— … збрехав, чортів пес!
— Хтозна!.. — буркнув Мурат, опускаючи бінокля. І замислено потер перенісся. — Хтозна…
Я стенув плечима й одвернувся. Ми стояли на горішніх трибунах стадіону. З висоти цієї чаші як на долоні видно було майдан, котрий нагадував розтривожене муравлисько.
— Врешті могли й одмінить, — сказав я. — Той візит їх таки добряче розколошкав… а тут ще й оперативника чорти вхопили!..
Мурат похитав головою. Тоді притулив бінокля до очей і знову став оглядати площу. Вона аж цвіла знаменами й транспарантами — правда, знамена були пурпурного кольору, рідше червоного з голубим, а синьожовтої барви не було геть.
— Ні, — обізвався Мурат, підкручуючи коліщата бінокля. І трохи помовчав, певне, вловивши щось у фокус. — Ні, для них це оказія, котра більш не повториться. — Він повів біноклем убік. — Ага… а от і наші під'їхали! Ну, люду досить…
— Не втямлю, — озвавсь я, скоса бликаючи на Мурата. — Не втямлю я цього задуму. Чому вони обрали цей комуністичний мітинг? Слухай, у тебе є якісь здогади?
Мурат замислено зважив на долоні бінокля.
— Думаю, це провокація. — Він дивився на мене, але впритул не бачив. — От тільки не знаю, як її проведуть…
Я зробив розумне обличчя й, не знаючи, що б його зробити іще, знову підняв бінокль і став розглядати площу.
— А їхні люди стягуються!.. — од передчуття близької сутички в мене аж руки засвербіли. — Та й до чортової ж мами їх сьогодні! Диви, — я навів фокус чіткіш, — машина з відеокамерою… скажи лишень!..
— Де? — зацікавився Мурат. — А… тактак! І навіть не одна… гм, значить, щось таки готується! — Його обличчя спохмурніло. — Треба когось послати, щоб задавив ці камери… не вистачає тільки, щоб ми засвітились!..
Він трохи подумав, кусаючи губу. Тоді добув рацію і тричі з різними проміжками послав умовлений сигнал. Відкрито перемовлятися не було сенсу — більше ніж певно, що на всіх діапазонах ішло прослуховування.
За кілька секунд рація уривчасто задзуміла.
— Спускаємося! — буркнув Мурат. — Всі на місцях. Малевича не видно. Ну, та він і буде нескоро…
Ми збігли вниз і через хвіртку в ґратчастій огорожі вийшли на майдан. Людей було небагацько. Натренованим зором я вихопив з юрми жменю фанатиків, котрі стовпилися довкруг автобуса з гучномовцями, — решта ж були собі просто роззяви, котрі од нічого робити тинялися майданом, та ще сотні зо три забитих і якихось аж сонних робітників, яких нагнали сюди за рознарядкою з райкому. Що й казати — мітинги давно вже набили усім оскому! Харчів у крамницях не більшало, власті робили що в голову збреде й ні з ким не рахувалися, хто не дурний, то спішив урвати й собі який шмат од цього безчасся, а на зборищах, як демократичних, так і партійного штибу, все лунали якісь незрозумілі фрази й готових рецептів не давав ніхто.
— … Деструктивні елементи, які ставлять собі за мету розвалити наш спільний дім — Союз Радянських Соціалістичних Республік! Не допустимо цього, товариші! Сепаратистські угруповання — такі, як Рух, УРП, а надто ж Міжпартійна Асамблея та Українська національна партія — повинні дістати належну оцінку не лише всієї прогресивної громадськості світу, не лише трудящих України, але й органів прокуратури та суду! В якій іще державі, скажіть на милість, її власті допустили б таке відверте шельмування президента, підрив офіційної ідеології й територіальної цілісності самої держави? Я, ткаля-багатоверстатниця, мати чотирьох дітей, хочу сказати своє рішуче «ні» націоналістичним покидькам, котрі намагаються повернути назад колесо історії, відновивши в нашому суспільстві капіталістичний лад. Дарма стараєтеся, панове! — нічого не вийде з ваших потуг, щедро фінансованих доларами західних розвідувальних центрів…
А нех йому!.. — скривився я, мов середа на п'ятницю, безпорадно роззираючись навкруги… Пустили якусь дурепу до мікрофона!.. Мене аж нудить почало. Господи, стільки вже чув я на своєму віку цих фраз, — то жорстоких і безпощадних, як сталь, то по-газетному ділових, найбільше ж отаких… довжелезних, ідіотськи самовпевнених і напханих убогими штампованими розумуваннями! Не знаю, як кому, а мені ті словеса свого часу просто вивертали мізки. Не можна слухать оцю балаканину — й зоставатись при своєму розумі. Дивно, що люди чомусь не помічали цього. Певне, їм було достатньо, що в магазинах можна купить сякоготакого їдла, а на вулицях не смалять з автоматів. Вони просто не тямили, що з них роблять дурнів. Мислячи такими звироднілими й безсенсовими схемами, як «держава», «хліб», «материнство», вони не бачили, що життя в цій державі все більше й більше перетворюється в зґвалтування, причому, зґвалтування масове, безперервне, таке, що ніколи не кінчається. А от як хочеш протистояти йому — тебе починають бити. Спочатку дають понюхати кулака, затягнувши у якусь затишну кімнатку, а як знов берешся за своє — б'ють чоботом у живіт. Або кидають за дроти. Я заплющив очі, й переді мною знову, фізично зримо й відчутно, постало: кабінет з панелями карельської берези, селектор і зелена панцерна шафа у кутку… «Органы кагебе уже вас предупреждааали!.. — кричав мені пацюкуватий драб у цивільному, і щоки його тряслися. — Вас уже вышвырнули из университета за антисоветскую деятельность!..» — «Стій, дядьку… стій! — не церемонячись, урвав я його. — Ти… того… бреши та не забріхуйся, справді! Мене виключили за бійку, а не…» — «Я сказал: за антисоветскую деятельность! — гаркнув пацюкуватий. Тоді відкинувся на спинку крісла й став свердлить мене очима. — Хорошо, — сказав він за хвилину. — Давайте поговорим откровенно. В самом деле… — Роздратування все ще не покидало його. — Вот, например, стихотворение… вы переписали его своей рукой, верно?» Я кивнув. Це був вірш про дядька, котрий там щось поцупив на колгоспному полі, й мені сподобалися в нім слова про те, що не дядька треба в тюрму садити, а якраз навпаки — начальників, причому що вищого рангу, то краще. Оце так, думав я, переписуючи того вірша. Оце добре… так їм, гадам, і треба! «И что здесь можно найти… прямо удивляюсь!.. — похитав головою пацюкуватий. — Ну, украл какойнибудь его родственник мешок этих… как бишь… мешок буряков!.. Ну, а он тогда взял да и написал этот стих!» Я засміявся, не приховуючи зневаги. Пацюкуватий подивився на мене із здивуванням: «Вы не согласны? Так давайте дискутировать… пожалуйста… давайте будем с вами дискутировать, и я вам докажу, что вся эта ваша антисоветская деятельность… не что иное как чушь!» — «Давайте, — погодивсь я. Мені було легко як ніколи в житті. Так чи інак, а сидіти доведеться… то що тут з ними чикатися?! — Ми зробимо так, — почав я, — ви напишете статтю… про ету антісовєцкую дєятєльность і все таке… і я напишу статтю… свою, про свою власну антирадянську діяльність… і ці обидві статті ми надрукуємо в газеті… ну, скажімо, «Радянська Україна»… згодні?»
Пацюкуватий стиснув щелепи. І нічого не сказав, тільки глянув з такою ненавистю, що в мене аж мороз по шкірі пішов. «Да какую статью, — обізвався другий, од вікна. — Статью он будет писать… культурный! Там, товарищ генерал, у них в комнате такое творится… мусор, бутылки изпод водяры… алкаш он, а не писатель!» Пацюкуватий аж зрадів. «Вот, — закричав він, тицяючи в мене пальцем, — вот ваша культура… Вы только на это и способны — водку пить да баб трахать, больше ни на что! Уберите его с моих глаз, товарищ майор, я не хочу его видеть… этого подонка, уберите прочь, уберите к дьяволу, а то во мне просыпается зверь!..» — і він ефектно рвонув комір сорочки.
– Є новини! — сказав Мурат, неждано виринувши з натовпу. — Все йде за планом. Після мітингу організовано похід до пам'ятника. Буде покладання квітів.
— То й що?.. — буркнув я, одриваючись од роздумів.
— Ще не знаю. Але… ее… пес, помоєму, закопаний десь тут. Так що треба шукать.
— Пса, чи що?! — вирячивсь я на нього. — А… а на якого дідька він нам здався б, скажи?!
Якусь хвилю ми дивилися один на другого, як два блазні, — а тоді Мурат втямив, що до чого, й аж сплюнув убік.
— Акцію швидше всього проведуть біля пам'ятника, — замислено буркнув він. На моє блазнювання він давно вже не звертав уваги. — Аби ж хоч приблизно знать, яким чином…
— Нічого не вдієш. Єдиний орієнтир — Малевич, — сказав я. — Між іншим, якби ми вчора полоскотали того драба ножакою попід ребра… ну гаразд, мовчу! Допити я буду провадить тепер разом із Барабашем: він хоч і тупий як валянок, але мене розуміє з півслова…
Поруч як зпід землі виріс МурМур. Він був у якійсь зачовганій куртці й лахматому шоферському картузі, насунутому на очі.
— Ситуація прояснюється, — сказав він. Тоді добув пачку «Мальборо» і, нагнувшись, зубами висмикнув цигарку. — З міста передають, — він клацнув запальничкою, — що демократи теж провадять демонстрацію. На головній вулиці. Кількість учасників — більше п'ятдесяти тисяч. Ну, й плюс агенти, роззяви, провокатори…
— Маршрути перетинаються? — поспитав Мурат.
МурМур спробував посміхнутися, але це йому не вдалося.
— Теоретично — ні. Ну, а на ділі…
— Ясно? — глянув на мене Мурат.
Я кивнув, показуючи на майдан. Жменя добродіїв з червоними й лазуровошарлатовими прапорами, а за ними і той робітний люд, а за тим людом роззяви, ріжного штибу агентура і наші командос, розсіяні по всенькому тлумиську, — рушили з місця й, товплячись, висипали насеред вулиці. Десь узялося міліційне авто й, блимаючи мигавкою, що крутилася, як дзига, попхалося в голові колони. Час од часу міліціянти грімкими голосами гукали в мегафон, щоб усі зайві забиралися геть зперед колони і взагалі під три чорти. Ми з Муратом плентали у тому стовпиську нога за ногою і почувалися як обпльовані. Я крутив головою, роззираючись: з десяток наших людей робили те ж саме.
— Об'єкт не виявлено… — прошепотів Барабаш, наближаючись до мене. — Слухай… того… це часом не пастка, га?..
Я знизав плечима. Я не знав. Це могло бути що завгодно і могло бути навіть пасткою. А ще б пак, подумалося мені, така нагода… за одним махом — як горобців шапкою! — накрити всю фірму…
Колона піднялася на гору й, звиваючись, мов гадюка, стала витягуватися на обшири головної вулиці міста.
Я випхався на тротуар і, витягши шию, мов гусак, намагався розгледіти, що діється в протилежному кінці вулиці. Якісь дивні віддалені звуки, неначе вибухи грому, докочувалися звідти, й спочатку я не здужав їх утямить, але що далі просувалася колона по цій широчезній вулиці, — то ближче й ближче чулися ті грімкі сальви, аж я став розрізнять: «Хай живе капеесес — на Чорнобильській АЕС!» і знов: «Хай живе капеесес…» і знов: «Хай живе…» — а через скількісь часу — неначе удари грому: «Слава! Слава! Слава!»
Наперестріч колоні з червоними прапорами, тим же маршрутом і в той же час, сунула удесятеро більша колона демонстрантів з синьожовтими знаменами й малиновими козацькими хоругвами.
— Об'єкт виявлено!.. — півголосом обізвався Мур-Мур. — Діять за диспозицією.
Сливе у той же мент звідкись узявся Мурат. Я на превелику силу впізнав його: на ньому було драпове пальто й шапка, схожа на пиріжок, — з тих шапок, що їх полюбляють різні вожді.
— Малевич коло пам'ятника, — звістив він. — На плечі шкіряна сумка. Стоїть у натовпі роззяв. Більша частина з них — агентура.
— Наші? — коротко поспитав я.
— Допіру підкотили. Відстань — один квартал. Метрів п'ятдесят, не більш. Командос зав'яжуть бійку… і в гру входимо ми!..
Я кивнув. Мурат став пропихатися вперед. Колона звернула на майдан, котрий од часу перших демонстрацій стали прозивати майданом Свободи, — і зламалася, і зжужмилась гармошкою, обтікаючи величезний камінний монумент, котрий, простягши свою тяжку десницю і подавшись уперед всім своїм тулубом, нависав не тільки над площею, але й, здавалося б, над всеньким білим світом…
… а по вулиці першими бурунами вже накочувала могутня, грізна хвиля: спочатку люди надходили по двоє, по троє, і зразу мало в кого з них були гасла чи транспаранти, а прапорів не було геть; аж в однісінький мент надовкіл як стій зачорніло од люду, натовп затопив дорогу, натовп валив тротуарами, стікався з бічних вулиць; якісь парубки вилізли на дах тролейбуса, котрий стояв попід узбіччям, й стали вимахувать знаменами; а далі велетенська людська повінь раптом закипіла, зацвіла, заясніла барвами золотих ланів і блакитного неба… Радісний гомін, скандування революійних гасел, повільний врочистий спів… і строго, і гордо палахкотів над вировиськом тисяч душ золотий знак Тризуба.
От він і прийшов, думав я, тамуючи піднесення, що аж підкочувало до горла… ось він і прийшов, цей час! Ну, що, генсеки й сексоти, комсорги й парторги, лягаві й кагебісти, стукачі, підгавкувачі, підсвистувачі… де тепер ваша ідеологія? Де тепер ваші многолюдні збіговиська, на котрих ви під маєвом кумачевих знамен поклонялися бісам в людській личині? Де ваші політики з круглими принциповими пиками, котрі звітували перед мікрофоном ув оглушливорадісному ревиську багатотисячних тлумиськ? Де ваші постанови й директиви, інструкції і резолюції, вказівки, вироки й доноси? І я заплющив очі — й знову з жахом і болем в душі побачив, як у підвальних померках тої вовчої доби заворушилися їхні вуста, як з трибун кольору крові стали махати руками й рвать на собі сорочки налякані люди, як почали роззявляти й закривати роти великі й малі вожді та вожденята… «Партійність, ідейність… неложними вустами… перша в світі…найпередовіша… найпрогресивніша…» — «Не їм говорити нам, хто такий Шевченко! Не їм учити нас, як слід вшановувати його пам'ять! Войовничий гуманіст… революціонер-демократ… стихійний марксист… а покидьки хай не простягають…» — «То тобі потрібна свобода? Якої ж це свободи ти хочеш, — може, вітрини бить в магазинах? Може, в темному провулку перехожих грабувати, а може, отуди йти, отуди, до пам'ятника…» — «Ми, люди нової епохи, будівники світлого майбутнього… в книгу історії… нащадки заздритимуть: Магнітка, БАМ, Чорнобильська атомна…» — «Моя книга на Заході… Хай це знає кожен, хто заплутався в тенетах українського буржуазного націоналізму… вважаю себе зобов'язаним і надалі пропагувати… і хоч помилки минулого важким тягарем лежать…» — «Ну, так что, дорогой товарищ третий секретарь, твой сын, оказывается, подонок? Ну, как же: связался с подозрительными элементами, антисоветчину порет… Да что ты мне здесь рассказываешь, козёл, — вот письмо из парткома: он советскую власть не признаёт! Он пропагандирует буржуазную идеологию! Он комсомольского работника избил… комсомольского работника, понял, ты?!» — «Мільйони громадян республіки… одностайно заявили про те, що політичний смисл радянської демократії, ленінські принципи національної політики, зафіксовані в Конституції УРСР, відповідають корінним інтересам…» — «Не валяйте дурня! Краще подумайте про своє майбутнє. Ви он уже стільки накоїли, що вас і в тюрму не приймуть… не те що!» — «Сьогодні на повістці денній тільки одне питання: антигромадська, антиколективна, од себе додала б, антирадянська! поведінка… не дозволимо, не допустимо!… Наш факультет — ідеологічний! О, постать дуже оригінальна! Що ж, будемо очищатися… а з відщепенцями тепер будуть говорити поіншому — це сам Леонід Ілліч заявив…» — «Керівна і спрямовуюча роль Комуністичної партії в період будівництва комунізму — це об'єктивна закономірність, зумовлена характером партії як авангарду робітничого класу. Без партії, котра твердо проводить у життя принципи марксизму… мобілізує всі сили народу на самовіддану працю… підвищує творчу активність мас, залучаючи їх…» — «Органы кагебе уже вас предупреждааали! Вас уже вышвырнули из университета… Вас вышвырнули за антисоветскую деятельность… Вас вышвырнули как бешеного пса!..» — «Ідейною основою всього духовного життя радянського суспільства є марксистсько-ленінська ідеологія, яка визначає такі основоположні принципи культури, як партійність, ідейність, народність, соціалістичний патріотизм, інтернаціоналізм, гуманізм…» — «Що, за долари продався… за долари, да?! Вон з нашого дому, ти нам не син більше! Відщепенцю, відщепенцю… ми зречемось тебе, ми одкажемось од тебе навіки… ми в газету, в газету напишемо, що ти нам не треба, враг народа!» — «Да как дадим вам двенадцать лет… семь — и еще плюс пять! Да как похлебаете баланды, да покатаете бревна на лесоразработках… на лесоразработках… на лесоразработках…»
Я заплющував очі міцніш, а голоси наростали й наростали, а пики все пхалися й пхалися до мене, товпилися одна поперед другої, тягли свої довгі, волохаті руки… В їхніх роззявлених пащеках було чорно, як у псячих ротах, а слова лізли й лізли з них, як здоровезні жаби з нори, і плигали мені просто в лице, і впивалися в мозок, і мені було боляче як ніколи в житті — так боляче, що хотілось тікать куди очі дивляться, аби тільки не жить в цій абсурдній державі, серед цих жорстоких і безмозких людей.
— Смерть бандерівцям! — раптом крикнув хтось од монумента; і хор озлоблених голосів зразу ж підхопив ці слова, спочатку врозбрід і без ентузіазму, але щодалі, то злагодженіше й злагодженіше стала звучать та безглузда фраза, аж переросла в скандування: — Смерть! Смерть! Смерть!
Смерть, подумав я… а звісно, звісно! Смерть — це було їхнє гасло. Вони полюбляли кидатися цим словом, та ще й як! Вони вставляли його де треба й не треба. Хто ж як не вони й послав мене на смерть того осіннього дня, коли я зайшов на подвір'я військкомату й раптом загледів оту «Волгу», а коло неї знайомого оперативника. «О-о, — сказав він, — вот и вы! Не ждали, наверное?» Я й справді не чекав. Я все не міг звикнути до їхніх манер, — з'являтися як зпід землі, та ще й у самий непідходящий момент. Я і на помислах не мав, що дідько принесе їх аж через три місяці, коли будуть оформлені всі документи, і призначена команда, і навіть повістка на збірний пункт виписана. «Поехали, — коротко сказав другий, з'являючись у дверях. — Военком согласен. Надо кончать с этим делом.» Я зітхнув і заліз на заднє сидіння. «И за что вы боретесь — не пойму! — сказав один, коли ми виїжджали з воріт. — Люди учатся, работают, устраивают свою личную жизнь… Кстати, прокурор просил для вас двенадцать лет.» Я розреготався. Ні, це справді був дешевий прийом. «Послухайте, хлопці, — сказав я, — що ви мені голову морочите? У вас там що, — Трійка, Особое Совещание?» Вони позамовкали. «Короче, — озвався перший, — вы должны дать расписку. Мол, так и так, поняв свои заблуждения… отправляясь выполнять интернациональный долг…» — «Не дурійте, — буркнув я. — Такої розписки я вам не дам.» — «Послушайте, — здивувався другий, — вы что же, действительно хотите в тюрьму? Да вы и так полжизни себе поломали!» — «Впрочем, дьявол его знает, — озвався перший, — вон у него какие глаза… послушай, Федя, да это же клиническая картина… этой, как ее… шизофрении!» — «Ничего, — сказав другий. — Ничего… полежит в Павловской, полечится!..» Я ошелешено зиркав то на одного, то на другого. Два місяці тому цих балачок і близько не було чути. «А вот старлей Соловьев, — озвався перший, — так он нам пожаловался на вас! Аа, говорит, такойто!.. Знаю я его… сволочь и козел, каких мало! Представьте, говорит, какой пидерас — украл у меня пистолет с кобурой!» — «Ну?!» — не повірив я. «А мы, — підхопив другий, — сразу и не поверили! Да что вы, товарищ старший лейтенант, он не такой, мы его знаем! Нет, говорит, нет… украл — и я его запомнил!» — «Та це якийсь сон рябої кобили!» — вигукнув я. «Вотвот, — сказав перший, наглядаючи за моєю реакцією в дзеркало. — Именно…»
Вони були задоволені. Од них аж віяло поблажливістю. Вони прокинулися в своїх затишних квартирках, взяли купіль, поголилися, смачно поснідали в колі родин — і поїхали мене брати. А тут виявилося, що я ще й полегшив їм життя. Полегшувати їм роботу було не в моїх правилах, але я просто хотів побачить світу. Адже я й поняття не мав, що це таке — Афганістан. Я уявити собі не міг, що це таке — партизанська війна, та ще й з мусульманами, та ще й у соціумі, котрий живе середньовічними традиціями. Я просто забаг нових вражень, а смерті… смерті я не боявся. А певно, поки не потрапиш під перехресний вогонь та не почуєш, як ріже повітря куля, котра мчить із швидкістю 900 метрів за секунду… Втім, за того часу я багато чого не знав, як і того, що людину можуть спіткати далеко, далеко гірші речі як смерть.
А так вони усі були задоволені. Всі кивали головами й казали, що воно, безперечно, піде мені на користь, — і ті двоє упиряк, і моя рідня, котрій через мене в селі проходу не давали, і навіть дівчина, яка, здається, трохи любила мене і єдина зпоміж усіх почувала, що все воно якось негаразд…
Попереду закрутилась веремія. Я відштовхнув якогось літнього пана й стрибнув на тротуар. Хтось із червоним лицем щосили пхнув мене у плече, і я впіймав ту руку в «замок» і вже шарпонув, вивертаючи з плеча, як ліворуч наді мною злетіла замашна гумова кияка; але здоровий, як кінь чолов'яга, котрий виринув о праву руч, видер того кия і скільки сили загилив його власника по голові. Натовп на мент розпався. В прогалині майнуло сіре лице Малевича. Якісь добродії в плащах і капелюхах, роблячи блискавині випади руками й ногами, боронили його од наших командос. Я скалічив іще двох суб'єктів, котрі чомусь запалали хіттю провалити мені довбешку, і, плигнувши вперед, затопив найближчому добродієві в вухо, та так, що з нього аж капелюх злетів! Либонь, він поліз шукати його на хіднику, бо геть пропав з очей, і більше я його не бачив; правда, тут же до мене кинувся його двійник, й довелося ухилятися од його смертоносної ноги в лакованому черевику, й коли я таки ухилився од неї, то правицею згріб його за барки, а з пальців лівої зробив таку рогачку й штрикнув увіч. Він охнув і приєднався до свого колеги, котрий корчивсь під ногами, усе ще розшукуючи капелюха. З гори на повній швидкості вже скочувалось авто. Коло пам'ятника Барабаш хекаючи гамселив якогось лобура. Тепер довкруг були тільки люди «Тартару».
Ми з Муратом одночасно доскочили до Малевича й, схопивши його попідруки, затягли на заднє сидіння. МурМур натиснув газ, і машина стрибнула вперед, підскакуючи на вичовганих камінцях бруківки. Я озирнувся: погоні ще не було. Мурат стиснув у пальцях шприц-ампулу й всадив Малевичеві в ногу. Той затрясся як у вогневиці, й тіло його обм'якло. Машина звернула в провулок. Ми вискочили на тротуар і, тягнучи бранця волоком, залізли в будку продуктового фургона. Дверцята грюкнули, закриваючи нас у цій бляшаній коробці. Фургон помчав угору, тоді звернув праворуч, тоді покотився вниз і хвилини за дві став. Стулки дверей розчахнулися, й ми перелізли в панцерне авто, замасковане під карету «швидкої допомоги». Там уже сидів Барабаш у білому халаті й шапочці.
— Все за планом, — задоволено звістив він. — Чиста робота!
— Ефект першого удару… — буркнув Мурат, втираючи лоба. — Командос?
— Відступили.
— Бойова група?
— На Заріччі. Чекають зв'язку.
— Ну, слава тобі Господи, — відітхнув я, — справилися!
Хмари в небі порідшали, й через мутнобілі шиби блиснуло сонце. Мурат глянув на дзиґарка. Добігала вже п'ята година.
— От сатана… не встигаємо, ну… не встигаємо, хоч убий! — На лобі в нього краплями виступив піт. — Дві хвилини… — Він гарячково роззирнувся. — Де ти подів сумку? Де сумка… сумка Малевича, га?!
— Облиш, — буркнув я, запалюючи сигарету. — От на місце приїдем…
— Дурню! — гаркнув Мурат і, перегнувшись через мене, згріб шкуратяну торбу Малевича, котра валялась на лаві. — Шибку… Шибку, хутчій!..
Я одкрив вікно. В машину дмухнуло сніговою пилюгою. Ми були вже за містом, і ліворуч тяглися якісь провалля.
— Слухай, та в чому, власне, річ… — почав було я і затнувся: Мурат пропхався у вікно й скількись часу зволікав, неначеб до чогось прислухаючись, а тоді цупкіше згріб сумку своєю лапою, замахнувся й щосили пожбурив її геть у провалля.
— Жени! — заревів він, падаючи на лаву. — Вмикай сирену, мигавку… жени чимдуж, жени!..
Мотори завили, й машину як з катапульти вистрілило. Я насилу встиг вхопитися за Барабаша, й ми повалилися додолу, задираючи ноги, як два блазні. Коли авто вихопилось на гору, я звівсь на коліна й, озирнувшись, угледів…
… вогненнорудий смерч, котрий беззвучно виріс у проваллі, змітаючи дерева з торішніми воронячими гніздами, підкидаючи в зимове небо брили мерзлої землі, глини і здійнявши цілісіньку хмару сліпучої снігової куряви. Я роззявив рота; ударна громова хвиля вдерлася у машину й стусонула по барабанних перетинках; од їдкого смороду вибухівки забило подих; скількись часу за сніговою пилюгою нічого не було видно, й ми рухалися наосліп.
Машина збігла униз й притьмом виїхала на Заріччя. Ми проскочили попід містом. За шибами тоскно застугонів вітер.
— Зв'язок давай… зв'язок! — гаркнув Мурат, стусаючи мене попід ребра.
Кашляючи та відпльовуючись, я виліз на лаву і ввімкнув рацію. Барабаш сидів і кліпав очима, — певне, його таки оглушило.
— Джамшид, Джамшид, я — Хусейн… Джамшид, я—Хусейн!.. — заговорив я на фарсі.
— Джамшид на зв'язку! — відгукнувся Мур-Мур. У «Тартарі» тільки ми двоє знали фарсі — згодивсятаки полон у Афгані, — й це було вперше, коли ця мова здалася на якесь діло.
— Вас чую! — сказав я. — Перебуваєм: Заріччя, сорок перший кілометр. Чекаємо охорони. Повторюю: Заріччя, сорок перший кілометр.
— Прийнято! — сказав МурМур. — Прийнято: Заріччя… — В навушниках захрипіло, загарчало, а тоді стало так вити, що голос Мур-Мура згубився геть.
— Приїхали! — понуро буркнув я, вимикаючи рацію. — Вже глушать. Ну, та повідомлення дійшло…
— Гальмууй! — заревів Мурат, перегнувшись через переднє сидіння й напружено вдивляючись у шосе, котре бігло назустріч. — Засікли, сволота! Гальмуй!
Я виглянув зза його плеча, і всередині у мене все аж засмикалось: з бокового шосе поволі викотився здоровезний «Урал» армійського зразка з брезентовим верхом і загальмував поперек лінії руху, перекривши дорогу.
Авто неначе спіткнулося, й нас кинуло вперед. Я зваливсь на Барабаша, боляче забившись об його макітру, вугласту й тверду, мов деревиняка, тоді одлетів назад і, падаючи на спину, встиг розстебнути кобуру й висмикнути зпід пахви парабелума. Коли я звівсь на ноги й став висовуватись у вікно, дверцята «Урала» вже розчахнулись.
В кабіні, лицем до нас, стиснувши в зубах цигарку, а в руках автомат зі складаним прикладом, сидів якийсь парубійко. Він просто сидів собі й посміхався — цей невисокий, білявий хлопчина з холодним поглядом і нахабно-багряним лицем, й уся його біографія читалася, мов на лобі написана. Я вгадав її за якусь частку секунди, поки завалював парабелума убік, опускаючи мушку під його правий лікоть. Я знав цих людей — це був типовий комсюк, яких доста на кожному підприємстві, в кожному вузі чи технікумі: спочатку вони працюють стукачами, потім — дрібними провокаторами, з тих, що видирають гасла та зав'язують бійки на мітингах та демонстраціях, а далі за комсомольською путівкою та рекомендацією оперативників їх беруть в органи й довіряють зброю. І от він зараз сидить і впивається своєю безконтрольністю і безкарністю, і смакує в думках, як прошиє це авто, мов бляшанку зпід сардин, однією чергою свого АКСУ. А тоді посмішка злізла з його лиця, мов шкура з гадюки, й воно побіліло й перекосилося од ненависті, і автомат заплигав у його руках, неначе відбійний молоток.
Реакція в мене блискавична, але я теж зволікав; я зволікав аж до того моменту, коли перевертаючись, кулі стали рикошетить од вітрової шиби, де стояло панцерне шкло, — й лиш тоді затримав подих і, опустивши приціл ще нижче, придавив спускову скобу. Пострілу не чутно було, але ефект був разючий — парубійка неначеб ногою загилили: він підстрибнув на сидінні й, сторч головою випавши з кабіни, кілька разів перекотився по слизькому від ожеледиці асфальту. Автомат одлетів і загруз в брудному, злежаному снігу коло обочини. І тої ж самісінької миті зпід брезентової халабуди прудко, мовчки й діловито стали стрибати здоровезні вовкулаки в плямистих комбінезонах.
Зброя в них була, але вона їм так і не здалася: я, Мурат і Барабаш вискочили з машини й кинулися на них, зав'язуючи рукопашну. Мені аж совісно стало… люди добрі, їх же вчили воювати тільки з мирним населенням! Мурат зловив двох зарізяк за барки й, луснувши головами, перекинув через дротяну огорожу, яка ділила шосе. Барабаш спритно цюкнув якогось бембу по шиї, крутонувсь, пропускаючи зустрічний удар, і вибив дух іще з одного. Я державсь поруч, справуючись не згірше, й попри все аж замилувавсь. Господи, що тільки не казали в фірмі «Тартар» про Барабаша: і простий, як труси за руб двадцять, і тупезний, як дві довбні разом, і дурний, як господарське мило… а хтось розпустив чутки, що в старих польських хроніках ідіотизм козацького роду Барабашів відзначають як спадкову рису, — але в рукопашному поєдинку це був митець, цей дурнуватий чолов'яга з грубим вульгарним лицем не просто ламав щелепи і вивертав руки, а неначеб виконував фігури балетного танцю, до того пластичні й одухотворені були всі його рухи. Ось він черконув по ключиці кремезного, як дуб, хлоп'ягу і, коли той сповз під машину, тут же розвернувся до зарізяки, що замахувався зліва, й виконав свій коронний трюк — подвійний удар, що наноситься ліктем по черепу й коліном в пах в один і той же момент. Я прикрив його, з'їздивши по шиї якогось суб'єкта, котрий пантрував ззаду, по тому кинувся вперед, і вчасно, бо насилу встиг зловити за руку якогось зарізяку, що цілив у мене з пістолета; спуск він таки натиснув; куля пішла назад і, відбившись од кузова, нявкнула десь над нашими головами. Я шарпонув руку вбік, вивертаючи із плеча, й, коли драб став роззявлять пельку, щоб заволать од лютого болю, — видер у нього пістолета й, розмахнувшись, запхнув йому аж у горлянку.
Шосе було порожнє. Авто, котрим було з нами по дорозі, поспішали розвернутися ще під мостом і забиралися геть. Мурат цупив зпід машини якогось вовкулаку з синіми погонами. Поруч, хитаючись, виринув чолов'яга, котрому вже дісталось; він очуняв і мало не застав мене зненацька; я блокував удар і, розвернувшись, садонув його в сонячне сплетіння. Й туттаки одскочив убік: враження було таке, наче ти загилив по автомобільному скату! Я здивувався й, поставивши класичний блок, нагнувсь — й, схопивши його за чоловіче причандалля, щосили крутонув. Він заревів, як верблюд у злучку, а я притиснув його до кабіни й став методично й щосили гатить у живіт. Люди добрі, цей драб тільки гикав після кожного удару, зіпаючи немов акула, — але вибити з нього дух мені так і не вдалося. Крутезний парубок, із здивуванням подумав я — і хряснув його долонею попід вухо… й туттаки почув, що мене б'ють по голові.
В очах усе попливло. Загилили точнісінько по тому місцю, де Цуцичок накладала шви. От що, подумав я, сповзаючи під колесо… от що значить — захоплюватися роботою понад міру!
Зпід пов'язки на голові цебеніла кров. Драб, котрого я садив у дихало, скорчившись, валявся на шосе. Я лежав поруч і, хоч в очах усе металося й стрибало, не здужав і пальцем поворухнути. Трохи оддалі вже спинялися якісь машини. З них вискакували люди зі зброєю в руках. В сей же самісінький мент попід «Уралом» прослизнув Дядько Пацюк — з якимсь куцим автоматом на плечі і в бронежилеті та в панцерному шоломі, а за ним стала вискакувать решта командос ударної групи. Крааанг! — обізвався позаду великокаліберний кулемет. Я зібрав останні сили й, сягнувши в наплічну кобуру, спробував добуть свого парабелума, але шосе, міст, під яким стовпилися машини, й темна ріка, що несла й несла снігову кашу, — все стало обертатися, швидше й швидше, а я, з жахом намагаючись ухопитися за щонебудь в цій каруселі, відчув, як мене закрутило, погнало, немов сухий осінній листок, і жбурнуло туди, де я вже ні на що не міг реагувати…