- Поки що. - I додав: - Дмитро Iванович.
"Три i чотири". Троє людей i чотири чашечки"? - Згадавши пораду Спiвака звернути увагу на те, що у квартирi Журавля трагiчного вечора на столi стояло три тарiлочки i тiльки двi, а не три чашечки для кави, Коваль внутрiшньо посмiхнувся. Вiн уже помiтив у затемненому кутку кiмнати, бiля вiкна, ще одного хлопця. При появi Коваля юнак пiдвiвся з крiсла, дотягуючись головою мало не до стелi, i так завмер, трохи нахиливши голову.
Полковник i його, так само як i Панаса, бачив уперше, але якимсь особливим чуттям зрозумiв, що саме цей смуглявий - йому спочатку здалося - чорний! - юнак з буйною гривою волосся i широко поставленими великими очима цiкавитиме його найбiльше.
- Не лякай людей формою, - засмiялася Наталка, кидаючись назустрiч батьковi. - Давай шинель повiшу. I знайомся, - додала, кивнувши у бiк смугляка: - Хосе. Iз Куби, вчиться у нас, в унiверситетi.
Хосе, почувши своє iм'я, вклонився i, чiтко вимовляючи кожний склад, сказав:
- Здрастуйте!
Коваль мимоволi довше, нiж годилося, затримав погляд на приємному мужньому обличчi молодого кубинця i нiби знову почув тривожнi нотки в голосi Ружени.
- Хосе - фiзик, вчиться разом з Панасом, - торохтiла тим часом Наталка, беручи у батька шинель i ховаючи обличчя, що зашарiлося.
Знiяковiлiсть доньки, яка притьмом кинулася з шинелею у коридор i потiм довго не поверталася в кiмнату, багато чого пiдказала Дмитру Iвановичу.
Потроху почалася розмова i навiть набула гостроти. Панас, який терпляче мовчав, поки Дмитро Iванович цiкавився навчанням Рити, раптом у вiдповiдь на запитання Коваля, що думають молодi фiзики про перспективи своєї науки, чомусь роздратувався. Вiн сказав, що попередники, якi вiдкрили подiл ядра, не зумiли упоратися iз джином, випущеним з пляшки, i тепер молодому поколiнню треба мiркувати не стiльки про те, як глибше проникнути в невiдоме, скiльки як загнати джина назад i врятуватися. Вiн сипонув цiлу жменю претензiй до батькiв, немов тiльки й чекав нагоди, i посмiшка, з якою вiн це робив, була не iронiчною, а в'їдливою. Вiдчувши, що атмосфера електризується, Наталка спробувала жартом розрядити її:
- Стiй, стiй, Панасику, насамперед скажи, чому ти здригнувся, коли зайшов тато? - спитала, смiючись, дiвчина, ставлячи перед Дмитром Iвановичем чашечку кави. - Адже так? Форма злякала?
Усi запосмiхалися. Панас розгубився, не сприйнявши повороту розмови. А Коваль вирiшив, що донька намагається вiдвернути його увагу вiд Хосе, який i далi мовчки сидiв у кутку.
- Можливо, цiлком можливо. У кожнiй людинi живе почуття вини.
- Навiть якщо нi в чому не винен?
- Почуття це непоясниме, може з'явитися й у невинного. Воно уроджене.
- Звiдки ж воно, вiд першого грiха Адама, чи як?
- I Єви, - засмiялася Рита.
- Ти великий єретик, Панасе, - вигукнула Наталка. - Яке може бути почуття вини, коли людина твердо знає, що вона невинна! Ти мелеш дурницi!
- От-от, - вчепився Панас. - От-от, - повторив вiн, - якщо "твердо знає". А якщо "не твердо"? Ти хоч iще тiльки третьокурсниця юрфаку, а вже, бачу, мислиш правильно, у, так би мовити, точно окреслених рамках закону, не забуваючи про презумпцiю невинностi i не припускаючи жодних варiацiй.
- Ти мелеш дурницi, Панасику. Це - софiстика. Давай краще наллю тобi ще кави.
Юнак вiдмахнувся вiд Наталки i промовив до Коваля:
- А що про це скаже Дмитро Iванович? Якщо дозволено спитати.
Полковник, не кваплячись, ковтнув кави з чашечки i поставив її на стiл.
- Знаєте, Панасе, я з вами згоден.
Наталка здивовано поглянула на батька. Юнак теж не чекав такої вiдповiдi.
- Так-так, - пiдтвердив Коваль. - Є люди з дещо травмованою психiкою. Вони завжди себе почувають винуватими не у чомусь конкретному, а, так би мовити, взагалi. - Дмитру Iвановичу згадався художник Сосновський, який узяв на себе чужий злочин. - Такi люди, - говорив далi полковник, - уникають колективу, товариства, стають вiдлюдьками, скутi, повторюють те, що їм пiдказують, i в певних ситуацiях готовi без опору признатися в тому, чого вони й не робили. Можливо, це тягнеться ще iз старих часiв, з дореволюцiйних, як психологiчний атавiзм. Протягом столiть у старiй Росiї панувало беззаконня. Тiльки в нiй могла з'явитися така страшна приказка: вiд суми i вiд тюрми не зарiкайся. Перед богом i царем усi були рабами, усi виннi. I це почуття передавалося з роду в рiд...
- Ви гадаєте, що звiдти i нинiшнiй страх перед свавiллям, коли про царя вже й забули давно? - з iронiєю спитав юнак.
В загальному планi, сказати б, у соцiальному масштабi, страх ми подолали. Ще у сiмнадцятому роцi. Пiзнiше були серйознi порушення закону, страхiття культу Сталiна. I от у декотрих людей, особливо у молодих, як ви, з'являється недовiра до закону... Таке уявлення про закон хоч i тягнеться, так би мовити, здалеку, з часом все ж таки змiниться. Але процес, звичайно, тривалий i залежить значною мiрою вiд виховання...
- Навряд змiниться, - буркнув Панас. Невпевненiсть i страх сидять насамперед у вас, у старших, сидять глибоко, не виколупаєш. Страх вiдкладався у ваших душах роками, як стронцiй у кiстках. Вiн породив у вашого поколiння лицемiрство i брехню... - вовкувате насупився хлопець. - У нас цього менше i воно, тут я з вами згоден, спадкове... Але є й iнший страх. Не вiд колишнього царя-батечка... Ось я - фiзик. Що мої батьки-фiзики залишають менi у спадок? Атомну, ядерну, нейтронну бомби i тому подiбне, у космосi - лазер, на землi - чумнi бактерiї. Веселенька перспектива!.. Ви все це створили i пiдете, а нам розбиратися, жити з цим... А може, й не жити. Кожної секунди усе може обiрватися.
Коваль розумiв, що Панас має рацiю. Адже це рiзнi речi: мужнiсть у днi революцiї, смiливiсть проти названого класового ворога i епiдемiя страху у роки сталiнського терору, зверненого в середину революцiї, проти своїх, проти усiх i кожного. Страх цей тому й виник, що чистий розум людей не мiг збагнути пiдступнiсть "батька народiв", котрий найогиднiшi свої вчинки вмiло маскував у свiтлi шати iдеалiв i надiй.
Погоджуючись у душi iз студентом, Дмитро Iванович, проте, не хотiв при Наталцi визнати свою поразку, не бажав, щоб його власний душевний свiт, який стiльки рокiв готував їй у спадок, руйнувався зараз на її очах. А крiм того, його дратувала безцеремоннiсть, з якою молодi люди наввипередки звинувачують батькiв, не замислюючись над тим, яких страхiть довелося зазнати у тi гiркi часи цим самим батькам, "їм тепер, слава богу, легше, - подумалося Ковалю, - вони можуть судити наше поколiння, а ми безсило схиляємо голову перед їхньою правдою, бо не можемо повернути час назад, повернутися у своє минуле i змiнити його".
- Не розбиратися, а боротися, - продовжив Коваль. - Адже ви, сподiваюсь, не ретроград, сам майбутнiй учений i прекрасно розумiєте, що вiдкриття подiлу ядра - найбiльше досягнення людського розуму. Але використати це вiдкриття можна i на шкоду людям. Фашизм, як явище глобального злочину, також намагався використати досягнення науки з варварською метою. Тепер ви, молодi люди, майбутнi вченi, повиннi ще глибше проникнуть в таємницi матерiї i знайти способи виключити можливiсть воєнного застосування наукових вiдкриттiв. Старше поколiння, яке ви обвинувачуєте в усiх труднощах нашого столiття, врятувало свiт вiд коричневої чуми. Зараз ваше завдання - вiдвернути вiйну.
- А ви що? У кущi?
- Ми теж не складемо зброї... А що думає про це наш молодий друг? - звернувся Коваль до кубинця, який не втручався в дискусiю, намагався второпати, про що йдеться, i слухняно посмiхався, коли посмiхалися iншi. Дмитро Iванович, хоч би про що розмовляли, не випускав його з думок.
- Хосе не так добре опанував мову, щоб розмовляти на абстрактнi теми, - кинулася на його захист Наталка.
"Як не опанував? - хотiв спитати Коваль. - Як же вчитися без мови?" Але не встиг промовити це, як гiсть сказав:
- Я все зрозумiв, Наталонько, твiй папа хоче знати мою думку.
Вiн виразно вимовив кожне слово, i Коваль помiтив, що iм'я його доньки молодий кубинець вимовляє якось особливо м'яко i нiжно, - i це зовсiм не порадувало його.
- Гадаю, - говорив далi Хосе, - вiйна - це погано, зовсiм погано. У мене вдома теж так думають, папа i мама.
- У Хосе батько комунiст, - поспiшила пiдказати Наталка.
- Це добре, що комунiст, - зауважив Коваль, розумiючи, що дочка хоче, аби Хосе сподобався. Втiм не бiда, якщо Наталка заприятелює iз хлопцем з далекої країни. По-перше, цей Хосе, можливо, й справдi людина непогана, у всякому разi, вiдразу помiтно, що вихований, iнтелiгентний, - заспокоював себе Дмитро Iванович. I потiм знайомство, навiть дружба - це не любов! Долаючи батькiвський егоїзм, Коваль теж проймався симпатiєю до цього привiтного хлопця. - От у боротьбi проти вiйни i зникне непевнiсть у майбутньому, у кого вона з'явилася, говорив полковник далi. - Ми в вас вiримо, вiримо в молодь. Менi доводиться зустрiчати рiзних людей, частенько, як ви розумiєте, не найкращих представникiв роду людського. Проте своєї думки не мiняю. При уважному розглядi i серед них виявляються такi, що випадково спiткнулися у життi. Головним чином через те, що їх навчили споживати, а не створювати... I їх треба не так карати, як перевиховувати, допомогти озирнутися на себе i зiп'ястися на свої слабенькi ноги. А загалом молодь у нас прекрасна. Тiльки гiднiсть не кричить про себе на кожному перехрестi, а виявляється в ситуацiях екстремальних...
- Ну, Дiк. ти чудовий пропагандист! - вигукнула Наталка. - "Дiк" - це Дмитро Iванович Коваль, скорочено, - пояснила вона Хосе i Панасовi.
Дiвчина весь час намагалася вiдвернути увагу батька вiд кубинця. Дмитро Iванович з теплотою зауважив про себе, що донька давно вже не називала його так. Невже повертається їхня колишня дружня щирiсть?!
- По-моєму, теж усе правильно, - вигукнула й Рита. - I ти, Панасе, закрийся! Замовкни!
- Було б добре, якби наш друг не просто замовк, а зрозумiв...
- Може, й так, - нарештi погодився хлопець.
Наталка пiдiйшла до кватирки i трохи вiдчинила її. У кiмнатi повiяло прохолодним повiтрям.
Дмитро Iванович з насолодою вдихнув його i вiдвiв погляд вiд Хосе, якого досi нiяк не мiг випустити з поля свого зору. Тепер його погляд, блукаючи по хатi, впав на чобiтки, що виглядали з глибини коридора. "Наталчинi?.. Чиї ж iще?" - подумав вiн, бачачи, що Рита свої не скинула i немов демонструє їх, поклавши ногу на ногу.
Коваль зрадiв: таки купила! Не буде бiльше мерзнути у старому, не раз лагодженому взуттi.