Дмитро Iванович доїхав тролейбусом до площi Жовтневої Революцiї. Далi до мiнiстерства вирiшив пройтися пiшки. Часу цього раннього морозного ранку у нього було досить, i йому захотiлося влитися у бадьорий людський потiк, бачити навколо свiжi, рум'янi, якось особливо доброзичливi пiсля недiльного вiдпочинку обличчя, ловити вухом ледь чутний серед шарудiння автомобiльних та тролейбусних шин швидкий перестук каблучкiв по намерзлому асфальту…
Втiм, уже декiлька днiв полковник, опиняючись на вулицi, здебiльшого поглядав не на обличчя, а дивився униз, на ноги жiнок. Точнiше, на чобiтки, якi цокали попереду або йшли назустрiч. Вiн уже зустрiчав на вулицi такi, що були, на його думку, скроєнi за тiєю моделлю, яку вiн побачив у квартирi Журавля. Як вдалося з'ясувати, жодна з власниць цього взуття, так само, як i Оксана, не були знайомi з Журавлем i жодна з них не купила чобiтки з прилавка: одна на вулицi бiля крамницi, де жiнки продавали взуття, що "не пiдiйшло за розмiром", iнша — у переходi, бiля критого Бессарабського ринку.
Вечiрня розмова Коваля з Оксаною теж практично нiчого не дала. Словесний портрет жiнки, що продала чобiтки, не спiвпадав з даними приятельок Журавля. Та й, як виявилося, кожна пара чобiткiв, на якi оперативники обехаес за дорученням Коваля звернули увагу, так само, як i тi, що купила Оксана, на вiдмiну вiд незакiнченого чобiтка на кухнi Журавля, мали на закотi халяви фiрмову наклейку — свiдчення фабричного виробництва.
За найскромнiшими пiдрахунками, кiлькiсть побачених чобiткiв цiєї моделi у майже тримiльйонному мiстi давали можливiсть припускати такий достаток їх, який мiг створити тiльки «Зовнiшторг». Залишалось думати, що Журавель зумiв скопiювати iмпортну колодку i зробити для своїх подружок одну-двi пари чобiток, ще бiльш елегантних, нiж фабричнi. Але чому жодна iз жiнок, з якими розмовляли, не купила їх у крамницi? Невже вся партiя була продана спекулянтами з чорного ходу?
Цього ранку Коваль не побачив на вулицi таких чобiткiв. Втiм, оскiльки вони не давали жодної ниточки до трагiчної загибелi молодого науковця, Коваль перестав так уважно, як ранiше, приглядатися до жiночих нiжок. Обставинами продажу у мiстi цих чобiткiв фiрми «Salamander» повнiстю зацiкавився вiддiл боротьби з розкраданням соцiалiстичної власностi та спекуляцiєю.
Та ось i мiнiстерство. Дмитро Iванович пройшов на подвiр'я повз постового, що козирнув, i рушив довгою заасфальтованою дорiжкою до масивного будинку. На своєму поверсi, ранiше нiж зайти до кабiнету, вiн заглянув до чергового по Управлiнню карного розшуку i, як звичайно, попросив добове зведення пригод.
— Вас питали, — доповiв черговий, подаючи журнал. — З прокуратури. Слiдчий Спiвак.
Погляд Коваля пробiг кiлька повiдомлень у журналi i раптом наштовхнувся на рядок, який вразив його. Полковник примусив себе зосередитися, щоб iще раз, уважнiше, прочитати його: "У своїй квартирi, на вулицi Ленiна, у будинку номер… було виявлено мертвою громадянку Христофорову Килину Сергiївну…"
— Хто виїздив? — спитав Коваль.
— З мiського. Старший лейтенант Струць.
— З'єднайте.
Почувши голос Струця, Дмитро Iванович спитав:
— Де труп Христофорової?
— У судмедекспертизi.
— Обставини виявлення?
— Подзвонила сусiдка.
Вислухавши старшого лейтенанта, Коваль зателефонував начальнику управлiння, попросив машину. Через кiлька хвилин Дмитро Iванович повертався на ту ж саму околичну Лук'янiвку, звiдки щойно приїхав тролейбусом i де мiстився морг. Сидячи у машинi, вiн згадав свою другу розмову з кравчинею.
Того разу Килина Сергiївна знайшла його по телефону у мiському управлiннi i, одержавши перепустку, буквально вдерлася у кабiнет.
— Я все знаю, — заявила вона з порога. — Його вбили! Дмитре Iвановичу, я весь час думаю над цiєю страшною iсторiєю. У нього не було жодних пiдстав, жодних намiрiв кiнчати життя самогубством. У нього було прекрасне життя. Вiн любив, i його любили. Але вiн не хотiв лiзти у зашморг, i вона помстилася…
Коваль ледве зупинив потiк слiв, що водоспадом упав на нього.
— Сiдайте, Килино Сергiївно, — показав на стiлець. — I давайте поговоримо спокiйно. Бо так: «вiн», "вона", «вiн» — я погано розумiю, про кого ви це…
Полковник, звичайно, хитрував, але Христофорова схаменулася i, упавши на стiлець, уже не так швидко, але так само твердо продовжила:
— Я все з'ясувала! Нiнка навмисне вiдкрила газ, щоб Антон задихнувся. Вiн був п'яний i заснув. Вона його для того й напоїла, щоб не помiтив нiчого. Того вечора вона гуляла в нього i, як тiльки вiн заснув, утекла. Запевняю вас!
— Як ви це з'ясували? — запитував полковник, хоч i без кравчинi знав, хто гостював у Журавля в його останнiй вечiр.
— Так говорять сусiди. Бачили, як злякана Нiнка тiкала звiдти.
— Чому «злякана»? I чому "тiкала"?
— Аякже! Накоїла лиха, а потiм злякалася — i навтьоки. Мiзерна душа! Зiткнулася у парадному iз iнвалiдом-сусiдою, мало не збила з нiг. А наштовхнутися отак можна тiльки тодi, коли летиш, не чуючи землi пiд ногами. I чому вона не скористалася лiфтом, а бiгла по сходах? Це теж неспроста! Що їй заважало схаменутися? Повернутися i закрити газ! Але ненависть у неї була дужчою вiд усього. Ви знаєте, немає лютiшої iстоти, нiж обдурена жiнка…
— Чому «ненависть»? Чому «обдурена»? I нащо було Нiнi убивати Журавля, адже вони, як менi вiдомо, дружили i, здається, любили одне одного?
— Любили?
Очi Килини Сергiївни звузилися, темна хутряна шапочка, якої вона не зняла у кабiнетi, зсунулась, i Ковалю, як пiд час першої бесiди з кравчинею, здалося, що вона може раптом фиркнути, як дика кiшка.
— Не знаю, як Нiнка, але бiдолашний Антон, — говорила далi жiнка, — ставився до неї без особливого ентузiазму. Я вже вам про це говорила… Я ночей не спала, усе думала: як же це могло статися?! Спочатку тiльки пiдозрювала, а тепер прийшла до остаточного висновку — тiльки вона, друкарка. Тут i кошенятi зрозумiло!
— Вiн й iншим жiнкам обiцяв одружитися? — спитав Коваль, пропустивши повз вуха зауваження про кошеня. Полковник мiг прямо нагадати Килинi Сергiївнi i про її взаємини з Журавлем, але тактовно утримався.
Щоправда, тямуща жiнка сама здогадалася.
— Про iнших жiнок не знаю, — сказала вона. — Що ж стосується мене, якщо ви це маєте на увазi, то менi не обiцяв, та я й сама не прагнула. З Антоном дружили, не бiльше, iнодi вiн просив якiй-небудь своїй пасiї, яку черевичками догоджав, пошити в ательє платтячко або костюмчик поза чергою. Не вiдмовляла…
Дмитро Iванович знав, що Христофорова, ще до Нiни, була коханкою Журавля, але уточнювати це зараз не став.
— Його дiм, маленька затишна квартирка, — говорила далi Килина Сергiївна, — приваблювала мене ще й тим, що в нiй зустрiчалися цiкавi люди… Подумати тiльки, одна кiмната, тiснява, а весело… Там така невимушена була обстановка — вiдверта, дружня. Хоч би хто заглянув, усi радi. I це чудово! Адже тепер люди здебiльшого по своїх нiрках сидять. Як кроти. А тут спiлкування… Не буде цього бiльше… Бiдолашний Антон! — Жiнка приготувалася заплакати, витягла з сумочки тоненьку напахчену хустинку. — Бiдний, бiдний Антосю! — i приклала її до сухих очей.
— А крiм друкарки, хто в нього ще бував?
— Я вже назвала вам, кого знала.
— А бiльше нiкого не згадали?
— Нi. Та й нащо? I так усе ясно. Того вечора була у нього Нiнка Барвiнок i пустила газ.
— Можливо, вона просто грiла чай i забула закрити?
— При всьому тому вона все ж таки справна господиня. Треба вiддати належне. Вона й Антона своєю хазяйновитiстю пробувала спокусити… стати господинею в його хатi. Часом i так голову у нього пiдiймала, немов уже жiнка. Прийде, бувало, — i де подiлася прибита чоловiком i життям друкарочка Нiночка!.. Нi, не могла вона забути про газ. її рук справа! — Глянувши на вираз обличчя Коваля, кравчиня додала: Я сама там, звичайно, не була. А про друкарку чула вiд людей. Вiд того ж дiда Коляди…
— А не сказав вам Коляда, о котрiй годинi вiн зустрiчався у парадному з Нiною Барвiнок?
Христофорова зам'ялась.
— Сказав. Десь о восьмiй. Можливо, на початку дев'ятої…
— Умгу, — тiльки й вiдповiв на це Коваль.
Килина Сергiївна раптом змовкла: сказати полковниковi, що старий говорив, начебто пiсля того чув у квартирi Антона ще й голос Павленка чи не сказати?.. Але це ж нiчого не мiняє. Може, негiдниця готова була й цим залицяльником пожертвувати?
Коваль помiтив вагання Христофорової i чекав, що iще вона скаже.
Нарештi Килина Сергiївна не витримала:
— Можливо, там гуляв i Вячеслав Адамович, але точно не знаю, не можу твердити. — I, немов злякавшись якогось нового здогаду Христофорова пiдхопилася: — Дозвольте менi йти. Пробачте, якщо наплела якiсь дурницi, забрала у вас час… Може, я у чомусь i помиляюсь… Але ж людина загинула, така чудова людина!
Дмитро Iванович провiв кравчиню до дверей, i Килина Сергiївна без явних причин пiшла уже не рiшучою, а розгубленою жiнкою. Якоїсь митi, у дверях, навiть зупинилася, немов хотiла повернутися i продовжити розмову, та потiм крутнулася i квапливим кроком гайнула по коридору.
Чи не образила її порада полковника не вести свого розслiдування, а спокiйно чекати офiцiйних результатiв?
Зараз у машинi, дорогою до моргу, пригадуючи i вiдвiдини Килини Сергiївни, i все, що знав про неї, Коваль намагався зв'язати це з її загибеллю… Проте нiяких зв'язкiв не виявилося.
Переступивши порiг знайомого будинку, на першому поверсi якого мiстилася судмедекспертиза, полковник попрямував до кабiнету головного експерта.
Петро Павлович Адуєв, очевидно, щойно пiднявся з пiдвального примiщення, де була анатомка. Вiн стояв серед кабiнету у бiлому халатi, який щiльно облягав його опасисту постать.
— А… Дмитро Iванович! — привiтав вiн Коваля. — Здогадуюсь, з чим ви… вiрнiше "за чим"… Пiвгодини тому дзвонив Спiвак. I ви цiкавитесь цiєю жiнкою, як її… Христорадова?..
— Христофорова, — пiдказав полковник.
— Так, так. Падiння i удар головою об ребро опалювальної батареї. Глибока ум'ятина на скронi вiдповiдає конфiгурацiї труби… Померла приблизно добу тому…
— А точнiше, Петре Павловичу? Ви ж умiєте до хвилини… — полестив Коваль медику.
— Точнiше? — експерт замислився. — Якщо точнiше — у недiлю, годинi о десятiй-одинадцятiй. Ось зараз буду писати для Спiвака i для вас документ…
Судмедексперт почав розв'язувати шворки халата, щоб скинути його.
— Петре Павловичу, я хотiв би поглянути…
Адуєв перестав розв'язуватися.
— Хочете?.. — Вiн подумав кiлька секунд, потiм знову туго запнувся. — Гаразд, ходiмо. Халат ось на вiшалцi.
Коваль повiсив шапку i пальто на дерев'яний кiлочок, прибитий на стiнцi кабiнету, i зняв iз другого халат.
У великому примiщеннi покiйницької на кафельнiй пiдлозi i на широких кам'яних ложах покоїлося декiлька голих трупiв. Бiля одного з них — довгого, на все ложе, чоловiка — схилилися юнаки й дiвчата у бiлих халатах, i пишнобородий медик — очевидно, викладач скальпелем щось показував їм у глибокому розрiзi черева.
У примiщеннi панував важкий солодкуватий запах розпаду, змiшаний з формалiном i ще якимсь препаратом, — запах, який викликає нудоту i до якого людинi важко звикнути. Недаремно студенти, навiть дiвчатка, вiдвертаючись вiд викладача, тихцем потягували сигарети.
Судмедексперт провiв Коваля у куток зали, де на такому ж кам'яному ложi покоїлася на спинi гола жiнка. Незважаючи на передсмертну гримасу, що викривила лице, полковник вiдразу впiзнав Килину Сергiївну.
— Вона, — пiдтвердив Коваль. — У тяжких муках? — чи спитав чи то констатував вiн.
— Нi. Летальний удар, шок. I, не прийшовши до пам'ятi…
Дмитро Iванович бiльше нiчого не спитав. Повернувшись, вiн швидким кроком рушив iз покiйницької. Полковник звик за довгi роки служби у карному розшуку до вигляду смертi, проте i йому було тяжким це видовище. Вiн завжди вiдчував тиху лють, коли бачив, що людину, сповнену життям, чиясь зла воля перетворила на нiмотний труп.
При цьому мало заспокоювала думка, що багато разiв йому щастило вiдiгнати вiд людини смерть, врятувати, часом ризикуючи своїм життям. Вiн гостро ненавидiв цинiчне висловлювання, що, мовляв, усi люди смертнi i все одно ранiше або пiзнiше помруть.
А у тих випадках, коли гинула людина, так чи iнакше зв'язана iз справою, якою займався, Дмитро Iванович зовсiм втрачав спокiй i краявся думкою, що десь прогавив, десь не додивився, не передбачив i що нехай i посередньо, вiддалено, але й вiн вiдповiдає за смерть цiєї людини, бо завжди мас усе передбачити, убезпечити i захистити.
Але якою мiрою доля Христофорової могла бути пов'язана зi справою, якою вiн займається? Чи була загибель її зумовлена якимись стороннiми подiями, про якi вiн, Коваль, i уявлення не має, а те, що знає про цю жiнку в зв'язку з Журавлем, є тiльки верхiв'ям айсберга? Можливо, смерть пiдступала до неї давно i тiльки випадково збiглася у часi iз розслiдуванням загибелi молодого вченого?
Хто ж пiдняв на неї руку? Чому? За що? Кому це було потрiбне? Чи, може, її падiння теж нещасний випадок?
На жодне з цих запитань у Коваля вiдповiдi не було. Мозок його, запрограмований на пошуки причин смертi Христофорової, без зупинки, гарячково намагався визначити причинно-наслiдковi зв'язки цiєї нової людської трагедiї.
Чекаючи, поки Адуєв напише висновки експертизи, полковник зателефонував Спiваку, щоб узгодити з ним свої дальшi дiї.