Від перекладача:
Шановні читачі!
Оскільки сам роман «Кысь» написано народною говіркою, у перекладі я використовувала південноукраїнські говірки та суржик.
З повагою: Ноель Даат ([email protected])
Бенедикт надів валянки, потупав ногами, шоб зручно було, перевірив заслінку в печі, крихти хліба змахнув на підлогу – мишакам, вікно заткнув ганчірочкою, шоб не вихолодило, вийшов на ґанок і потягнув носом морозне чисте повітря. Ой, як гарно надворі! Нічна завірюха вщухла, сніг лежить білий та величавий, небо синіє, височенні глелі стоять – не поворухнуться. Тільки чорні зайці з верхівки на верхівку перепурхують. Бенедикт постояв, задерши русяву бороду, примружився, роздивляючись зайців. Збити б парочку – на нову шапку, так нема ж камінчика.
І м’ясцем поласувать непогано було б. А то все мишаки та мишаки – вже й настогидли.
А м’ясо того чорного зайця, якшо гарненько вимочить, та сім разів виварить, та на тиждень-другий на сонечко виставить, та попряжить у печі, – глядиш, і не отруйне.
Звісно, як зайчиха попадеться. Бо зайця вари, не вари, – все одно. Колись того не знали, їли з голоду й зайців. А зараз вже дізналися: хто їх покуштує, – тому все життя у грудях хрипітиме-булькотітиме. І ноги відсихатимуть. Ще й на додачу волосся з вух попре: чорне, жорстке та смердюче.
Бенедикт зітхнув: на роботу треба йти; запахнув сіряка, заклав хатні двері дерев’яним брусом, ще й ломакою підпер. У хаті нема шо й вкрасти, та так він уже звик. І матінка покійна завжди так робили. В старину, до Взрыва, – розказували, – все двери-то свои запирали. Од матінки й сусіди тому навчилися, та так воно й пішло. Тепер вся їхня слобода замикала двері палицями. Може, то й самовольство, канєшно.
На семи горбах розляглося містечко Федір-Кузьмічськ, рідна сторона, і йшов собі Бенедикт, порипуючи свіжим сніжком, радіючи лютневому сонечку, милуючись знайомими вулицями. То там, то тут – чорні хати низками, – за високими тинами, за тесовими воротами; на кілках кам’яні горщики сушаться, чи дзбани дерев’яні; у кого терем вищий, у того й дзбани більші, а хтось, бува, прямо тобі діжку на кілка напне, замилює очі: багато живу, голубчики! Такий на роботу не пішодрала чапає, а все намагається у санях проїхатись, ще й батогом помахує; а в сани перевертень запряжений, скаче, валянками тупоче, сам блідий, змилений, язик набік. Домчить до Робочої Хати, та й стане як укопаний, на всі чотири ноги, тільки волохаті боки ходором ходять: хиии-хи, хиии-хи.
А очима тільки зирк-зирк. І вишкіряється. І озирається...
Ой, та ну їх к чорту, отих перевертнів, ото краще од їх подалі. Такі страшні, шо й не розбереш, чи то люди, чи то ні: обличчя начебто людське, а тіло шерстю заросло, ще й на чотирьох бігають. Ще й на кожній нозі по валянку. Вони, розказують, ще до Взриву жили, оті перевертні. А все може буть.
Ой, і морозець сьогодні – аж пара з рота, аж борода геть уся у паморозі. А все одно благодать! Хати стоять міцні, чорні, попід тинами – отакенні кучугури, а до кожних воріт стежечка протоптана. Пагорби помалу знижуються та помалу піднімаються, білі, хвилясті; по засніжених схилах ковзають сани, за санями – сині тіні, і сніг рипить та на всі кольори переливається, а за пагорбами сонечко сходить і собі грає веселковим сяйвом у синьому небі. Примружишся – од сонечка промені кружалами, копнеш валянком пухнастий сніг – він і замерехтить, наче стиглі каганці.
Бенедикт згадав каганці, згадав і матінку та й зітхнув: через оті каганці й переставилися, сердешна. Каганці несправжні виявились.
На семи горбах стоїть містечко Федір-Кузьмічськ, а довкола містечка – поля неозорі, землі незнані. На півночі – ліси дрімучі, бурелом, гілля переплелося, нема як і пройти, чагарі колючі за холоші чіпляються, суковиння шапку з голови рве. У тих нетрях, кажуть старі люди, живе кись. Сидить вона десь у темному гіллі та й покрикує, дико так і тужливо: ки-ись! ки-ись! – а побачити її не можна. Піде хтось отак до лісу, а вона йому ззаду на шию: стриб! і хребтину зубами: хрусь! – а потім найпершу жилочку пазурем намацає та й роздере, отоді весь розум з людини й витече. Повернеться такий, а він уже не той, і очі не теж ті, і бреде не розбираючи дороги, як ото бува, шо люди ходять уві сні під повним місяцем, простягнувши руки, пальцями ворушать: самі сплять, а самі ходять. Упіймають такого і ведуть до хати, а то ще бува, для розваги, поставлять перед ним миску порожню, ложку в руку встромлять: мовляв, їж; а він так же ж наче їсть, з порожньої посудини, і зачерпує, і до рота несе, і жує, а потім наче хлібом миску підчищає, а ніякого ж хліба у руці нема; ну, а рідня, ясне діло, аж заходиться зо сміху. Такий геть нічого не може робити, навіть до вітру сам не сходить: кожен раз йому заново показуй. Ну, якшо жінці, чи там матері його жаль, то вона його сама до вітру водить; а як нема кому за ним пригледіти, то він, щитай, і не житиме: як міхур лопне, так він і помирає.
Отаке кись витворяє.
На захід теж – і не потикайся. Там начебто й дорога є – непримітна така стежечка. Йдеш собі, йдеш, вже й містечко зникло з очей, з ланів солодкий вітерець повіває, все ж наче добре, все начебто гаразд, аж раптом, кажуть, як остовпієш. І стоїш. І думаєш: а куди ж це я йду? Шо мені там треба? Шо я там не бачив? Невже там краще? І так себе жаль стане! А ондечки ж, думаєш, моя хата, а хазяєчка ж, мабуть, плаче, з-під долоні вдалечінь дивиться; а кури ж по подвір’ї бігають, теж, диви, як скучили; а в хаті ж натоплено, мишаки сновигають, ліжечко м’якесеньке... І наче червир тобі серце точить, точить... Плюнеш та й додому завернеш. А бува й помчиш. І як побачиш ще здалеку – оно, горщички мої ріднесенькі, на тину сушаться, – сльози так самі й бризнуть. От не збрехать, на аршин бризкають! Їй-бо!..
На південь – зась. Там чеченці. Отак буде степ, степ – очі вилізуть дивитися, – а за степом чеченці. Посередь містечка стоїть дозорна башта на чотири вікна, і в усі чотири вікна дозорні дивляться. Чеченців виглядають. Не стільки вони, звичайно, дивляться, скільки ржавлю болотяну покурюють та у паличку граються. Затисне хтось один у кулаці чотири палички: три довгих, одну коротку. Хто коротку витягне – тому щигля. Але й у віконце, бува, поглядають. Як помітять чеченців, наказано кричати: «Чеченці! Чеченці!», тоді звідусіль народ позбігається і стане палицями у горщики бити, чеченців лякати. Ті й дременуть подалі звідси.
Колись отак двоє з півдня підступили до містечка: дід із бабою. Ми собі у горщики торохкаємо, тупотимо, верещимо, а чеченцям хоч би хни, тільки головами вертять. Ну, ми, – хто небоязкий, – вийшли супроти них з рогачами, з веретенами, хто з чим. Шо ви, мовляв, за люди і чого прийшли.
– Ми, голубчики, самі з півдня. Другий тиждень у дорозі, зовсім ноги позбивали. Прийшли міняти сиром’ятні ремінці, може у вас шось є.
Та де там воно є. Самі мишаків їмо. «Мишаки - наша апора», так і Федір Кузьмич, слава йому, навчає. Але ми люди співчутливі, зібрали по хатах, хто шо дав, виміняли на ремінці та й одпустили їх з Богом. Багато про них потім розмови було: все, бува, споминали: і які вони собою, і які казки розповідали, і чого-таки вони до нас приходили.
Ну, собою вони як ми, обнаковенні: дід сивий, у личаки взутий, бабуся у платочку, оченята блакитненькі, на лобі – ріжки. А казки їхні довгі були та сумні: Бенедикт, хоч і був тоді малий-дурний, слухав, аж рота роззявивши.
Оце нібито на півдні лазурнеє море, а на тому морі – острів, а на острові – терем, а у тому теремі – золотеє ліжко. А на тому ліжку дівчина, один волос золотий, другий срібний, один золотий, другий срібний. От вона собі косу розплітає та розплітає, а як розплете – то й світові кінець.
Наші слухали-слухали, а потім:
– А шо воно, мовляв, за слова за такі: «золотий» та «срібний»?
А вони:
– «Золотий» – то наче вогонь, а «срібний» – наче місячне світло, або ж, скажімо, наче каганці мерехтять.
Наші:
– А-а-а, тоді я-ясно. А ще шось розкажіть.
А чеченці:
– Є велика річка, відсіля три роки пішки. А у тій річці живе риба – блакитне перо. Розмовляє вона людським голосом, плаче та сміється, і по тій річці туди-сюди ходить. От коли вона на цю сторону піде та засміється – зоря грає, сонечко на небі сходить, день настає. Назад піде – плаче, пітьму за собою веде, місяць на хвості тягне, а зірочки дрібнесенькі – то тієї риби луска.
Наші:
– А ніде не чуть, од чого зима буває і од чого літо?
Баба каже:
– Та не чули, дорогенькі, не буду брехать, не чули. А цьому й справді багато хто дивується: і нашо, мовляв, ота зима, коли літо набагато миліше. Мабуть, за гріхи наші.
Але дід головою похитав і каже:
– Нє, на все доложно буть пояснення в природі. Мені теє, – каже, – один перехожий роз’ясняв. Стоїть на півночі дерево, висотою аж до самісіньких хмар. Саме чорне, коряве, а квіточки на ньому білі, а маню-ю-юсінькі ж, – от наче смітинки. На дереві мороз живе, сам старий, бороду за пояс затикає. От коли вже до зими йде, коли кури у зграї зіб’ються та на південь вирушатимуть, отоді й мороз за своє береться: з гілки на гілку перестрибує і в долоні плеще, та ще й примовляє: ду-ду-ду, ду-ду-ду! А потім я-як засвище: ф-щ-щ-щ! Отоді здіймається вітер, і ті білі квіти на нас сипле: оце ж вам і сніг. А ви кажете: нашо зима.
Наші голубчики йому:
– Так, оце правильно. Так воно, мабуть, і є. А от ви, дідусю, хіба ж не боїтеся дорогами ходить? А поночі ж як? А лісовика, часом, не перестрівали?
– Ой, перестрівав! – каже чеченець. – Зовсім близько бачив, от як вас, скажімо. Тож слухайте. Заманулося моїй старій каганців. Назбирай та назбирай. А каганці ж того року вродили – ой, солодкі, ой, липучі. Я й пішов. Сам.
– Як це – сам? – сторопіли наші.
– А отак! – вихваляється чужинець. – Та слухайте далі. Іду ж я собі, йду, а вже й стемніло. Не так, шоб зовсім, а посутеніло трошки. Тож крадусь я навшпиньки, шоб каганці не налякати, аж раптом: шурх-шурх! Шо воно таке. Озирнувся – ніде нікого. Знов крадуся. А тут знову: шурх-шурх. Наче хтось долонею по листі водить. Озирнувся – знов-таки нікого. Ще разочок ступнув. Аж раптом глип! – а він уже переді мною. От тільки шо нікого не було, аж осьдечки й він, де не взявся. Отуто – руку простягни. А сам невеличкий. Мені, може, тільки по пупа, чи по цицьки буде. Весь наче зі старого сіна зваляний, оченята червоні, світяться, а на ногах – долоні. І він тими долонями – отако, отако – по землі притупує, та ще й примовляє: тяпа-тяпа, тяпа-тяпа, тяпа-тяпа... Ой, як я тікав!.. Не пам’ятаю, як і в хаті опинився. Так моя стара без каганців і залишилася.
А діточки, які слухали, просять:
– Розкажіть, дідусю, яка ще нечисть у лісі буває.
Налили дідові яєчного квасу, він і розпочав:
– Був я тоді молодий, гарячий. Ніч-чого не боявся. Якось три колоди ликом пов’язав, на воду пустив, – а річка в нас бистра, широка, – сів на них та й пливу собі. Чесне слово! Молодиці на берег позбігалися, крику-вереску наробили, все як положено. Де ж це бачено, шоб людина по воді плавала? Це вже зараз, кажуть, колоду довбають та на воду пускають. Якшо не брешуть, канєшно.
– Не брешуть, не брешуть! То наш Федір Кузьмич таке придумав, слава йому! – кричать наші, а Бенедикт голосніш за всіх.
– Та нехай буде й Федір Кузьмич. Ми не знаємо. Ми люди не вчені. Не про те кажу. Геть, кажу, нічого не боявся. Ні русалок, ні пузиря водяного, ні кочевряжки тієї підкам’яної. Я навіть рибку-вертизубку відром зловив.
– Ну, це вже... – йому наші, – Це вже ви, діду, вбрехалися.