– Почому за штуку?
Помовчить, губами поплямкає. Потім:
– Ці – п’ять. Ці – сім.
Дорого, бля!..
– А мо’, несправжні?..
Знову помовчить.
– Люди купляли, живі, як бачиш.
Чи вірить йому, чи не нада, – прям і не знаєш. Потопчешся... Одлічиш п’ять мишаків. Візьмеш одного каганця. За щоку покладеш. Солодкий!.. А мо’ й не помреш, як одного з’їси. Хіба шо знудить. Чи там волосся повипадає. Шию роздує. А так ще може поживеш. Матінка чого померли? – повну миску за раз з'їли. Нікіта Іванич тільки й казав: «Полина Михайловна, что за несдержанность?! Не ешьте вы эти финики! Радиоактивные!» – та хіба ж вони послухаються? Об’їлися.
Та зараз Бенедиктові не хотілося навіть споминать за шось сумне. Оно, весна з півдня калабком котиться, Новий Год за собою веде! Празник і сміх. Жарти й веселощі. Оно й сліпці, стовпилися біля тину, – хто на ложках мелодію вибрязкує, хто на сопілці грає, – співають:
– теж, мабуть, весну зачули. Їхній поводир теж підбадьорився, орлом дивиться, голубчиків суворо оглядає: ану, хто пісні слухає? – плати, мимо не пройдеш! А то любителів послухать та не заплатить – скільки хоч. Сліпці, вони того й сліпці, шо нічогісінько не бачать. Співають-заливаються, а голубчик другим разом послухає, урве собі задоволення, та й тікать не заплативши. Як його сліпцям упіймати? – аж ніяк! Їм же темно, сліпцям! Їм і в літній полудень темно. Якби не поводир, померли б вони з голоду, сліпці.
Бенедикт народні пісні страшне, як любив. Особливо коли хором. Або веселенькі. Отак, бува, сліпці як грянуть:
– то й ноги на місці не встоять, самі підтанцьовуватимуть. А ще ж є пісні хароші. «Вот ідут Іван да Даніла». «Міліон алих розг». «Із-за острава на стрєжень». «А я люблю женатава». І ще чимало.
Почувався Бенедикт сьогодні розумним і багатим. Того й багатим, шо розумним. Бач, як він усе гарно придумав, – і все получилося. Мишаків він пов’язав низочками – по п’ять; хвостики позаплітав косичкою, на мотузочок понанизав і тим мотузочком підперезався. А сам іде та козиряється. От здорово. І незвично якось.
Зазвичай ідеш собі, дріботиш, на всі боки поглядаєш: нема ніде начальства? Якшо у санях їдуть, – на узбіччя одскочиш, шапку знімеш, кланяєшся. На рило усмішечку напустиш улесливу, масляну. Оченята теж примружиш, наче так зрадів. Вираз оченятами виразиш: наче так здивувався, як це тобі, простому голубчикові, так пощастило, мурзу зустріть. Хоч би й сорок раз на дню, та хоч би й п’ятдесят його, ірода, перестрівав, а все одно дивуйся, наче він, мурза, – не мурза, а бабуся з гостинцями.
Кланяєшся, канєшно, виходячи з чину. Якшо малий мурза – голову схилити, руку на шлунок.
Якшо великий – у пояс: волоссям у сніг, чи у пилюку, а рукою дугу одмахнути.
Якшо Червоні Сані –... ой, не приведи Господи. Нє, нє, нє. Тьху, тьху, тьху. Нє, нє.
Проїде мурза, куряву здійме чи грязюкою заляпає, – знов можна шапку надівати, рукавом морду обтерти, і – на здоров’ячко, свободний. Рило теж можна звичайне, буденне, злобне, – плюнеш, заматюкаєшся, навздогін йому оскорблєніє, – ос-сьо тобі, на. Чи просто бурчиш собі під носа: «Ич, розсівся...», та прямо там? стоять йому в санях, чи шо? – або й шось довше: «Єздіють туто!.. єздіють, єздіють, а чого єздіють, і самі не знають!», але то теж, до речі, просто так кажеш: бо мурза вже напевне знає, куди йому їхати.
Та то для того так мовиться, аби свою досаду чимдовше потішити. Ти собі отак сичиш крізь зуби, ще й бурчиш, ще й насупишся, ще й пащеку на сторону скривиш, – а злість отак приємненько, тепленько усередині пощипує. Хочеться шось дошкульне зробить. Паркан ногою – штурх! Собачку, якшо підвернувся, – штовх! Пацана малого по потилиці – ляпсь! Та мало там чого. По-всякому себе виразити можна.
А другим разом і сердитись не хочеться. І наче на серці тяжко. І наче когось жаль, чи шо. Та то вже, мабуть, ФЄЛАСОФІЯ.
А от сьогодні зранку, бач, нове відчуття вступило: почувався Бенедикт і розумним, і багатим, і так же ж хотілося, шоб усі кругом побачили: оно йде він, Бенедикт, розумний і багатий. І щедрий. Зупинився, сліпців послухав. Вони якраз старовинне, жвавеньке грянули: «Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль бе! Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль ве! Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль ге!» – послухав та й кинув їм низку мишаків. Авжеж, цілу низку! Гуляймо!
Потім старцям убогим низку – кидь! Мало не побилися, миттю подачку на клоччя розідрали. Потіха! Потім пішов по рядах, шось смачненьке купувать. О, вже й пошана... Помітили...
Кланяються:
– А до нас підходьте!.. Чого душа бажає?.. А розсольчику, паночку, попробуйте, розсольчик у нас найлуччий!..
Попробував розсольчику. Купив. Всього-всього понакупляв, чого душа бажала – і простого, і моченого, і фаршированого. Купив чверть пуда хлібеди, ворочок козиного сирку, каганців з півдюжини, – ватрушок напекти. Вермішелі квашеної. Ріпи. Гороху червоного та синього. Кваску глек. Берестяників накупив, харчі в них поскладав. Ще й найняв холопа весь отой тягар до хати доперти, та чесно кажучи, не стільки там воно важке було, скільки знатністю своєю кортіло похизуваться. Мовляв, возньосся вище я главою непокорной александрійського стовпа, рученят собі не поодтягую, важке тягаючи. Прислугу маю. Не вам рівня.
І одразу ж халепа: хто Бенедикта не знав, ті думали, шо такий багатій неодмінно у сани сяде, а де там у Бенедикта тії сани? Тож деякі, гниди, і в кулака посміювалися. А які були знайомі, ті вирішили, шо то не холоп, а Бенедиктів приятель, і тільки й дивилися, як приятель такі берестяники тягне, шо аж розкарячився, а Бенедикт – руки у кишені та йде собі, насвистує, і навіть не поможе? Хотів покозирятися на повну, та ні, не вийшло.
А по дорозі Бенедикт весь час непокоївся, тільки б наперед холопа не забігти. Бо тільки одвернися, а він, може, шусть у провулок, – та з таким добром, ви шо!!! І шукай його. Тож ішов Бенедикт за холопом, наче прив’язаний і тільки й покрикував: «Не сюди, ттвою..!.. Завертай! Завертай, кажу, сучий сину! Наліво! Все бачу, все бачу! Я туто ! Стежу!» – і ще там усяке.
Великий був клопіт. Але дісталися добре. Може, холоп, хоч він і холоп, теж пойняв, шо з таким тягарем далеко не побіжиш: Бенедикт наздожене та в морду дасть. Бенедикт, коли його на базарі, у холопському закуті, наймав, – і кулачища йому свої показував, і обличчя супив, і очима виражав: гнів прийдешній, підозру всеосяжну, на весь рід людський незадоволення. Стращав.
Але й думати не забував, поки йшли: яке ж це щастя, коли розум до діла прикладений: за одну ніч, диви, заробив собі харчів – аж стіл угинатиметься. Ти ба?! Теперечки робимо так: ватрушок напекти, гостей запросити; харашо б Оленьку, а як не схоче, можна й Варвару Лукинишну, можна й ще когось з роботи. Варфоломеїча можна, він майстер байки плести. Сирітку Ксюню. З нею, правда, нудно, і виду ніякого. Сусідів запросить, чи шо. Ой, а ще ж голубчиків покликать із дюжину – хату підмести, свічок понатикувати... Ні, найняти якусь молодицю хату підмести... Нашо самому горбатитись? І ватрушки теж нехай молодиця пече. А платити теж мишаками. А ще – сліпців найняти!!! О, точно! Всю артіль разом і найняти. Сурприз гостям!.. Їли-пили-танцювали, а потім можна й у скок пограцця... Чи в душку. Але не до смерті, а так, наполовину. О-о-от, а недоїдки під підлогу, а мишаків знову хтозна-скільки набіжить, – та й знов наловить, – а наловивши, знов харчів накупить, – а недоїдки знов туди! під підлогу! – а з-під підлоги мишаків! – та знов мінять! та ще раз! Та ще!..
Ой, леле!.. Шо ж це буде? А те й буде, шо Бенедикт таким макаром так розбагатіє, шо й працювати, мабуть, шо не треба! Ато-ож! А він стане мишаків у борг, на праценти давать! Наймитів найме: одних будинок охороняти, так це ж і будинок треба: світлий, високий, двоярусний, з прибамбасами усякими попід крівлею!.. А других, шоб сторожів сторожили, стежили, шоб ті нічого не поцупили! А третіх, шоб за цими дивилися!.. А четвертих... Та то вже другим разом, то вже ми потім обмізкуємо... І найняти молодиць, шоб їсти варили... І сліпців, шоб без кінця бринькали та на сопілках грали, Бенедикта розважали; поміст їм в куточку поставити, хай там і сидять, і цілий день співають... І баню збудувать пристойну, чималеньку... І в баню теж музику провести... других сліпців... Сам миєшся, сам слухаєш... І дівку-чесалку найнять, шоб спинку чесала... А другу, шоб волосся розчісувала та пісні тихенько наспівувала... Чого б його іще? Та сани ж!.. Аякже!.. І під’їзд до будинку широкий, і ворота на запорі... Агов, холопи, відчиняйте, бо вже пан приїхали!.. Одразу всі ниць попадали. Бенедиктові сани заїжджають на подвір’я і навпростець – до терему... А з терему назустріч Оленька-лебідонька: драстуй, Бєня, моє сонечко, а сідай обідати, а я вже так заждалася…скучила…всі оченята прогледіла...
...О, вже й прийшли. Ху-х... Оце картина... хатка наша, прямо скажемо, не терем. Холоп берестяники на сніг поставив. Підсміюється. Бенедикт одв’язав плату: мишаків низку. Подивився: у холопа на морді й справді неповага. І одразу ж розмова така неприємна...
Холоп питає:
– У кого служиш?
Бенедикт аж вищирився:
– Служу?! Я т-тобі дам: служу! Я государев работник. А не «служу»!
А холоп:
– А провіянт кому?
А Бенедикт:
– Мені провіянт! Своє хазяйство! Щас обідать сяду!
А холоп:
– Ща. Своє.
Платню забрав, висякався на сніг, прямо Бенедиктові під валянки, та й пішов собі.
От уже холопська порода!!! Холоп – він і є холоп!!! Чи може, наздогнать та платню забрать, та по морді як слід заїхать, та ногами потоптать за неповагу, за самовольство!.. Скат-тіна!!! Бенедикт вже було намилився, та побоявся берестяники без нагляду залишити: бо вже почали голубчики збігатися, на харчі задивлятися. Тьху ти! Плюнув, затяг берестяники до хатки.
Гадина холопська, сучий потрох! Ти ба, натякнув, гнида, шо й Бенедикт, мовляв, – не Бенедикт, а чийсь холоп, як і він сам, шо й харчі він, мовляв, не собі купив, а панові, шо й хата – не хата, а сарайчик, а може й кліть якась перевалочна... І мрії його геть усі облудні: схотів собі сани... Ні, не можна йому попускать! Бігом наздогнать, та під сраку носаком!!! Бенедикт кинувся на вулицю, туди-сюди метнувся... Нема, зник холоп, як і не було... А може, приверзлося?
Повернувся в захололий хатній сутінок. Ти ба, як урем’я біжить. Поки туди-сюди – вже й сонце сідає. Помацав піч: холодна. Та не должна, га? Одкрив заслінку – я-я-ясно... Крадії були. Поперли жар з вогнем. Один попіл захололий. Та шо ти будеш дєлать...
Чогось раптом занудьгував. Чогось геть усього розхотілося. Сів на тубарет. Встав. Прочинив двері, постояв, притулившись до одвірку. Шось наче у грудях кисле, і слабкість. Оно, вже й вечір. Серед білого дня – вечір; ото і є зима. Блякле сутінкове небо, по небі віття дерев, наче вугіллям почеркане. Гнізда, наче ковтуни. Оно заєць пурхнув. Низом – тоскна синява сніжних кучугур, пагорбів, заметів. Чахлий чорний тин, наче старий гребінь. Ще видно, а згасне на заході – і геть нічого не побачиш у непроглядній темряві. Одразу на небі зірки вигулькнуть, наллється небокрай їхнім молочним, слабким світлом, – наче хтось знущається, чи просто байдужий, чи може не нам ті небесні вогні призначені: ну шо ти побачиш при їхньому тьмяному, неживому мерехтінні! А напевне, шо так, не для нас вони!..
...Отаке воно все! Наче хтось нам, людям, од всієї безмірної природи окрайчика врізав: оце нате вам, голубчики, сонця ковточок, та літа шматочок, та квітку тульпан, травички зеленої в придачу, малих пташок на здачу, та й буде з вас. А всю решту створінь приховаю, ніччю укутаю, пітьмою вкрию, у ліс, чи під підлогу, наче в рукава, заховаю, мале світло їм запалю, зоряне, – їм і того досить, їм і таке добре. Нехай собі шарудять, шмигають, пищать, плодяться, своїм життям живуть. А ви на них, нуте, полюйте, якшо зможете. Вполювали? – їжте на здоров’я. А не вполювали – як самі знаєте.
Бенедикт зітхнув так тяжко, шо аж сам своє зітхання почув. О, знову... Знов якесь роздвоєння у голові. Так усе просто було, ясно, щасливо, мрії всякі гарні, а тут зненацька наче хтось іззаду підійшов та оте все щастя з голови й виколупав... Наче пазурем вийняв...
То Кись, от хто! Кись у спину дивиться!!!