То Оленьку собі прецтавиш розодіту, білу, нерухому, аж у грудях засмокче; то прецтавиш, як із жінкою заграєш, чи з дівчиною якоюсь гарною, ти її хвать, а вона вищить, і весело обом; а то ще нібито по вулиці йдеш і шось цінне знайшов: гаманця з бляшками чи кошика з наїдками; а то ще мрієш, буцімто пішов ти туди, де ніхто й не походжав: стежечкою до лісу, на схід, і далі, на луки, і ще далі, де знову ліс незнаємий, де струмочки чисті дзюрчать, дерево береза золоте віття у струмках купає, наче нитки довгі, наче дівоче волосся на сонці аж вилискує, під теплим вітерцем розвівається, полощеться; а під березою трава зелена, папороть різьблена, жуки з синім полиском, а оно й квітка макова, – зірвеш її, вдихнеш, а вона сон навіває, і у вухах дзвін далекий чуть, і в душі хмаринки попливуть, і ось уже стоїш ти на горі, а з гори дороги видно білі, звивисті, і сонце світить, грає, оманює, засліплює, заважає дивитись, а вдалечині шось виблискує, – чи то Море-окіян, про який в піснях співають? Чи то в морі острови чарівні, з білими містами, садками, вежами? Чи то царство чуже, загублене? Чи життя інше?..
Отак прецтавляєш, прецтавляєш, – та й заснув.
Та тільки ні про шо таке Федір Кузьмич, слава йому, в шапенгавері не виражає, а якшо вже правду казать, – нудьга така, шо не приведи Господи. Але народ все одно розкупив, чи краще сказать, обміняв, і теперечки, значить, хтось десь цеє діло почитує, та й, мабуть, плюється. А взагалі народ у нас книжечки читать полюбляє, вихідного дня завжди на базарь біжить, мишаків на книжечки обмінювать. От малі мурзи на базарну площу виходять, государствені прилавки вздовж тину розставляють, берестяні книжечки викладають, у кожну цінник встромлять, або ж закладку: почому, бач, товар. А ціни різні: п’ять мишаків, десять, двадцять, а якшо вже сильно інтересні, захоплюючі, чи з картинками, – чуєш, бува й до п’ятидесяти. Голубчики юрмляться, прицінюються, радяться: брать, чи не брать, та про шо книжечка, та який сужет, та чи багато картинок. А заглядать не можна: спершу заплати, а тоді вже й заглядай скільки тобі влізе. Малі мурзи валянками на морозі потупують, рукавицями поплескують, товар нахвалюють:
– А вот новинка, а вот кому новинка! «Вечный зов», агромаднейший роман!..
– «Аснови діфєрєнциальнава счіслєнія», пупулярнєйша брашура, величезний інтерес!..
А якийсь руки до рота ковшиком приставить, шоб голосніше було та лунким голосом вигукує:
– «Ка-за ді-рі-за», о-оста-а-анній егземпля-яр! Увлєкаатєльна епапє-єя! О-оста-а-анній, кажу, егземпля-яр!
Та то він навмисне, то він бреше, у нього під прилавком іще дюжина захована. То він голубчиків приманює, шоб аж юрбою набігли: мо’ й справді останній, не прозівать би. А якшо вже комусь страшне як охота книжечку сторгувати, то він і доплатить. Мовляв: а шо, вже нема? А мурза, наче знехотя:
– Та є одна... собі залишив... не знаю...
А голубчик:
– А мо’, договоримось? Я пару мишачків накину... Га?
А мурза:
– Не знаю... Сам хотів читати... Хіба шо п’ять накинеш...
– П’ять? Та побійся Бога! В мене мишак годований, за півтора іде!
– Ану, покаж... – отак і сторгуються. А все мурзі навар. Того ж у них і пика товща, і хата вища.
А у Бенедикта пика так собі, на дотик невеличка, і хатка малесенька.
Цілу ніч Бенедикт ловив мишаків.
Легко казать: ловив. То діло не просте, тож, як і всяке діло, кеби потребує. То тільки так здається, шо отуто, мовляв, – ти, а отуто – мишак, лови його. Та ні-і-і-і-і.
Ловив, канєшно, удавочкою. Але! – якшо у підпіллі пусто, якшо мишак перебіг до когось багатшого, то тряси удавочкою, не тряси, – нічого не натрусиш. Мишака треба підгодовувать. Тобто, все доложно бути продумане наперед.
Оно, двадцятого числа получка була. П’ятдесят бляшок. Так. Налог з їх – тринадцять працентів. Тобто, шість із половиною бляшок. Отак рано-ранесенько голубчики коло Виплатної Хати у чергу стали. Ще й не світало, темно взимку – хоч у око тиць.
А чо’, буває. Отак ітиме голубчик навпомацьки, по темному, за получкою, – та й провалиться у яму, а бува, шо й око собі виколе галузкою, а бува й посковзнеться, ногу поламає, а бува й заблукає, до чужої слободи забреде, а там його злі собаки порвуть; чи у кучугуру впаде, та й на смерть замерзне. Шо хоч буває.
Але припустимо, слава тобі, Господи, шо вже й дісталися. Харашо. У чергу стали. Хто перший добрів, – той у калідорі, чи скажімо, у сінях приткнувся. А хто у кінці, – на вулиці стоїть, на морозі перетопчується. Отак стоять, перелаюються, чи гомонять, думають-гадають, чи приїде виплатний мурза, чи може знов напередодні, ще з вечора, набражився чи наквасився, чи сусла конопляного назюзявся. А то ще й отаке вчудять: тільки когось із тих, шо в сінях, у теплі розморило, аж він на підлозі задрімав, – візьмуть обережненько такого сонного під пахви, та й одволокуть у самий кінець черги. Підхопиться такий голубчик – ні хрєна не розуміє, шо й до чого та нашо він тут. Рветься туди, де був стояв, чи то лежав, а всі йому: куди поперед батька прешся?! Отам стій, у кінці! А він: та я ж перший був! А ми: не зна нічого! Ну, крики-бійки, каліцтва всякі.
Отак урем’ячко і пройде, зоря рожева, імлиста на небі сходить, пітьму розганяє. Вранішня зірка Чигир блищить красою невимовною, наче каганець у височині. Мороз, здається, тільки міцнішає. Блищики на снігу виблискують.
Тож дожидаємо мурзу, мо’, ще й приїде? Тільки десь по вулицях сніг здійнявся, сани промайнули, – кричать: їде! Не їде! Точно він, оно його шапка! і таке інше. Неабияке хвилювання.
Як до вечора не приїде, – так по хатах і розійдемось, а як зволив продерти очі, – ну, тоді бути голубчикові з получкою.
Отак стоїш-стоїш, – зирк, а вже й достоявся до виплатного віконця. Твоє щастя, нагинайся. А чого нагинайся: а того, шо воно акурат на рівні пупа прорублене, вузеньке таке. Бо мурза з того боку на тубареті сидить, йому так зручніше. А ще воно для того придумане, шоб у пояс йому кланятись, смиренність виявляти, шоб покірність була в арганізьмє. Бо якшо на повний зріст стоятимеш, бляшки свої лічитимеш, – хтозна, шо тобі в голову вступить. Мовляв, а чо’ так ма’, або: а чо’ це вони рвані, або: а чи все він мені видав, чи не затис у жмені, ірод проклятий; чи ще там усяке самовольство. А як у поясі зігнешся, та голову набік вивернеш, шоб краще бачить, шо тобі дають, та руку у віконце далече-е-е-енько так просунеш, – а воно ж глибоке, – та пальці розчепіриш, шоб бляшки ухопить, аж плече заниє, – отоді й взнаєш, шо таке государствена служба, її ж бо і сила, і слава, і влада земна, на віки віків, амінь.
Тож якшо тобі знов пощастить, свої бляшки ухопиш. Канєшно, як у кого зроду руки коротенькі, чи болячка у суглобах, той ніколи усіх бляшок не ухопить, хіба шо трошки. Про таких і кажуть у народі: мовляв, руки короткі. Та ще й голубчики ззаду напирають, підганяють, штовхаються, на спину тобі лягають, у вухо дихають. Отака, бач, морока. Але ж Бенедиктові сили не позичати, молодий, – тож він і одіб’ється, і бляшки міцненько у кулаці затисне, і руку з віконця вдало назад випростає, хіба шо кісточки трошки обдере, та то дурниці, звичайне діло. На ніч канпрес тепленький поставити, руку обмотати, кров, може, й загусне. А на ту получку і нова шкіра наросте.
Бляшки в государства вирвав, – тепер у другу чергу ставай, налог платити. Та то тільки кажуть: ставай, а хто ж тобі з власної волі стане? Тут уже, канєшно, варта з бердишами, гонить голубчиків по калідору в другу палату, на пєрвий-втарой ращщітайсь, ланцюги кам’яні з усіх боків дорогу перегороджують: все як годиться.
А там усе так само, тільки мурза у віконці сидить не виплатний, а налоговий, і віконце широ-оке, просторе, – сани проїдуть.
Тут уже трошки швидше піде, – годинки десь із чотири, та вже й здихався. Шість із половиною бляшок мурзі одлічи та оддай. Але ж ти бляшку навпіл не розірвеш, так же ж? Кому вона нада, рвана, так же ж? Значить, оддай сім. До вечора у мурзи тих зайвих грошей – бозна-скільки тисяч. Тож він їх собі й забере, якихось харчів понакупить, ярус чи балкон до терему прибудує, шубу собі справить, чи сани купить нові.
На те він і мурза.
А в кого нема того государственого розуміння, а одні вигадки порожні, як ото, наприклад, у Нікіти Іванича, – так ті кажуть: а чо’ це, мовляв, ніззя, шоб один мурза і гроші видавав, і налог брав? Так би, мовляв, швидше було.
От дурбелики! Їй-бо, лопнеш зо сміху, слухаючи! Чого? – а того, шо виплатний мурза – той мурза виплатний, а той, шо налог дере – той мурза налоговий! Так, чи не так? Ну, то як же ж тоді один мурза буде тобі і давать, і одбирать? Як? Нашо ж він тоді, таку грошву при собі маючи, взагалі на роботу їздитиме? Замкнеться на всі засуви, та й давай їсти-пити, чи може сяде в сани – і на полювання, і шукай його, хіба ні?
Та хто хоч таке зробив би.
Та якби ж налоговий мурза туто , у Виплатній Хаті, не сидів, грошей не одбирав, хіба ж виплатний коли-небудь хоч би носа висунув на вулицю? Та він, п’яндилига, і не схаменувся б, шо вже двадцяте число, получка; чи, наприклад, п’яте, аванс!
Та його ж, мабуть, налоговий ще звечора за душу бере: де бляшки? Чи не розорив скарбницю? Чи не наробив мені збитку? А чи гарненько у берестяники запаковані, мишак часом не прогриз? – бо й таке буває, тоді й получку не видадуть. Скажуть: зникла безвісти, другим разом буде, чекайте. – Чекаємо.
Але припустимо, шо все обійшлося, получку получили, бляшки у кулаці. На ці бляшки, або ж, як дехто називає, «рвані», чи «кровні», чи ще «рубляшки», – нічогісінько, канєшно, не купиш. Якби ж то їх багато було – тоді шо ж. Тоді купиш. А так – ні. Хіба шо пообідать.
А друге діло мишаки, їх – оно, кругом повно, щодня свіжесенькі, наловив, як є коли, – і, Боже помагай, обмінюй собі на здоров’я – хто тобі хоч слово скаже? Звичайно, і з мишаків у скарбницю налог надходить, або ж ясак, – домовий, подушний, пічний, всіх і не перелічиш, але ж це зовсім друге діло.
Отже, бляшки у Бенедикта у кулаці, діло наполовину зроблене. Теперечки міркуємо так: на ці бляшки у Столовій Хаті обід купувати, але хліба ні в якому разі не їсти, а за пазуху класти та додому нести, і тим хлібом мишаків підгодовувать. Кожен день їм отак по скибці кришить, – набіжить їх, сердешних, достобіса.
Тож оцього разу і сталось, як гадалось! Все зійшлося! Цілу ніченьку Бенедикт полював на мишаків, і до ранку в нього на мотузочку, от не збрехать, двісті сімдесят двоє їх борсалося, сіреньких, дебеленьких, спинка шовковенька! Ну, може, не двісті сімдесят двоє, а сто п’ятдесят шість. Багато! Рахував, бач, та й помилився. А чого йому таке щастя, – а того, шо все було наперед продумане, обмізковане було грамотненько, ретельненько.
От уже ж! – красота розуму людського, хто б її прославив? Хто б узявся пісню скласти, гучну, радісну, переливчасту, та шоб вийти на горба, чи на пагорба якогось, стати міцніше, ноги розставивши, а руками на обидві сторони змахнути, та тільки туп-туп! ніжкою! – тільки шоб не впасти, канєшно, – туп-туп, кажу, та як ушкварить:
Ну, не те, шоб уже й зовсім так, але таке шо-небудь молодецьке, радісне, шоб наспів сам із грудей виривався, шоб щастя у голові відчувалося, шоб воно, те щастя, поміж вухами бовталося, наче борщик у горщику, шоб аж у потилиці лоскотало. Шоб на всю слободу, на весь світ рознеслося: слава розуму людському, сла-ава! Розумінню, роздуму, промишлянню, хитромудрому обчисленню – сла-а-ава! Голові – сла-а-ава! Гур-р-ра-а-а-а-а! Хо-го-о-о-о-о-о!!!
Та такої купи мишаків, мабуть, і в самого Федіра Кузьмича, слава йому, зроду не було, а вже хто-хто, а він хіба не майстер на них полювать? Хіба він не пает, не гурман, не цінитель?
І наче ж цілу ніч не спав, а од радості сон як рукою зняло. Хіба шо жижки маненько трусяться, і спину трошки ломить. А так – ні в одном глазу! Отеперечки з таким багатством – і на базарь.
Гарно зранку на базарі! Красота! Сніг лопатами розчищений, притоптаний, прям тобі підлога. Якшо морозяка лютий, то він, отой сніг, аж весь синій та виблискує. Звичайно, голубчики понабігають – понаплюють, понасмітять, недопалків понакидають, а все одно красота. А як потеплішає та підтане трошки, то аж наче темні ополонки під ногами, а замети біля огорожі осядуть та почорніють, ніздрюваті-зубцюваті, весною пахнуть.
Народу – ого-о-о-о-о-о!!! – ніде голці впасти. Всякому торгувать охота. Усяк свою мінянку тягне.
Оно ряди з мочіннями та соліннями: весь рядок діжками, глечиками, дзбанами заставлений, підходь та пробуй, але багато не бери, бо матимеш по шиї. Якшо цього року добре вродило, то рядок, бува, аж до обрію розтягнеться, крайній у рядку голубчик – наче лісова комашка: далекий, малесенький, руцями вимахує, горлає, грибці свої вихваляє, теж себе людиною вважає, а подивишся на нього з оцього кінця, – наступи ногою, і нема його.
Другий, оно, хвощі мочені нахвалює, криком кричить, надривається, – чи мо’, квашену папороть, чи пряники, чи ще шось.
Отуто горішки мочені, там полотно порозкладали, нитки прості, нитки фарбовані, личаки цілими в’язками; там шкурки заячі, а там шерсть із козляків: купляй та валянки валяй, чи шкарпетки в’яжи, якшо руки стоять; там голки кістяні, кам’яні ножики, відра кам’яні та дерев’яні, рогачі, голоблі, віники, – шо тільки хоч.