВЕДЛИВІСТЬ.
Я отямився. Довкруг стояла тиша. Ледве чутно шуміли сосни. Дзвінке синє небо висіло вгорі ідеально правильною сферичною чашею. Ми з'їхали з шосе й стояли радіатор до радіатора у якомусь видолинку. Мотори наших авто захлинулися майже водночас. Злежаний зернистий сніг захрупостів у мене під ногами, коли я важко підвівся зза керма, виліз надвір і спинився коло машини…
… і все загорілося навкруги незримим пульсуючим полум'ям, котре стало бігти й бігти вгору, аж сягнуло голубої чаші неба, — і тоді сонце бризнуло сліпучобілим промінням, і верховіття лісу тисячами голосів заспівали хорали, а я зробив перший крок і пішов, не чуючи під собою землі, ступаючи в порожнечі, котра держала незгірше як твердь.
Він сидів, неприродно вивернувши голову вбік і заплющивши очі, ще більш подібний до грифатрупоїда. Я спинився коло машини. Він був непритомний. Він утратив тяму, коли двигун захлинувся і тікати уже не було куди і не було як.
Мені було зимно. Верховіття сосон гойдалися і шуміли. Я постояв і взявся за ручку дверцят. Тоді потяг до себе.
Дверцята м'яко розчахнулися.
Лице його було обдерте. З правого боку багрянів суцільний синяк, — певне, од удару об асфальт. Увесь він був, як глиняна лялька, облитий грязюкою, заляпаний брудом і кривлею, що бігла з розквашеного носа. Я озирнувся. Поруч стояло моє авто. Певне, треба буде міняти обшивку, мимохіть подумав я, розглядаючи пом'ятий корпус. Тоді знову глянув на чоловіка у форді.
Я НЕ МІГ ЙОГО ЗАБИТИ.
Для чого ж була оця комедія, думав я, сидячи на снігу. Фраєр… дешевий фраєр!.. Я робив це — заперечив я сам собі. Я робив це багато разів… Ти вбивав на війні — озвалося щось у моїй підсвідомості. Озброєних людей. Ти мусив це робити, тобі не зоставалось нічого іншого. Ми вбивали, сказав я. В бою. І полонених… коли я ходив з белуджами. І там робилися ще гірші… далеко гірші й паскудніші речі! А тут той самий випадок… і я мушу це зробити, бо так вимагає справедливість… Я мушу помститися хоча б за Малевича!.. Он як, сказало в моїй підсвідомості, коли я підвівся й рушив до машини… Он як, Оскаре! Ти хочеш зрівнятися із ними, правда? Ти просто хочеш стати таким, як вони… але в цьому випадку не говори про справедливість!.. Вони захопили владу… чинять зло, убивають, давлять автомобілями, роблять з людей божевільних зомбі!.. Ти хочеш стати таким як вони?.. Ну, то ж стань… стань!..
Форд стояв у видолинку, малий і насилу помітний між соснами. Шістка, буксуючи, задом виїжджала на шосе. Я сидів за кермом і пильнував, щоб не врізатися у дерево. Голова моя була порожньою. Я нічого не думав. Я відчував тільки втому. Поруч на сидінні валявся мій ніж. Скількись часу я дивився на нього, — а тоді взяв і, покрутивши в руках, викинув у вікно.
Коли я звертав до села, мене раптом занудило. Я загальмував на узбіччі й вистромився з машини. Щось дивне почало коїтися зі мною: вмент сліпучобілим спалахом скипіла лють, по тому вона переросла у чорну депресію, а далі відчай, тваринний жах, біль, знеохота, спустошеність — все закрутилося, мов у рурці калейдоскопа, міняючи одне одного.
Пустка була останнім відчуттям. Коли я запустив мотор і подався геть, я вже нічого більш не відчував.
… Ми борюкалися з Більбонським, обхоплюючи один другого, качаючись по землі, брудні й виваляні в болото, як два чорти, Більбонський аж ревів од утіхи й захвату, й від цієї гри, яку він так полюбляв і до якої в мене ніколи не було ані хисту, ані бажання, час од часу я таки брав гору, й тоді він, склавши докупи свої грубі лаписька, з такою силою пхав мене в груди, що я одлітав геть, а псисько кидався на мене й кусав за вуха, за носа й за шию, а я, лежачи горізнач у калюжі, відчував, як усе вирує в мені й гуде, а тяжка чорна грудомаха ненависті й шалу розпадається й розпадається, аби щезнути назавжди… Це почалося ще коло розбитого форда, і з тих пір, як я полишив того чоловіка й поїхав геть, подарувавши йому життя, щось почало зміщуватися й зміщуватися в моїй підсвідомості, наче тектонічні плити в земній корі, неначе крига, що скресає і пливе униз по течії, зоставляючи після себе холодне чисте плесо…
Я підвівся. Більбонський згріб мене за ногу й поволікся вслід з ревом і гарканням, щосили смикаючи за холошу. Ми стали підійматися на ганок. Руки в мене тремтіли.
Я подарував йому життя. Я не зміг його вбити. Я нарешті звільнився од цього. Назавжди.
Ми сиділи на терасі. Над нами було чисте, блакитне небо, а внизу лежало старезне висхле річисько, і за якийсь місяць сюди мають прилетіти лелеки. Я струсонув пляшчину й побачив, що там іще зосталося на денці. Тоді перевів погляд на Більбонського.
Собайло сидів на задніх лапах і дивився на мене благальними очима.
«Оскаре, — сказав він нарешті, — а послухай-но, Оскаре… а не дав би ти й мені ковточок, га?..»