День був по-весняному теплий. Варвара Олексiївна прийшла до мiлiцiї баз пальта, у сукнi, поверх якої була далеко не нова кофта з численними затяжками. Але на кофтинцi, немов свiдоцтво безтурботного стану душi, голубiв нiжний пролiсок. Волосся її було як завжди туго затягнуте назад i перехоплене стрiчкою.
Привiтавшись, Варвара Олексiївна поклала на стiл перед Ковалем повiстку, передану їй дiльничним, i запитально поглянула на полковника.
Дмитро Iванович, у свою чергу, уважно оглянув жiнку, немов бачив її вперше i хотiв вiдразу визначити, що це за людина перед ним, як з нею розмовляти i чого вiд неї можна чекати. Вiдразу помiтив, що вiд часу їхньої першої зустрiчi на Русанiвцi вона дуже схудла, немов тяжко перехворiла.
— Не маєте нiяких нових вiдомостей про чоловiка? — спитав, коли жiнка опустилася на стiлець.
Варвара Олексiївна похитала головою.
— Гаразд, — сказав полковник, заповнюючи бланк допиту. — Маю допитати вас, громадянко Павленко, як пiдозрювану у справi загибелi громадянина Журавля Антона Iвановича.
Жiнка не ворухнулася, тiльки напружилася, у темних очах її на мить замерехтiло обережне свiтло та ледь помiтно затремтiли вiї.
Бачачи, що Павленко не дуже реагує на його слова, Коваль вирiшив ризикнути.
— Навiщо ви так вчинили?
— Ви про що? — безтурботно спитала в свою чергу жiнка, хоч їй явно стало не по собi.
— Чому не перекрили газ того вечора у Журавля?
Коваль вимовив це теж спокiйно, мовби йшлося про якусь просту, навiть технiчну справу. Вiн розумiв, що не можна однозначно вiдповiсти на його запитання про причини, якi штовхнули на злочин, їх було багато, усвiдомлених i неусвiдомлених. Але серед них була головна, яка й стала вирiшальною у обставинах, що склалися. Це була заздрiсть. Патологiчна заздрiсть не тiльки до Журавля, заздрiсть, яка живе у душi постiйно i наповнює усю iстоту, заздрiсть до всiх: до спiвробiтницi, яка купила нове плаття i дiстала французьку помаду, до знайомої, що вдало вийшла замiж, до сусiдiв, що придбали машину, навiть до випадкової перехожої за те, що в неї красива, гiнка постать… Заздрiсть змалечку до всiх, всiх, всiх, хто не жив на Мишоловцi, не терпiв вiд почуття неповноцiнностi, до всiх i у всьому, хто, на її погляд, пробився на верхи суспiльства…
Коваль не знав, звiдки росте в людинi це немилосердне, мерзенне почуття. Що живить його? А у Варвари Павленко родовiд його, можливо, й справдi йшов вiд Мишоловки з її старою прибазарною мораллю, за багато рокiв не витруєною новим життям.
Заздрiсть роз'їдала її душу, як i Вячеслава, i вони жили в нiй, як у отруйному туманi. Успiхи, легка, як їм здавалося, доля Журавля, постiйно була на їхнiх очах, постiйно дратувала i створювала дискомфорт у їхньому щоденному життi… Потрiбний був тiльки поштовх, щоб усе вибухнуло…
— Я не розумiю вас! — уже сердито промовила Варвара Олексiївна. — Який газ? Причому тут я?
Дмитро Iванович сумно подивився на жiнку, яка сидiла перед ним. Вiн розумiв, що пробитися до її душi, викликати на вiдвертiсть буде нелегко. Але вiн також знав, що повинен це зробити.
— Маю на увазi убивство Журавля. Так, так, саме убивство, — твердо промовив, немов йшлося про факт уже доведений. — Нi, не ваш чоловiк, який був п'яний i не помiтив вiдкритого краника, винен у цьому. Це ви побачили плиту, чайник на нiй, вiдкритий, без вогню, пальник i вiдчули запах газу. I тодi швиденько забрали чоловiка з квартири, знаючи, що Журавель бiльше не прокинеться. Ви самi про це зiзналися чоловiковi, коли вже, мабуть, пiзно було щось вдiяти. Ваш злочин особливо аморальний i тяжкий, пiдлий тому, що ви були певнi своєї безкарностi.
Жiнка була приголомшена. Вона так i завмерла на стiльцi, не зводячи з полковника погляду. Вiн побачив, як небавом почало розкриватися чорне тиховоддя її безбарвних очей, як занутрувало, закипiло воно i немов обпiкся його шаленим вогнем. Яка ж жага пломенiла в душi цiєї жiнки, яка сила злої волi схована в нiй!
— А ви ж iще могли врятувати людину, як тiльки вiдчули запах газу, — з жалем додав полковник. — Ви не тiльки Журавля згубили, а й свого чоловiка, i себе…
Павленко затулила рукою очi. Перед нею з гуркотом падали стiни химерних палацiв, розбивалися на коричневий порох високi башти, i вона знову, як колись дiвчиськом, копалася у цьому придорожному поросi на своїй занедбанiй Мишоловцi серед старих, облуплених i похилених хатинок з їхнiми тарганами, блощицями i рiзним мотлохом.
Вона добре пам'ятала ту мить, коли почула запах газу i побачила вiдкритий пальник плити. Вона тодi вiдразу усе зрозумiла. Але не вiдразу наважилася. У серцi її кипiла образа за свого Славка, який, обiйнявши її за стан, скаржився на долю, на Журавля i плакав п'яними слiзьми, кипiв гнiв на кривдника, що обiкрав чоловiка i зараз безтурботно хропе на тахтi. А Вячеслав i далi бурмотiв, що не може принести їй щастя тiльки тому, що його завжди зневажають i грабують…
Вона добре пам'ятала цю мить… Немов щось штовхнуло її у серце, воно забилося усе частiше й частiше, i обида стала гiркою, як полинь. Досить було не вiдчути запах, не помiтити маленький чорненький краник на плитi, не помiтити, що його повернено праворуч, а не влiво… Тiльки й усього… Та й взагалi, як його помiтити, цей маленький пластмасовий i теж чорний краник на чорному тлi панелi?!
Серце її мало не розривалося у грудях вiд тяжких ударiв, кров стугонiла у скронях, серце пiдкотилося до горла, в очах потемнiло, i вона справдi нiчого не бачила… Так, не бачила!! Вона схопила чоловiка за руку i майже наослiп потягла до дверей… Так, так! Вона нiчого не бачила! I нiчого не було… Сон, туман, мiраж — i все…
Варвара Олексiївна забрала руку вiд очей i глянула на Коваля. Вiн теж якусь мить iще був нереальний, розпливчастий, химерний.
Вона похитнулася на стiльцi, прибираючи сталої рiвноваги, i сказала:
— Я? Чому я? Звiдки ви це взяли?
— У такому разi я нагадаю, як все було.
I Коваль, неквапно, методично, немов цвях за цвяхом заганяв у споруджувану ним будову обвинувачення, почав нагадувати подiї тiєї ночi. Павленко слухала його, вiдвiвши погляд, i з кожною новою деталлю, з кожним новим фактом усе нижче опускала голову.
Дмитро Iванович дiйшов до епiзоду, коли вночi, зiзнавшись чоловiковi, Варвара Олексiївна заспокоювала його, а потiм, сидячи на пiдлозi, сама розридалася.
— Чому ви плакали тодi? — спитав полковник i сам вiдповiв: — Ви оплакували Журавля i саму себе.
Павленко, яка щойно, здавалося, була розчавлена незаперечними фактами, раптом випросталася i, кинувши на Коваля важкий погляд, сказала:
— Тепер усе ясно. Ви посадили мого чоловiка i вибили з нього зiзнання. I вiн плiв вам те, що ви хотiли…
Бiдолашний Славко! Тримаєте його у в'язницi, а всiм морочите голову, нiби вiн втiк!
— Нi, — сказав Коваль. — Не посадили, не вибивали, не морочимо голову. Ваш чоловiк загинув у Якутiї, замерз… Ось його останнiй лист. — Полковник витяг iз шухляди м'ятi, бруднi аркушики i один з них подав Павленко.
Варвара Олексiївна недовiрливо взяла його до рук, але, упiзнавши почерк чоловiка, жадiбно пробiгла очима декiлька рядкiв. Потiм гидливо вiдклала папiрець убiк.
— Ну то й що? Барвiнок? Може, й так… — Вона помовчала. — Але ця маячня iще не доказ. Це писала хвора людина, яка покалiчила життя i собi, i менi. — Павленко промовляла уже не з викликом, а якось пригнiчено, нiби скривджено. — Усе життя з ним я тягла його на своїх плечах. Примусила пiти в аспiрантуру, весь час штовхала його, штовхала, штовхала… Усе за нього пробивала… Усе на себе звикла брати. Увесь його клопiт, увесь його бiль… I от… Хiба ви знаєте що-небудь про моє життя?!
Варвара Олексiївна не могла заспокоїтися. Вона ще раз потяглася за листом, але полковник уже забрав його у шухляду.
— Усе там неправда, — гидливо кинула Варвара Олексiївна. — Так, неправда, — повторила вона, — паче й сама утверджуючись у цьому висновку. — I про любов теж. Йому тiльки здавалося, що закоханий в оцю саму… Нi, вiн тiльки зi мною був одним цiлим, тiльки я була його опорою. Тiльки я. Я це знаю, я це вiдчувала, тому що я жiнка — тому що я любила… Так, так, дуже любила! Його бiль був моїм болем, — гiрко промовляла Павленко. — А тепер що ж? Якась Нiна?.. Нiчого не розумiю… Вiн нiколи не давав менi пiдстави… — бурмотiла вона розгублено i нарештi замовкла.
Коваль також якусь секунду, немов фiзично вiдчувши силу любовi i образи цiєї жiнки, не знайшов що сказати.
Павленко раптом пiдвелася iз стiльця:
— У вас немає жодних пiдстав мене затримувати. Я можу йти?
Коваль зупинив її:
— Сiдайте, громадянко Павленко.
Вона й далi стояла.
— Ви й справдi хочете мене заарештувати? Я ж сказала: все, що написано, — неправда. Вiн усе життя дурив мене, а тепер обдурив i вас. I ви не маєте права…
— Виходить, це вiн помстився Журавлю?
— Нi. I вiн нi в чому не винний.
Полковник дивився на жiнку оцiнюючим поглядом. Уже в'янучий пролiсок на кофтi Павленко його дратував.
Й справдi, крiм листа Вячеслава Адамовича, доказiв у нього не було. Та й чи доказ цей лист? Отже, вiн має вiдпустити зараз жiнку, яка стоїть перед ним, i на цьому закiнчити свої розшуки.
Вiн це розумiв, але все одно вiдчував, що не можна закрити справу. Намагався втямити, чим же так тривожить його ця жiнка, чому так не хочеться її вiдпустити?
I раптом… Йому стало важко дихати. Перед його очима чорною блискавкою спалахнуло туго затягнене волосся Павленкової. Так, жiнка вище середнього зросту, чорнява, з вольовим, рiшучим, навiть агресивним характером!
Вiн вiрив i не вiрив собi. Якщо тiльки експертиза не помилилася… Та не можуть вони помилятися!
Те, що осяяло Дмитра Iвановича, було не просто натхненням. Натхнення, як вiдомо, — це високий, урочистий, тривалий у часi стан душi, який викликається потребою творити, щоб зробити, знайти. А це було миттєве осяяння, рвучке i могутнє, як удар блискавки, неймовiрна думка, що спалахує несподiвано для самого себе, незрозумiле як, чому, звiдки, i раптом за коротку мить осяває зовсiм новим, сильним i єдино вiрним свiтлом усе, що ранiше ховалося у глибокiй тiнi. Ця думка, це осяяння, давно народжувалося у пiдсвiдомостi, збиралося iз малюсiньких крихiток, обiрваних, незначних вiдомостей, якi варилися там, немов у казанi, з'єднуючись у найхимернiшi сполучення, розпадаючись i знову з'єднуючись, поки не виладналися в єдино правильний здогад i бурхливо вдерлися у свiдомiсть.
Вiн промовив уже упевненим тоном:
— У нас попереду велика розмова. Сiдайте i розкажiть тепер, чому напали на Христофорову в її квартирi?
Якби упала стеля на голову, Варварi Олексiївнi було б легше. Вона не сiла знову на стiлець, а якось опустилася боком, зсунулася на нього, ледве не впавши. Обличчя її зробилося сiрим i безбарвним. Жiнка вiдразу нiби померхла i постарiла.
Але цей стан у Павленко тривав недовго. Опанувавши трохи собою, вона пiдвела на Коваля вже не злий, а якийсь розгублений i навiть благальний погляд, i Дмитро Iванович зрозумiв, що влучив у цiль, що опiр зламано, i жiнка зараз почне усе розповiдати.
Вiн не помилився.
— Ви що, — спитав далi полковник, — ворогували iз Христофоровою? Якi до цього були причини?..
— Я не. хотiла зробити їй боляче, — запинаючись, почала вiдповiдати Павленко. — Я не винна. Я прийшла просити, щоб не клепала на Вячеслава, немовби вiн хотiв смертi Журавля i пiшов того вечора пiсля друкарки. Адже вона нишпорила по всьому дому, усе винюхувала, усiх розпитувала, i я боялася, що накличе на нас бiду…
Павленко замовкла, збираючись iз думками, i тяжко зiтхнула.
— Ви убили її, - сказав Коваль.
— Нi, нi! — закричала жiнка на всю кiмнату, так що її почули навiть у коридорi i до кабiнету заглянув офiцер, який проходив мимо. Коваль жестом наказав йому зачинити дверi.
— Вiд вашого стусана Килина Сергiївна упала i вмерла.
Павленкова ридала, упавши головою на стiл. Крiзь вiдчайдушнi схлипування проривалися окремi слова, не всi з яких можна було розiбрати: "Я не хотiла… вона сама… вона послизнулася…"
З тяжким серцем полковник налив у склянку води i пробував напоїти жiнку. Павленко не могла пити, голова її тiпалася, склянка билася об зуби, i невправний Коваль залив їй усе плаття.
Вiн повернувся на своє мiсце i терпляче чекав, поки жiнка виплачеться. Дивився на її опущенi, тремтячi плечi i голову i чомусь думав у цi хвилини не про злочин, а про те, як дбайливо, строго затягнено її волосся, як вилискує воно чорнотою, немов вороняче крило. I не про загиблу Христофорову, не про допит були його думки, а про те, як далеко пiшла наука, як допомагає вона знаходити iстину i що коли-небудь, можливо, й скоро, коли невiдворотнiсть викриття i покарання стане усiм очевидною, люди покiнчать iз злочинами. Адже якщо уже й зараз за розташуванням, кiлькiстю i станом хромосом у клiтинi можна визначити, кому належить волосина: чоловiковi чи жiнцi, високiй чи низькорослiй людинi, з довгими чи короткими руками, з високим чи низьким iнтелектом, то вже недалеко той час, коли викрити злочинця буде справою нескладною. Бiльше того, уже встановлено, що iснують i генетичнi «вiдбитки» особи, якi абсолютно точно визначають конкретну людину. Доведено, що у молекулi ДНК є дiлянки, характернi виключно для того чи iншого iндивiдуума. Отже, можна встановити особу пiдозрюваного, спiвставляючи спектр смуг, одержаних на основi молекул його ДНК зi спектром смуг, що мiстяться, скажiмо, у волосинi, уламку нiгтя чи клаптику шкiри, знайдених на мiсцi злочину.
Але, схиляючись перед наукою, Коваль все ж таки бiльше надiї покладав не на страх людський, а на добро в душi. Йому часто доводилося стикатися з тими, що втратили людську подобу, але вiн завжди сподiвався i чекав, що з часом цi люди пiдведуть голову, глянуть на злочин його очима, вжахнуться i цим очистяться i повернуться до первородних витокiв своєї душi…
Коли минув тривалий нервовий спазм, Павленко сказала:
— Повiрте менi… Я не винна. Я нiчого не знала. Вона упала, а я втекла, я боялася, вона дужча за мене. Я прийшла не сваритися. Повiрте менi. Я її переконувала, що Вячеслав не винний, що вiн пiшов додому, нiчого не помiтивши… Я просила її не ходити у наш дiм. А вона менi закричала: "Ви усi там винуватi! Ви i ваш чоловiк — обоє убили Антона!"
I тодi я не витримала i вдарила її. Вона вчепилася менi у волосся, i я вiдштовхнула її з усiх сил… Я не знаю, чому вона впала. Певно, посковзнулася на клаптях, якi валялися на пiдлозi. А я, не оглядаючись, кинулася навтьоки… Боже мiй, боже мiй, — простогнала Павленко. — Як же це так вийшло!
У пам'ятi Коваля несподiвано зринула остання розмова з Христофоровою у мiлiцiї. Тепер вiн зрозумiв причину розгубленостi кравчинi наприкiнцi тiєї бесiди. Килина Сергiївна раптом почала розумiти, що справа не у Нiнi, на яку вона весь час грiшить, а в Павленко, але соромилася вiдразу вiдмовитися вiд свого ранiше твердого переконання. Прозрiння i коштувало їй життя.
Полковник зняв трубку i подзвонив Струцевi.
— Вiкторе Кириловичу, зайдiть.
Коли старший лейтенант увiйшов до кабiнету, Коваль показав на Варвару Олексiївну, яка мовчки витирала хустинкою змокрiле вiд слiз лице.
— Вiдведiть громадянку Павленко на експертизу волосся i заодно знiмiть вiдбитки пальцiв…
Жiнка важко пiдвелася з стiльця i, не глянувши бiльше на Коваля, усiм своїм виглядом показуючи, що їй тепер до всього байдуже, покiрно рушила попереду старшого лейтенанта.
Коли за ними зачинилися дверi, полковник iще деякий час сидiв мовчки, втупившись кудись у простiр. Дихав вiн важко, немов у кiмнатi йому бракувало повiтря: давалася взнаки вiкова стенокардiя, якої Коваль боявся найбiльше. Потiм його погляд упав на пiдлогу, i вiн побачив пом'ятий пролiсок, який голубою краплею лежав бiля нiжки стiльця.
Дмитро Iванович пiдняв його, зробив кiлька непевних крокiв по кабiнету i тодi рiшуче наблизився до вiкна. Шпарким порухом вiдчинив фрамугу. З вулицi влетiв свiжий весняний вiтерець: вдерлася весна i Коваль полегшено зiтхнув…
Київ, 1984-1988.